ГІОАНЕ: «Моє завдання – грати»
Розмова з гравцем київського Динамо
Гіоане прийшов до «Динамо» 2001 року. За цей час він став своїм у київській команді. Коли розмовляєш з Тиберіу, забуваєш, що його батьківщиною є Румунія. Хлопець досконало знає російську мову, вільно читає українською, розмовляє щиро і відверто. Таких людей поважають всюди. Не дивно, що Гіоане вже тривалий час присвячує єдиному клубові. На футбольному полі Гіоане справжній професіонал. Тиберіу не був у «Динамо», мабуть, лише нападником, Так, і у воротах він не стояв.
Але не все так гладко складалося в житті румунського універсала. Доля поставила перед Гіоане важке випробування, яке могло перекреслити кар’єру футболіста вже у віці 24 років. Розширення судин головного мозку – такий діагноз лікарів при одному з обстежень Гіоане. Майже два роки Тиберіу проходив інтенсивний курс терапії, поки лікарі не впевнились у одужанні футболіста.
Йому вдалося перебороти тяжку хворобу, повернутися до гри і в першому ж матчі за основний склад киян буквально за чверть години забити гол і зробити результативну передачу. Треба було чути овації вболівальників, коли диктор оголосив його прізвище на стадіоні. Будемо вірити, що все найгірше у Гіоане вже позаду.
Той свій гол Гіоане присвятив сестрі, яка святкувала в той день свій день народження. Відразу після матчу Тиберіу зателефонував їй і сказав: «Мірена, я зробив це на твою честь». Для Гіоане – сім’я понад усе, і він завжди тепло говорить про родину. Ми й почали бесіду з того, де і як проходило дитинство Тиберіу.
— Тиберіу, розкажіть, де народились, як минало ваше дитинство?
— Я народився в містечку, що за 60 км від Брашова. Через рік мої батьки переїхали туди, де я й ставав на ноги і, найвірогідніше, житиму після завершення футбольної кар’єри. У шестирічному віці мене віддали не лише до школи, а й до футбольної секції. Пам’ятаю поряд з будинком огорожу, за нею — стадіон. Мене батько з юних років водив на матчі, я з першого подиху полюбив футбол.
— А яким було ваше дитинство? Які спогади про нього. Ви були спокійною дитиною чи, навпаки, завдавали клопоту батькам?
— Я завжди поважав батьків. Слово матері для мене закон. Та траплялося, що й ремінцем перепадало від батька. Але якщо брати загалом, Тиберіу – зразкова дитина.
— А які оцінки були в школі?
— Лише позитивні! З першого по восьмий клас взагалі майже одні п’ятірки були. Цікава історія трапилася в дев’ятому класі. Я вже вирішив, що моє життя присвячене лише футболу і на уроки не звертав уваги. Наприкінці навчального року приїхав на уїк-енд до батьків і показав їм табель успішності. Мати ледь не зомліла від побаченого (розумію матір: якщо у попередньому році у Тиберіу були лише п’ятірки, а в наступному — ... на жаль, я табель також не бачив). Вона боялася, що я взагалі не закінчу дев’ятий клас. Говорила, що треба йти на повторний курс. Проте через рік я склав іспити, отримав диплом. За середнім балом опинився 4-5-м у класі. Гарно я вчився!
— Розкажіть про ваше футбольне зростання? На якій позиції ви тоді були?
— Я грав у футбольній школі рідного Брашова. У 14-15 років був на голову вищий від однолітків, виділявся за багатьма показниками. Впевнено почувався на полі зі старшими за віком. У сімнадцять років вже виступав за основний склад. Відіграв один рік, і мене запросили у столичний «Рапід». За часи виступів у румунському чемпіонаті моя позиція на полі була незмінна – центральний півоборонець.
— Можливо, хтось з відомих футболістів грав поряд з вами у команді. З тих, які стали в майбутньому відомими в Європі?
— Щоб у Європі, я не пригадую. По Румунії, звісно, багато відомих футболістів грало. Хоча б взяти Тодоранеса, довго був на перших ролях у команді.
— А хто кумир дитинства?
— Захоплювався грою Денніса Бергкампа. Найкращий футболіст 90-х років. Його бачення поля, фантастичні голи, вишукані передачі... На полі він думав головою, а таких не так багато у сучасному футболі. Пам’ятаю, захопився його грою, коли він виступав за миіланський «Інтер».
