Рядові активісти, які були двигунами революції–2004, і зараз вийшли б на Майдан
Дмитро ЛИХОВІЙ
Останнім часом здається, що ставлення до Помаранчевої революції — це «синдром ленінської колоди навпаки». Якщо за радянських часів виявилося, що одну колоду з Леніним на суботнику несли десятки тисяч людей, то через шість років після Помаранчевої революції з’ясовується, ніби на Майдані були не сотні тисяч людей, а якась жалюгідна купка відвідувачів форуму сайту Maidan.org.ua.
Але таке враження виявилося оманливим. Принаймні абсолютна більшість (86%!) людей із нашого кола, хто 22 листопада 2004 року свідомо вийшов на свій Майдан, аби захистити результати президентських виборів, і зараз не шкодують за свій вчинок. Вони ствердно відповідають на запитання: «Якби зараз був листопад–2004 і ви знали про зміст наступних шести років, чи вийшли б ви на Майдан?» (опитування проведено на платформі livejournal.com у середовищі френдів блогу ledilid). Суспільні настрої змінюються, але пам’ять та ідеали — залишаються. І ті, хто має нести прапор України, несе його далі.
Ми не довго думали, як саме відзначати цю річницю на сторінках «УМ». Сьогодні говорять прості люди — ті, що пережили Майдан–2004, робили його Майданом. Переважно молоді, адже опитування проводилося в «Живому журналі».
«Перша ніч була найважчою»
Flakelviv, Львів:
— ...Та перша ніч була найважчою. Для нашої групи було заготоване місце на заводі «Оболонь», але туди треба було добиратися на метро, яке відкривалося аж зранку. Хтось знайшов водія маршрутки, який погодився відкрити нам свою машину. Оскільки народу було багато, грітися доводилося по черзі. В ту ніч я пив найсмачніший чай у своєму житті. Він був з лимоном і медом — якісь кияни принесли десь о третій годині ночі.
Оксана Щур, Київ:
— Я тоді навчалася на першому курсі «Могилянки». Брюховецький зібрав нас на плацу і сказав: треба йти. Ми так і пройшли всі ці дні — разом.
Я не забуду консультантів із «ДЦ», з якими ділилася помаранчевими стрічками, і японського студента у помаранчевій накидці, який розмахував маленьким прапором своєї країни, і чоловіка, який привіз нам до посольства Росії повний багажник макдональдзівського чаю, і охоронця кафешки на Майдані, який не пускав багато людей за раз, але нас пустив, бо дуже замерзли, і Віту в мокрих кедах на талому снігу, і Остапа у велетенських рукавицях і велетенських валянках в наметовому містечку, і доцента Володимира Житника, в якого ночувало двадцятеро людей. Я не вірила, що зможу ще раз — так. Казала: мені нема за ким йти. Сьогодні усвідомила: вийшла б ще раз. Бо туди підуть найдорожчі мені люди. Бо залишилося ще щось, дуже важливе, за що варто виходити на вулиці. І це не харизма лідера.
Володимир Гончар, Кривий Ріг:
— Наш «Вестник Кривбасса» був єдиною газетою в Кривбасі, яка відкрито впродовж усієї кампанії підтримувала кандидата від опозиції. Напередодні незабутніх подій доброзичливці попередили, що «спеціально навчені» люди збираються прийти до нас із «візитом ввічливості», тож порадили тимчасово змінити місце дислокації. Я був приголомшений, бо особливо переїжджати було нікуди — хіба що до мене додому, де дружина із двома дітьми на руках. Зрештою вирішили нікому двері в редакцію не відчиняти без попереднього телефонного дзвінка... Ніхто з редакції у Київ не поїхав, бо ми відчували відповідальність за ситуацію в Кривому Розі, де стихійно виник свій Майдан, з’явилася своя трибуна і наметове містечко біля виконкому міської ради. Ми так перейнялися цим життям, що одного разу просто не встигали з кількома матеріалами до друку. Зрештою, я прийняв рішення третю сторінку газети лишити чистою, а в центрі дати лише одну фразу: «Усі пішли на фронт».
