Merime
New Member
Марина САЧОК
кокТейль
А
Приховані очі, зрадлива усмішка, трохи солі до кави і ложку дьогтю до меду… Суміш із чорного присмаку і гіркого кольору. Трохи перцю для пристрасті, трохи м’яти для запаху, трохи ще чогось дивного для того, щоб не плакати.... Щіпку суму для розряду від струму, 220 і трохи попелу. Коктейль дня без доповнень, без реклами і лозунгів, без залишених слів, без вина і без тебе, подалі від світу, в країнах Марса, Венери, Меркурія, в земних зародженнях життя без життя, наче на якомусь пласті з воску, з візерунками, прозорому, жовтому, як Сонце, напіврозтопленому, розжареному.
Б
Варіації у мінорі, струни без руху, джаз без гітари, я без моменту слави. Знову сюжети, будні, картини жалю, переміни, мозаїки з уламків живого, прожитого.
Звичайні промахи з револьвера, звуки пострілів. Барабани… божевілля скрипки – смичок украли, відібрали, заховали якнайдалі від тебе, від світу, від глобальних сюжетних сцен. Приховані очі, зрадлива усмішка… Відсахнутись від звуків, і від вітру, від бур. Неуважність від доторків, непримхливість від вдачі. Заморожені сльози, що не знаходять місця у великому океані, їх багато, глобальності не треба, стільки води не потрібно. Затоплення небажане. Та мені все одно. Я на пласті, мені так гаряче, я в ізоляції від епідемії любові.
С
Зачекай, я прикинуся ангелом, надіну крила вічної легкості, полечу на сьоме небо чи на десяте – не варто думати, не треба плакати, я залишаюся на пласті. Я обпалюю крила, розжеврілий дим, чорний пісок без білих плям спішить в обличчя інших без світла, затьмарений диханням антрацитної тьми. Важко бути ангелом, охороняти, розбороняти. Кохати, розуміти і думати про найкраще, спішити, допомагати без засобів зв’язку: електронної пошти, телефону, Інтернету з вірусами. Я захворіла, мій комп’ютер здався, боротьба занадто жорстка. Відбувся збій оперативної системи, полетіло все у безвість до бітових одиниць виміру пам’яті, не оперативної, а моєї.
У
Я стала лялькою. Без розуму, лише з мріями, абсурдними, шаленими, хаотичними. Синоніміка моїх фраз здається безглуздою, не вартою нічого, крім чергової сукні, вечірньої, загадкової… Досить… я поспішаю, а моє намріяне авто зламалося, вийшло з ладу, як ще не доведена до розуму машина часу. Мої параметри вражаючі, позаздрить кожна модель, та розуму замало. Повторююсь, гублюсь у мішурі власних думок, тікаю від себе. Повертаю на південь, знову на пласт, жовтий, розжарений, як Сонце. Спасіння - лише коктейль дня з доповненнями, рекламою і лозунгами, з гучними вигуками.
Р
Я йду вздовж колії, що, здається, не має кінця - до Марса ще далеко, а до Землі повертатися не має сенсу. Високо… Грім шпалами проходить і знаходить відбивання у серці, тиск максимально підвищений, розум мінімально переоснащений, я у забутті, я роздратована доторком метеоритів, між світами холодно, зоряно, дико. Я допоможу розвинути змагання між планетами. Чужорідні елементи стануть приводом до нових сутичок між світами земної групи. Я лечу над проваллям мороку… ці божевільні звуки дратують мене до нервових закінчень… А мені все одно… Приховані очі, зрадлива усмішка – переслідувачі долі.
Д
Розплавлений восковий пласт стікає краплинами жовтого Сонця, я на ньому. Молю про зливу, холод… Навіщо? Я спливаю, ніби з шалених гірок, ліфт моєї уяви призупиняється, він не стоїть на місці, падає. Я тремчу, ні, це просто емоції, істерика від несподіванки, я не врятуюсь, а втім, після повернення на Землю я створю пласт не з воску, а зі своїх мрій, пофарбую його в жовтий, щоб було про що згадувати. Я не розумію, чого бажаю, кожна клітина мого мозку вдягнена в різні маски, вони сперечаються між собою – не знаходять компромісу… А мені все одно… я будую новий світ , із жовтого золота і червоного рубіну, із солодкої вати і липкого меду.