— А вам довелося, якщо не помиляюся, проти нього зіграти...
— Одного разу випала нагода, коли грали з «Арсеналом» у Лондоні в 2003 році. На жаль, поступилися з мінімальним рахунком 0:1. Зате ми в Києві перемогли 2:1 (якби не фобія Бергкампа, міг би й двічі зіграти проти свого кумира).
— Раритетну футболку Бергкампа, випадково, не ви забрали?
— Хотілося б, але... Лише потисли один одному руку після поєдинку (а як же привітання перед поєдинком?)
— Ви завжди знали, що станете футболістом?
— У віці 15-16 років зрозумів, що моя доля буде пов’язана тільки з футболом. Мене почали підпускати до основного складу Брашова. І вже ні про що інше, окрім футболу, думати не міг.
— Тиберіу, пригадайте, як ви опинилися в «Динамо». Де вас помітили київські селекціонери?
— Скаути «Динамо» поклали на мене око взимку на турнірі на Кіпрі, у якому брали участь чотири команди. До речі, збірна Румунії грала зі збірною України. А коли дізнався про зацікавленість мною «Динамо», ні хвилини не сумнівався у переїзді до Києва. Влітку підписав контракт з «Динамо»
— У «Динамо» рідко оголошують ціну трансферу, особливо, коли підписують з новим футболістом угоду. Не відкриєте завісу таємниці — вашу вартість при переході з «Рапіда» до «Динамо»?
— Ой, цього навіть я не знаю. Клуби домовляються між собою. Мені й не сильно цікаво було знати, за скільки мене продали. Головне — якомога швидше закріпитися в основі.
— Не боялися переїжджати до нової країни. Що ви тоді знали про Київ?
— Ні, не боявся. Футбольна професія така – мандрувати світом. Це вже тоді, коли переїхав, здавалося, що доведеться повертатися додому. Я впродовж місяця не міг звикнути до нового оточення, до шалених навантажень на тренуваннях. Мені було важко звикнути до ритму життя у вашій країні. А про Київ я знав з виступів «Динамо» у Лізі чемпіонів. Часто бачив у ділі київську команду ще до переїзду до Києва.
— Тиберіу, а чим відрізняється український футбол від румунського?
— В Україні він дуже жорсткий. Пам’ятаю, на перших тренуваннях мене примусили вдягати щитки. Здивувався, адже не обов’язково тренуватися у всьому обмундируванні. А як зіграв перші товариські поєдинки, відчув, чому тренери радили не виходити на поле без щитків. І слава Богу, що я їх одягнув. Бо ноги поламали б. Я просто був шокований. У Румунії грають команди на техніку. Лише пара дружин демонструє жорсткий футбол.
— А що перше кинулося вам в око в Києві?
— Я закохався в Київ з першого погляду. Мальовниче, дуже чисте місто. Ритм життя набагато швидший, ніж у румунських містах. Пригадую, коли жив взимку на Подолі, одного разу прокинувся вранці і вийшов у місто. А там люди прибирають, дороги чистять... О шостій ранку! У Румунії такого не побачиш.
— Клуб відразу виділив вам квартиру, машину... А хтось допомагав освоїтися в Києві?
— Так, все дали. У той час я жив на базі з Василем Кардашем, і він мені дуже допоміг. Пояснював значення слів, навчав правильно вимовляти їх. Поступово я поповнював словниковий запас і зараз вже вільно можу розмовляти вашою мовою.
— З такою «базою даних» російської мови ви, мабуть, швидко зійшлися з тренерами. Яке враження на вас справляв Валерій Лобановський?
— Це відомий спеціаліст із світовим іменем. Пам’ятаю, ми грали зі «Стяуа» на виїзді, і Валерій Васильович почав експерименти зі складом. Ніхто не міг зрозуміти, навіщо декому грати не на своїх позиціях. Але ми перемогли 4:2! Лобановський бачив футбол по-своєму, тактику добирав під суперника.
— Скажіть чесно, ви знали Лобановського до того, як опинилися у «Динамо» ?