«На Майдані була душа цього народу»
Богдан Гдаль, Київ:
— ...Вражала атмосфера. Ніби з міста вивезли всіх, хто скаржиться на життя, має поганий настрій. Старий дідусь тричі привозив термос із чаєм з Троєщини. На платформі метро незнайома жінка допомогла з усмішкою одягнути рюкзак. У людей зникли міські скляні обличчя, і вони стали людьми. Такої концентрації позитивних емоцій, надій, енергії, як на Майдані, я не бачив у житті ніде. Хай що там кажуть, а на Майдані була щира єдність і душа цього народу. Тому я хочу ще
Віталій Селик, Київ:
— Це був переломний момент у моєму житті, мені тоді було 15. Я вчився у 10–му класі. Пам’ятаю, в перші дні революції всі старші класи більшості шкіл Позняків майже у повному складі, зібравшись перед першим уроком, пішли колонами на Майдан — самі, без нічийого примусу. І вже там, стоячи на Майдані, я усвідомив, що я — маленький індивід великого народу, який зараз єдиний, як ніколи. Лише там я навчився любити Україну від заходу до сходу. Лише там в одному з офісів якоїсь молодіжної організації я познайомився з «ветеранами» «Отпору» (Сербія), «Кмари» (Грузія), «Зубра» (Білорусь). Лише там я зрозумів, що міліція і влада — це мої слуги, а не навпаки. І не важливо, хто кого зрадив, яких обіцянок не дотримався і хто нині при владі. Важливо, що ми в ті кілька морозних тижнів відчули на смак свободу, братерство, толерантність і драйв перемог. Лише там була феєрія, ніби наша футбольна збірна виграла чемпіонат світу.
«Колись мені буде що сказати дітям»
Павло Данильчук, Луцьк:
— 22 листопада перші сотні людей вийшли в Луцьку на Майдан, на наступний день зранку ми підірвали з пар мій рідний історичний факультет Волинського національного університету, ще через годину вже біля головного корпусу було як мінімум 3 тисячі студентів. А потім все як уві сні. Хвиля за хвилею збільшувалася наша кількість. Потім нічний майдан, концерт, а вже о першій ночі я несподівано виїжджаю з міста на таксі — з чотирма небайдужими на Київ. Таксист узяв лише за бензин. По трасі на Київ зустрічаємо десятки, сотні машин, автобусів, обмотаних помаранчвою символікою. Ми були в ейфорії від того, що це справді початок чогось надважливого, і саме тоді я повірив, що ми переможемо, на 100%. Це саме та юнацька романтика, яка залишиться на все життя. І колись мені буде що сказати дітям, коли вони запитають: «А що ти зробив для того щоб Україна була Україною?» Життя продовжується, і ми ще обов’язково переможемо.
«Ми самі творили історію»
Svitanka, Київ:
— Не уявляю, чи після ночі виборів хтось спав у нашому спальному районі Києва. Здавалося, всі, проголосувавши і дізнавшись результати на дільницях, зачаїли подих і чекають. Те, що сталося наступного ранку, інакше, ніж дивом, що здійснилося, я досі назвати не можу — Майдан був повний людей. Я пам’ятаю спільну молитву киян, хоч би натовп не розсіявся наступного дня, хоч би приїхали люди з інших міст. Наш ВНЗ, звісно, «переїхав» на Майдан. Цікавіше було з роботою: офіс є офіс, працівники фізично були в офісі, але насправді всі пропадали в онлайн–трансляціях, інтернеті, на телефонах. В обідні перерви волонтери возили на Майдан їжу, термоси з чаєм і теплий одяг. Кілька днів такого «режиму роботи» спонукали наше закордонне керівництво здатися й оголосити «канікули». Ейфорія і піднесення Майдану — всі ці епітети і голосні слова, що звучать, наче кліше, — насправді лише буквений вираз емоцій, які справді були. Київ, що різко «заговорив» українською, усміхнені чемні люди, живе море людей на Майдані, «а за вікном майже весна» — чомусь та зима згадується напрочуд теплою... Якби цього всього не було — це варто було б вигадати. Бо про Україну почув світ. І як почув! Це вже не був вічний трагічний «тшорнобіль», це була подія велетенська, мирна, надзвичайно «гарна» зовні країна. І ми самі творили історію. Забути це неможливо, змінити ставлення до цього — теж.
