Навіщо тобі жити далі?
Перш ніж прочитати матеріал, раджу проглянути ці фотографії:
You must be registered for see links
Так багато з нас впевнені, що людське життя саме по собі має велику цінність (я теж так вважаю), більшу, ніж політичні інтереси, інтереси імператорів, релігій чи філософських думок. Навіщо гинути за абстракції? Гегель, Ленін, Христос, Гітлер, Карл ХІІ... Про переваги абстракцій сказано багато й сильно, тому не буду аматорськи висловлювати думку щодо цього. Хай кожен залишиться при своїй думці. Але щодо цінності життя хотілося б сказати пару слів. Це не теорія, а просто мов крик душі, що йде від людини, яка не може збагнути ідей гуманістів.
Пісні растаманів, хіппі, бардів на теми «піс!, піс! піс!», «нам непотрібна війна» і т.д. запевняють , що їхнє (наше) життя надзвичайна цінність. Пролетарії, гопнікі, провінційні містечка суцільно аполітичні. Їм теж плювати на політику, високі ідеали, філософські суперечки. Вбивати за ідеї, а тим більше гинути самим – повна дурня. Ми будемо жити, радіти, співати, кохати… Невже це менш важливе за війну, казав нам Гемінгвей, Ремарк та інші алкоголіки 20 століття? Та коли я сиджу в очікуванні зустрічі біля метро Льва Толстого, й слухаю п'яний, романтичний баритон чергового співця, ці світлі людські образи самим своїм життям задають мені питання – невже таке життя важливіше за героїчну смерть?
За свої 30 років я встиг побачити, як більшість моїх друзів сторчалися або спилися, поклавши на вівтар гуманізму власну печінку. Вони продовжували співати й розповідати про те, що політика – це брехня. Коротше кажучи, спрощено переказували того ж Гемінгвея. Всі вони «згоріли» в «боротьбі за мир» до 30-40 років. Я дивлюся на згаданих пролетарів, гопніків, містечко Антрацит… і є підозра, що ці люди були б щасливіші, коли б воювали в королівському флоті, боронили Гріб Господній, колонізували з Родсом Африку, в кінці кінців, як остання європейська наволоч, піратствували б на кораблях сумнозвісного Моргана. Вони гинули б тисячами, із відчуттям здійснення великої мети чи на порозі здобуття великої здобичі. Але чи не вмирають вони на засалених кухнях від цирозу печінки й раку легенів, нікому непотрібні й усіма забуті (навіть не згадані)? Чи є цінність такого життя? Чи не цінніше воно на шляху кудись, згораючи мов зірка, що падає?
Світ так боровся за право свободи вибору й права на життя для маленької людини. Можливо саме через це «маленьких людей», чи навіть мізерних стало так багато. Але після цієї перемоги вони стали нікому не потрібні. Навіть боротись за мир уже не потрібно, адже немає війни. Залишилась лише нудьга і безсенсовість.
«Непотрібно вмирати за Україну! Україні потрібне ваше життя!» казали нам старші брати в 90-х… коли ми юнаками прагнули війни й перемог. За ці роки стільки безсенсових смертей, непотрібних життів. Навіщо ці життя Україні? Чи не героїчні подвиги, армії, тріумфи й поразки потрібні Богові, Україні й нам, простим обивателям, як би ми не виправдовувались своєю інтелігентністю?
Ми можемо творити, любити, пізнавати… Але де продукти мистецтва, розумової діяльності, відкриття, пристрасті, любов, високі почуття? Ми виходимо як під метро Льва Толстого, так і на центральну площу Вишгороду і бачимо, як цю просту, хорошу людину, так і її продукт. Там порожнеча. Якби цього міста не було, ніхто в світі не помітив би цього. Як і родичі з інших міст не помітили б.
Повстання мас, що почалося в 19 ст., закінчилося. Повстання немає, а маси є. І лишились вони всього лише масами. Адже щоб бути людиною, певно, потрібно трохи більше, ніж просто бути.
You must be registered for see links