Полтавщина. Журналистка Евгения Гамза пишет об условиях работы швей на частных фирмах Кременчуга:
„Нас замикали й не пускали додому, обідня перерва тривала 10 хвилин, а робочий день – 12, а то й більше годин. Про те, щоб узяти лікарняний або відпустку, й мови не могло бути”, – саме в таких умовах працюють швачки на одній з приватних фірм у Кременчуці.
До нас прийшла 20-річна дівчина Альона. Вона – колишня працівниця приватної фірми з пошиву чоловічих костюмів, цехи якої знаходяться на вулиці Щорса, і розповіла про те, як там ставляться до працівників. Господарі з них просто знущаються.“У цеху працює близько 80 людей, офіційно оформлених немає. Усі сидимо, як на пороховій діжці, адже звільнити можуть будь-кого за бажанням майстра. Про те, що спілкуються з нами, як з останньою сволотою, я вже й не кажу – постійні лайки, матюччя. Щодня можна побачити нове обличчя – плинність кадрів просто неймовірна. Іноді буває, що людину у понеділок вранці взяли на роботу, а у вівторок вигнали. Та найжахливіше те, що при звільненні, не важливо скільки відпрацювала людина, гроші за останні дні, тижні або місяць не сплачують”, – обурюється Альона.
Приватні підприємці користуються проблемами людей на свою користь. На роботу приймають тих, хто не має альтернатив і змушений терпіти усі знущання. Часто це жінки за 40 і молоді дівчата, які тільки-но закінчили навчання. Ті, хто не може влаштуватися на більш престижну роботу. “Ми навіть до туалету сходити не можемо – це заборонено”, – додає дівчина. “У нас дуже не любили, коли людина намагалася піти додому вчасно. Взагалі-то робочий день триває з восьмої до шостої, але раніше дев’ятої піти ніколи не дозволяли. Іноді вдень роботи не давали, лише ввечері. Всі суботи – робочі. Неодноразово просили керівництво зробити хоч короткий день, у п’ятницю відпрацювати довше, зробити понаднормову роботу, щоб мати не один вихідний день, а півтора, та все було марно. А одного разу, в суботу, взагалі зачинили грати, й ми не могли вийти з приміщення аж до одинадцятої ночі, – продовжує Альона. – Якщо щось не подобається можеш збирати речі і йти геть. І всі почують звичну фразу: “О іще одна подарувала нам 1000 гривень”. Мені здається, що все це робиться навмисно, щоб люди не витримували і йшли геть, а гроші залишались би у роботодавців”.
Заробітна плата швачки з таким жорстким графіком складала приблизно 1750-1900 гривень на місяць. З урахуванням 13-14-годинного робочого дня це виходить 5,18 гривень (0,6 долара)на годину. “Про соціальні пакети в цеху й не знають. Відпустку брати не можна, бажаєш відпочити – звільняйся, а потім, можливо, тебе й приймуть назад. Те ж стосується і лікарняних. Хворіти взагалі не можна: або приходь і працюй, або звільняйся – вибору немає”, – скаржиться колишня працівниця цеху з пошиву костюмів.
“Ввічливо розмовляє наше керівництво лише з незнайомими, майбутніми працівниками. Коли ж ти вже у них під “ковпаком”, про ввічливість можна й не мріяти. Майстер може вгамуватися лише у присутності старшого технолога, всі інші для неї – порожнє місце. А от з нашими директорами ми взагалі ніколи й не розмовляли, лише краєм ока бачили їх. Якщо автомобіль стоїть поряд з будівлею, то вони на місці, та з працівниками ніколи не спілкуються, – розповідає Катерина, більш досвідчена працівниця фірми. – Взагалі у нас беруть усіх, а от скільки ти будеш працювати – ніхто не знає”.
Послухавши розповідь дівчини, поспілкувавшись з іншими працівницями цього цеху, стає зрозуміло, що рабство таки є. Трохи інше, без кайданів та батога, але так, як у старі часи, зі знущаннями. І рабство це у Кременчуці.