Ольга Погинайко, Київ:
— Пам’ятаю, як 23–го числа, якраз за годину перед походом під адміністрацію Президента, я стояла на Майдані під екраном Rainford. Сипав лапатий сніг, і я в синтепоновій куртці з опушкою на капюшоні потроху перетворювалася на снігуроньку. Тодішній хлопець, заявивши, що то все марнота, а треба йти до Бога, на Майдан іти принципово відмовився. А я стояла, ще не знаючи, що то революція, і що то надовго, дивилася на сцену і, звиняйте за невідповідну лексику, офігівала від того, скільки там людей. І раптом почула уривок розмови по телефону одного киянина, звичайного собі хлопця, без хусточок «Пори» і без партійних розпізнавальних знаків. «Как «где»? На Майдане. Как «что я здесь делаю?» Революцию делаю!». Отой момент став для мене прозрінням. Я раптом в одну мить усвідомила, що просто тут і зараз ми творимо ІСТОРІЮ. Оце відчуття великої історії, яка проходить крізь тебе і частиною якої ти стаєш, це відчуття реалізованого шансу, який багатьом так і не випадає, шансу зробити ЩОСЬ, щось таке, про що через 50 років можна буде розказувати внукам (так, наприклад, як моя бабуся розказує про «партизанку»), щось, про що ти точно будеш знати, що зробила правильно, — от саме це я отримала від революції. Й що би мені не казали й не доводили тепер, це не має значення, бо справа не в Юлі й Вікторах, справа в мені, і тільки в мені.
«Вірилося, що казка залишиться назавжди»
Надія Гербіш–Шевченко, Збараж:
— Ми стояли у жахливій тісняві, і ніхто не лаявся, не штовхався. Охоронці коло сцени усміхалися нам. А за кілька митей усім дівчатам і жінкам роздали троянди... Увечері в наметі ми готували їжу й мріяли, якою буде Нова Україна. Пальці не слухалися, але ми все одно вперто складали їх у гітарні акорди і співали захриплими голосами. Декілька разів на день ставали в коло, тулилися, як пінгвіни, і молилися. «Боже, благослови нашого майбутнього Президента...» — благав хтось. Я заперечила: «Давайте просто — «нашого Президента». І ми почали називати Ющенка нашим Президентом. Тоді вірилося, що казка залишиться з нами назавжди.
Ростислав Паранько, Львів:
— Думка: «треба їхати до Києва» з’явилася спонтанно під обід 22 листопада. Практично в унісон її озвучили, зустрівшись на вулиці з Отаром Довженком. Були переконані, що це у Львові народ нуртує, а в Києві вийде протестувати якась жменька, котру швидко заметуть, як під час «УБК». Доходили вісті, що під’їзди до Києва перекриті бронетехнікою, тому вирішили летіти літаком. Вийшли в Жулянах, озираючись, почали пробиратися ближче до центру. Виходимо з метро — і потрапляємо в помаранчеве море, все трясеться від скандувань «Ю–щен–ко!» Трохи відпала щелепа
Лідія Стрельченко, Бровари:
— Майдан... Це атмосфера, якої ніколи ще не було доти та якої вже ніколи не буде потім. Шкодую, що так мало залишилося фотографій з того часу — якось усе було не до того. Так хотілося, щоб навіть після закінчення тих подій у людях залишилися та доброзичливість, терплячість, небайдужість. Розчарування інших у Майдані не розуміла і не зрозумію. Я розчарувалася насамперед у розчарованих
Я й тепер так само вийшла б. На Майдані проголошували чудові ідеї, і ставлення до них не змінилося.
