Відповідь: В чем заключается национальная идея Украины!?
В українському політикумі та експертному середовищі періодично, майже регулярно то затухає, то знов спалахує дискусія з приводу того, що ж таке національна ідея і якою вона має бути для України.
Політичні діячі, політологи, аналітики, науковці сперечаються між собою щодо її змісту, висувають власне бачення її складових, які смисли вона має нести, аби консолідувати націю, працювати на просування країни вперед, гріти і обнадіювати все суспільство, визначати державну мету і в той же час пропонувати стратегію для її досягнення.
При цьому деякі диспутанти висувають на перший план економічні чинники: запровадження відповідних реформ і визначення стратегічних пріоритетів національної економіки, де підрозділами та підпунктами зазначають боротьбу з корупцією і хабарництвом, створення належних умов для формування середнього класу і функціонування малого та середнього бізнесу.
Інші бачать її радше у політичній площині, вважаючи за над завдання розбудову й зміцнення демократії, відкритого громадянського суспільства зі всіма супутніми атрибутами як от: свобода слова, думки, віросповідань; справедливий суд, захист прав людини, вільні вибори тощо.
Попри слушність і важливість вище викладених трактувань соціально-економічних й політичних перетворень як складових національної ідеї, вони позбавлені фундаментальної основи, без якої все руйнується, стає легко вразливим, нестійким, крихким та й просто приреченим на крах.
Адже національна ідея – це, насамперед, повернення українському народу історичної пам’яті, шанування мови, національних традицій і звичаїв, віддання гідної шани провідникам нації та її героям, поборникам свободи і незалежності рідної Батьківщини.
Національна ідея – це наша колосальна літературна спадщина, мистецьке надбання, цілий пантеон видатних письменників, мислителів, громадсько-політичних діячів, серед яких: Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Марко Вовчок, Леся Українка, Олена Теліга, Олег Ольжич, Василь Стус.
А ще національна ідея – це:
- Трипілля, Київська Русь, українське козацтво, Запорізька Січ, Богдан Хмельницький, Жовті Води, Іван Виговський, Конотоп, Іван Мазепа, Полтава, Батурин, УНР, Крути, Симон Петлюра, Роман Шухевич, Василь Кук, Степан Бандера та безліч інших визначних постатей і знакових подій нашої історії, які складають цілий літопис героїчної, жертовної боротьби за національну Свободу, де нескорима сила і непереборний дух нашого народу.
- визнання Голодомору 1932-33 років як геноциду тоталітарного, комуно-більшовицького режиму проти українського народу, глибинне усвідомлення жахливості злочину – навмисно зорганізованих тортур голодом, що забрали в української нації мільйони її синів і доньок, завдали непоправного удару національному генофонду.
- пам’ять про українців, замордованих, знищених радянською владою у катівнях НКВД. Це ГУЛАГ, Биківня, Соловки;
- вшанування на державному рівні ОУН – УПА: визнання і вдячність борцям за незалежність України, захисникам свободи Богом даної, своєї рідної землі;
- пам’ять про політику мовної й ментальної русифікації українців, постійні та всілякі намагання стерти нас в часі і просторі як націю й наш спротив цьому;
- здобуття Україною незалежності, Майдан;
- захист, дбайливе піклування, збереження та передання майбутнім поколінням рідної мови як генетичного коду нації, його коріння. Відродження національної культури й народних традицій;
- наша українська християнська церква;
- позбавлення України комуністичної тоталітарної спадщини в пам’ятниках і топоніміці українських міст та селищ і натомість – гідне вшанування своїх героїв – жертв московсько-більшовицького терору.
Ось далеко не повний перелік найголовніших складових національної ідеї, без здійснення яких Україна не матиме свого майбутнього.
З того випливають і сучасні стратегічні орієнтири, пріоритети національної внутрішньої і зовнішньої політики, головна мета яких - зміцнення й розвиток державного суверенітету як гаранта української ідентичності.
Реалізація ідеї на практиці напряму пов’язана і можлива лише з поглибленням демократичних перетворень та просуванням курсом євроатлантичної інтеграції – до НАТО, Євросоюзу(якомога подалі від ворожих імперських впливів), веденням активної, наступальної політики на міжнародній арені і перед усе у відносинах з Росією: жорсткої, непоступливої – тільки з позиції сили.
Чи можемо ми бути сильними? Звичайно, а чим ми гірші за інших, зокрема латвійців, естонців, литовців або наших братів-слов’ян, колишніх таких як і ми в’язнів соц-табору, а нині - членів Північноатлантичного альянсу і ЄС: поляків, болгарів, чехів, словаків, словенців.
Головне – хотіти цього: поводитися не як малороси, не як "раби, підніжки, грязь Москви", що давно стало звичною практикою для псевдоукраїнської, так званої "політеліти" (і що, до речі, тільки підтверджується зовнішньополітичною діяльністю нинішньої "української" прем’єрки та очолюваного нею уряду), а гордими українцями: рішучими, вольовими, мужніми, кмітливими.