— О, так, звісно, я чув його прізвище було на устах. А вже у «Динамо» мав змогу особисто працювати з такою людиною. Пригадую, іноді дивувався його рішенням. У дебютній грі ЛЧ 2001 року з дортмундською «Борусією» (2:2 закінчився матч, пам’ятаєте — це той день, коли Усама Бін Ладен завдав неабияких збитків Америці), Лобановський поставив мене грати вперше у житті на позиції правого оборонця. За день до матчу викликав на розмову, запитав, чи зможу зіграти на цій позиції. Я погодився, не міг же сказати, що не зіграю, правильно? Спробував, ніби вийшло непогано. Так я вперше спробував себе в ролі крайнього оборонця.
— Пам’ятаєте свій дебютний матч у футболці «біло-блакитних»?
— Так (пауза секунд п’ять). Ми грали із Запоріжжям. «Динамо» святкувало перемогу — 1:0. Тоді ще Чернат дуже красивий гол забив зі штрафного удару.
— До речі, про Черната. Чому доля в нього не склалася в Києві? Спілкуєтеся зараз з ним?
— Флорін останнім часом мало грав за команду, тому й вирішив поїхати до «Хайдука». Ми часто телефонуємо один одному. Йому дуже подобається Спліт. Він перевіз туди свою родину, швидко акліматизувався в Хорватії. В одному з матчів Флорін зробив дубль, «Хайдук» розгромив якусь команду з рахунком 7:1. Незабаром матчі Кубка УЄФА з «Сампдорією». Хочеться, щоб його команда пройшла далі. Тим паче, що разом з Чернатом за «Хайдук» грають колишні динамівці Саблич та Верпаковськис.
— Ваша кар’єра складалася вдало. Ви стали чемпіоном країни у 2003, 2004 роках володарями Кубка країни 2003, 2005 рр. Тоді, мабуть, команда була єдиним цілим, чого не можна сказати про сьогоднішнє «Динамо»...
— Кожен рік у команді змінюється склад, приходять новачки, приїжджають легіонери. Я вважаю, що зараз «Динамо» —сильна команда, приєдналися до лав «біло-блакитних» відомі футболісти з чемпіонату Франції. Невдалий старт пустив багато чуток, що ніби в команді чимало проблем. Але це не так. Я впевнений, що «Динамо» надолужить втрачене, потрапить до «Ліги чемпіонів. Я вірю в це. У нас дуже сильна команда.
— Кілька слів про ЛЧ. Якщо не помиляюся, в одному з розиграшів найсильнішого клубного турніру Європи ви двічі забивали голи. Розкажіть про відчуття, які охоплюють футболіста, коли він слухає гімн ЛЧ перед початком матчу?
— Так у тій Лізі чемпіонів (сезон - 2001/2002) я двічі відзначався у воротах суперників. У домашньому поєдинку з «Ліверпулем» та в гостях — проти «Боавішти». Відчуття незабутні, коли стоїш перед 80-тисячним стадіоном, розумієш велику відповідальність і як результат — граєш до останнього, щоб не розчарувати вболівальників. На НСК «Олімпійський» ми взагалі не повинні нікому програвати.
— Який для вас найдраматичніший матч у єврокубках?
— Відразу й не скажеш. Одне прикро, що три сезони поспіль нам чогось не вистачало, щоб пробитися до наступного раунду ЛЧ». Ми розпочинали турнір з перемог, завжди були на 1-2 місцях, а закінчували розиграш поразками і посідали 3-є, а то й останнє місце. Один рік треба було вдома переграти другий склад «Ювентуса», в інший не програти у Леверкузені, в третій — вдома не здолали на останніх хвилинах «Інтер».
— А яка з команд справила на вас найбільше враження. Проти кого важко було грати?
— У Лізі чемпіонів слабих команд не буває. У кожному клубі є імениті футболісти і проти кожного з них грати по-своєму важко. Я не пам’ятаю такого матчу, щоб «Динамо» когось перегравало з великим рахунком — 3:0, чи 4:0 .
— Тему Ліги чемпіонів залишимо. Поговоримо про справи збірної. Коли отримали перший виклик до лав національної команди, з ким дебютували в жовтій футболці збірної?
— Мене викликали спочатку до молодіжної збірної. А на зимовому турнірі в Кіпрі я вперше зіграв в основі. Потім викликався постійно, забивав і за збірну.
— Що для вас означає виступати під знаменами національного прапора?