Оксана Гаген, Київ (зараз — в університеті на Тайвані):
— Найяскравішим спогадом було те, як ми з дідусем після школи пішли на Банкову на кордони. Тоді там стояло два табори — протестувальники й ОМОН. До мене підійшов якийсь юнак і прив’язав на сумку стрічку. Ніби як приймаючи до «своїх». Так я з нею і проходила всю ту зиму. Ми тоді вперше Новий рік на Майдані зустрічали. Гарний був час. Люди мінялися на краще.
«Хотілося цілувати бруківку, коли ми повернулися з Києва переможцями»
Віра Гой, Львів:
— Пам’ятаю після демонстрацій сушіння завжди до колін мокрих штанів, а ще чобіт, шкарпеток; завжди змерзлі ноги. Купа пакетів і целофану, які мали б захищати ноги від води. Іграшка Шрек, яку повісили на дереві під ВР і написали: «Кучма». Гра у сніжки й виконання пісні «Разом нас багато» біля штабу «Я» під улюлюкання «синьо–білих». Велика ковзанка, яка утворилася від наших танців під прокуратурою. Кава, гаряча і смачна, яку нам зробили в аптеці. Перекривання входу в авіаційний університет. Захрипле горло від криків у рупор. Прапор, який батьки однієї з активісток возили в Київ ще у 1989–му і який став маяком для нашої групи на Майдані–2004 та «сторожем» у наметовому містечку. Хотілося цілувати львівську бруківку, коли ми повернулися з Києва переможцями.
СВЯТО
День свободи — офіційне державне свято, встановлене Президентом Ющенком на честь річниці початку Помаранчевої революції, — Україна відзначатиме наступного понеділка. Як виявилося, його не омине і Президент Янукович, для якого 22.11.2004 — символ його власної болючої поразки і приниження. «Ми обов’язково привітаємо всіх із Днем свободи. Бо свобода — це прекрасно, це найкраще, що є в житті. Це гарне свято, — сказала в інтерв’ю «Газєтє по–кієвскі» заступник голови адміністрації Президента Ганна Герман. За її словами, «цю традицію можна продовжувати в Україні. А влаштовувати якісь заходи — це смішно, це дуже по–радянськи. Свобода — це щось таке, що не потрібно відзначати заходом».
У день шостої річниці початку Помаранчевої революції кілька десятків активістів тих часів уже звично приватно зберуться на тому самому Майдані. У Будинку вчителя о 18.00 почнеться вечір–концерт, який влаштовують Український центр Міжнародного ПЕН–клубу, рух добровольців «Простір свободи», громадянський рух «Відсіч» (будуть Євген Сверстюк, Олесь Доній, Володимир В’ятрович, Марія Бурмака, Тарас Чубай, сестри Тельнюк, Ніна Матвієнко і тріо «Золоті ключі», Ігор Жук та інші).
ІНШІ ДУМКИ
«Принаймні добре, що тоді обійшлося без ешафотів»
Odyn_1:
— Ми з хлопцями їхали в Київ і мріяли, що нам дадуть автомати та ми покажемо цим козлам, як з народу бидло ліпити
Може, так було б і краще?..
Наталія Жежулова, Донецьк:
— У нас теж бігали натовпи і на повному серйозі (що дивно) споруджували анти–Майдан. Я у майданах участі не брала — потрібно було працювати. Люди хворіли навіть тоді, потрібно було лікувати, і не було бажання «підноситися» і «єднатися». Не відношу себе до ні до противників, ні до захисників революції, у мене занадто критичний розум для цього. Добре, що тоді обійшлося без ешафотів і страт. Добре, що тепер суспільство навіч переконалося, до чого приводять «майдани» — не до перемоги демократії, а лише до перекроювання влади. Але, якщо треба було, то я не проти Майдану, тим більше, що народ так славно «відтягнувся», «відсмалив» і досі згадує визначні деньки. Це, я розумію, ефект натовпу, масові медитації, маніпуляції людьми... Але ж результат — не вражає. А курчат рахують якраз восени. Навіть прикро — як не дивно — за Майдан...