Треба дертися, боротися, а не зайвого разу в чергове прогинатися перед Москвою, виставляючи себе на всесвітнє посміховисько. Потрібно вміти відстоювати національні інтереси, незважаючи ні на які залякування ворогів, сприймаючи кожні міждержавні перемовини з будь-якого приводу як поле битви. І на цьому ратному полі високо тримати синьо-жовтий стяг, а не викидати при першій ліпшій нагоді завчасно приготований білий прапорець.
Запропоноване бачення національної ідеї може наразитися на заперечення, мовляв, у такому вигляді вона не спрацює, оскільки аж ніяк не консолідує, не об’єднує націю, а натомість лишень поглиблює розкіл суспільства, роз’єднує українців, оскільки зачіпає найчутливіші та чи не найсуперечливіші теми, що якраз і являють собою лінію розділу, а тому й не можуть виступати національною ідеєю.
А яке, власне, суспільство, дозвольте поцікавитися, це розколює? Яких українців роз’єднує?
Національна ідея має бути виразником прагнень патріотичної громади, національно-свідомих українців. Чи коректно розраховувати на її підтримку з боку зденаціоналізованого, зросійщеного, позбавленого українського коріння населення, та ще й такого, що добровільно й свідомо саме зреклося його, відмовилося й прокляло, а тепер щосили топче.
Наскільки адекватною з точки зору морально-етичних, духовних, національних цінностей та сповідуваного світогляду є та частина суспільства, для якої викладені умови консолідації є неприйнятними? Чи є вона взагалі українською? Ні, не за національністю, а за духом, за усвідомленням того, громадянство якої країни має, хоча б за формальними ознаками?
Якщо такі, з дозволу сказати, громадяни, байдужі, а то й неприховано агресивно-ворожі до української історії, наших національних героїв і визвольних змагань, а значить і держави, то чи заслуговують вони на поважне, прихильне ставлення з боку Батьківщини?
Чи можна зважати на настрої і забаганки "п’ятої колони" та її погляди на національну ідею, якщо головною їхньою "ідеєю фікс" на противагу національній є антидержавні й антиукраїнські прагнення?
Чи морально намагатися шукати шляхи консолідації з ними і чи доречно це робити взагалі?
Хіба можна якось об’єднувати те, що в природі в принципі ніяким чином не поєднується як от, приміром, день і ніч, добро і зло, святе і грішне? Намагання об’єднати між собою людей національно-державницьких, патріотичних поглядів з затятими українофобами – це теж саме.
Мова опонентів представленого автором матеріалу бачення національної ідеї – це, в основному, іноземна, мова неприхованої зневаги, а то й відвертої ненависті до всього українського і натомість – "благоговєніє" перед всім російським. Це ностальгія за "некогда большой страной, нашей общей Родиной", нездоланна тяга до повернення в "СССР" або ж відтворення його у вигляді новітнього союзу "братніх" слов’янських держав із неодмінним поверненням та закріпленням колоніального статусу України.
Це мова людей, які взагалі не відчувають себе українцями, а Україну – своєю Батьківщиною. Вони радіють її поразкам і аплодують перемогам її суперників, сприймаючи за "своїх" тих, що по той бік українського кордону.
Носіями національної ідеї можуть бути лише ті, хто з Україною в серці, а не російським триколором, двоглавим орлом чи серпом і молотом.
Останніх не єднати треба, а долати: перед усе інформативно, пропагандивно, просвітницькими кампаніями, роз’яснювальною, зрештою, виховною роботою.
Не піддаватимуться? Ну то не зважаючи на їхній спротив, продовжувати робити свою національну справу, стверджуючи її із застосуванням всіх державних механізмів, йдучи потужним атакуючим фронтом заради розбудови української держави, наповненої національним змістом.
І це зовсім не розкіл, не суперечка між, як комусь хочеться подати, Заходом і Сходом! Це конфлікт між минулим і майбутнім, європейським та комуно-совковим, національним та антиукраїнським в Україні.
Зрештою, нам, українцям, відступати нікуди, адже в нас немає запасної території. Тож кому як не нам самим і бути повноправними господарями на власній землі із неодмінною, беззаперечною й абсолютною гарантією збереження всіх прав і свобод, в тому числі національно-культурного розвитку, представникам інших 140 етносам, що живуть в Україні.
Запорукою цивілізованих взаємостосунків у цій сфері має виступати лояльність національних громад до культури і звичаїв титульної нації, що дає ім’я державі.
***
Останнім часом, з наближенням Євро-2012 все більшає таких, що схильні надавати національній ідеї спортивного забарвлення: давайте, мовляв, зробимо все залежне, аби на гідному рівні підготуватися і провести Європейську футбольну першість – оце і буде наша національна ідея, принаймні, на певний час, що слугуватиме об’єднанню нації.
Попри всю повагу і особисту прихильність до цього виду спорту № 1 в Україні, "футбольна ідея" аж ніяк не здатна замінити собою Національну, звичайно при умові, що у вас на плечах голова, а не футбольний м’яч замість неї.
Олексій Мазур