— Це мрія кожного футболіста. Пам’ятаю, як в дитинстві переживав за збірну Румунії, як шаленів від гри Хаджи. «Карпатський Марадона» – прізвисько Хаджи неспроста приклеїлося до Георге. Для румунів – це найкращий футболіст усіх часів. Після того, як Хаджи завершив кар’єру, збірна Румунії ще жодного разу не потрапила на чемпіонат світу чи Європи.
— А чому Румунія останніми роками не потрапляє на форуми?
— Румунія востаннє виступила на Євро-2000. Завершив кар’єру тоді і Георге Хаджи. Відбулася зміна поколінь, ніхто не зміг взяти на себе роль лідера, яку виконував у збірній Хаджи.
— А як же Муту?
— Ну не порівнюйте Муту з Хаджи. «Карпатський Марадона» був іконою румунського футболу. А хто такий Муту?
— Так, дійсно, і проблеми з наркотиками...
— Проблеми були, але він взявся за розум і зараз демонструє гарний футбол, є лідером «Фіорентини».
— Зараз Румунія посідає першу сходинку в відбірній групі до Євро-2008 і, можливо, вперше за останні вісім років потрапить до великого турніру. Хто, на вашу думку, має вести збірну вперед?
— Справжнього вожака в збірній поки що немає. Можливо, Ківу, який перейшов до міланського «Інтера» і носить капітанську пов’язку в збірній. А те, що команда може потрапити на Євро треба дякувати тренеру Піцурке, який створив гарну атмосферу в команді, тому футболісти з радістю їдуть до збірної.
— Тиберіу, як ти вважаєш, після тривалої перерви у футболі можеш знову одягти майку збірної? Якщо показуватимеш стабільну гру, «Динамо» буде виступати у Лізі чемпіонів. Віктор Піцурке зобов’язаний буде запросити вас до збірної?
— Це не від мене залежить. Моє завдання – грати, а там, як карта ляже. Коли він очолював збірну на початку 2000-х, я стабільно грав за неї. Це не мої проблеми, кого брати, а кого залишити поза збірною. Нехай він вирішує (Піцурке).
У вільний час Тиберіу любить читати книжки, переглядати спортивні видання, ходить у кіно, грає з друзями у більярд, а ось кому віддає перевагу у літературі, музиці, випитати не так-то і просто.
— Хто ваш улюблений письменник. Можливо, зараз щось читаєте?
— Я не віддаю перевагу якомусь одному письменнику. Зараз читаю «Кво Вадіса» (якщо не помиляюся, автором книжки є Генрік Сенькевич – польський письменник. У 2001 році за цим романом Єжи Кавалерович зняв фільм). Жанр книги – історична драма, про становлення християнства у Давньому Римі.
— А переваги в музиці?
— Мені дуже подобається українська та російська музика. До серця стиль R’n’B.
— Щось на кшталт дуету Потап та Настя Каменських, так я розумію?
— Ні. Я взагалі про вашу музику. Мені подобається Хіп-Хоп, R’n’B у виконанні зарубіжних виконавців. Snoop Dogg, Dr.Dre – це сила!
— Ти дуже швидко вивчив мову. Легко тобі далася російська?
— Перший місяць було важко, але згодом призвичаївся до вимови. Російська мова дещо схожа на румунську. Ще в школі мені легко давалися іноземні мови. Також можу розмовляти англійською і трохи французькою.
— Твоя сім’я живе ще досі в Брашові. Коли футболіст тривалий термін грає в одній країні, його сім’я переїжджає разом з ним? Чому рідня не захотіла перебратися до України?
— Мені і моїм рідним комфортно в Брашові. У містечку близько трьохсот тисяч населення, поряд гори, чисте повітря, красиво й затишно. До того ж, у нас зараз справжній туристичний бум: Трансильванія, рідні місця графа Дракули...
— У тебе дуже добра усмішка. У житті трапляються конфлікти з одноклубниками, тренерами?
— Як ви кажете — це життя. Трапляються і непорозуміння, але треба вирішувати їх в межах клубу, а не виносити на публіку. Те, що іноді пишуть у пресі, що ніби я конфліктував з тренерами – нісенітниця. Я ніколи не нав’язував свою точку зору тренерові.
Після того, як влітку 2005-го проблеми із здоров’ям були вирішені, мало хто вірив, що талановитий румунський півоборонець зможе знову вийти на свій рівень. Про футболіста півтора року взагалі нічого не було чути. Гіоане повернувся навесні 2007-го. Приїхав і став працювати на тренуваннях. І якщо в березні-квітні тренери не вважали за потрібне підпускати Тиберіу до першої команди, то в травні основний склад «Динамо» було вже неможливо уявити без Гіоане.
— Тиберіу, ви лише цього року повернулися на поле. Щось змінилося за той час, коли ви не мали змоги грати?
— До команди повернулися досвідчені Ващук та Ребров. Вони пограли у відомих європейських клубах і тому їх досвід неабияк допоміг. Подивіться на результати: команда виграла чемпіонат, кубок, здобула суперкубок країни.
— А ось в одному з інтерв’ю заслужений тренер України Анатолій Заяєв заявив, що таких гравців, як Ребров і Ващук треба списувати за непрофесійність...
— А я пам’ятаю, він і торік говорив, що «Динамо» нічого не виграє. Це навіть добре, оскільки тоді, коли він щось неприємне говорить про «Динамо», все збувається з точністю до навпаки.
— Твоє ставлення до футболу не змінилося після тяжкої хвороби?
— Ні, я його любив і люблю. Це справа мого життя. Зараз лише більше задумуюсь перед тим, як прийняти рішення. Відкрив для себе деякі речі, про які ніколи раніше не задумувався. Це був великий життєвий досвід, я радий, що пережив його.
— За той період, коли були поза грою, відчували підтримку клубу, президента, гравців?
— Я майже весь час, коли не грав, перебував у Румунії. Відпочивав. Допомагали лікарі, тренери.
— Історія з твоєю хворобою могла поставити хрест на твоїй кар’єрі. Була велика ймовірність, що ти вже ніколи не повернешся на поле?
— Так, шансів на повернення було не так уже й багато. Підтримували близькі, постійно були поруч зі мною, допомогли порадами, дякуючи їм, я повернувся на поле.
— Депресії часто виникали?
—Іноді здавалося, все — кінець. Але віра в свої сили, в Бога допомогли мені. Я завжди був впевнений, що повернуся у футбол. Коли грав за третю команду, знав, що знайду сили перейти в другу, а згодом і до основного складу. Зараз, як бачите, я – гравець основи «Динамо».
— У вас була проблема з судинами головного мозку. Є стовідсоткова впевненість, що Гіоане може спокійно грати головою?
— Так, звісно. Поки лікарі не впевнилися повністю у моєму одужанні, вони б не дозволили мені грати. Футбол – контактний вид спорту, гра головою буденна справа. Я ніколи не бережу ногу і борюся за кожен м’яч.
Універсалізм Тиберіу Гіоане – головна риса, яка виділяє румуна у «Динамо». Інколи відразу не здогадаєшся, на який позиції грає Гіоане. Він, як Фігаро. Переміщується по полю постійно, в русі щосекунди. Таких гравців завжди цінували тренери, оскільки вони можуть бути на багатьох позиціях.
— Тиберіу, ви — універсал. Яке місце на зеленій галявині для Гіоане найзручніше?
— Моє амплуа – півоборонець. А на фланзі чи в центрі мені однаково. Пам’ятаю, коли ще живий був Валерій Васильович, ми іноді грали в три опорних півзахисники і в «Динамо», все виходило добре за такої тактики. Зараз ніде в світі не грають за такою схемою. Я відчував себе як риба у воді, коли ми виступали в три опорних хави. Доводилося грати і ліберо, і крайнього оборонця, але позиція центрального півоборонця для мене найоптимальніша.
— Здається, що ти інколи переграєшся. Постійно мчиш з м’ячем, рухаєшся... Як вдається витримувати такий ритм?
— Я ще далеко від оптимальної форми. У тих кондиціях я був за Лобановського, Сабо. Тоді я міг бігати і після закінчення 90 хвилин. Зараз же ще я на шляху до звичної для себе форми. Кажете, що я іноді перетримую м’яч – так, можливо. Мені цікаво продертися через оборону по центру, віддавати не очікувані для противника передачі. На полі я дію, як підказує мені чуття.
— Ось тому в шанувальників і склалося враження, що Гіоане більше грає емоціями, аніж головою?
— З трибуни все здається просто – помилився, зробив неправильний маневр і тебе критикують. Від помилки ніхто не застрахований. На полі все інакше, хочеться експериментувати, а не виконувати все прямолінійно.
Продолжение ниже...
