Наталія Меднікова
ЗА ВІКНОМ ПАДАВ СНІГ
Одного разу він стався у моєму житті, так, ніби зовсім і не був людиною, а відчував себе випадком, миттєвістю. По суті так воно і було. Він був шматочком СІТY, маленька частинка сіті, міста тобто, а може частинкою сіті, в якій я заплуталася, протікаючи повз нього. Але як би там не було, але ми зустрілися...
В той вечір на столі валялася безліч пошматованих конвертів. В них колись зберігалися листи, які зараз були порозкидані в кімнаті. І навіть не порозкидані, а порозтрушувані... ніби сніг, що саме вкривав за вікном землю.
«Коха... те...»
«Суму... за тобою»
«А ти любиш ме...»
Пошматовані були не лише конверти...
Листам дісталася ще гірша доля – вогонь здатен вносити свої корекції у паперову білість...
Звідкілясь взялося кленове листя – згадка про осінь.
«Трояндами стануть мої вуста,
коли до них доторкнуться
холодні краплі твоїх очей.
Вже осінь...» Ось і вся згадка про неї – зітлілий папірець, а на ньому чотири рядочки про найулюбленішу пору року, пору дощопадів та вільних вітрів, що були мною вигадані колись в пориві шаленого, як здавалось тоді, кохання... Лише чотири рядочки... І купка попелу...
Хотіла знищити минуле, але чогось не випалюються сторінки пам’яті.
За вікном кружляє сніг, а я сиджу на вікні з філіжанкою кави. Вщент наповнилася роздумами про свою недолугість.
«Іноді розумієш, що все твоє життя, за винятком кількох моментиків, було цілковитою помилкою, або ж не помилкою, а сумнівним експериментом вищих сил. Бо ти робила занадто багато поганих вчинків, занадто багато говорила неправди, занадто часто дурила людям мізки, а найголовніше – занадто часто не була самою собою, точніше майже завжди була напів собою, напів кимось іншим. Брейкер, попсовик, графітчик, мрійливе «щось», недолугий письменник, дописувач до районної газетки, іноді чиясь дівчина… А коли ж я була собою, власне такою, якою вважаю себе я?»
На підлогу впав улюблений, кольору кави з молоком, ведмедик – помічник та радник у будь-яких ситуаціях. «Наче мала дитина» – казали іноді друзі. «То й що?» – відгиркувалася я. А Він мабуть був єдиним, хто зрозумів, що той ведмедик – спроба відгородитися від образ світу, які на той момент насіли звідусіль.
Але тоді ще не знала про Нього…
Тож за вікном падав сніг, в чашечці холонула кава, книжка лишалась недочитаною, а листи недогорілими та недопорваними. Але в той момент то і не було суттєвим, бо я шукала себе, загублену десь поміж минулим та… минулим – ніяк не хотілось повернути на магістраль Сьогоднішнього дня.
Від сидіння на підвіконні болів кожен мускул, кожна кісточка віддавала сотнями голочок, але повертатися в «листяний бедлам» кімнати зовсім не хотілося. Не хотілося ступати ногами по минулому, не хотілося знов пускати його ще глибше всередину…
Сиділа далі і… спостерігала за тим, як сніг, який щойно випав, вкривався слідами перехожих, що не помічали своєї причетності до спотворення природної білості. Натовп біг, суцільні вервечки людинокомах пробігали повз моє вікно, але всі були однаковими… Жодного знайомого обличчя, жодної цікавої постаті, яка б могла привернути увагу та допомогла відволіктися від себе самої, цього глухого егоїзму та себепожирання.
І ось між вікнами я побачила маленьку мушку… Звичайну домашню муху, що мабуть попалася у міжвіконну пастку ще восени. Вона силкувалася вирватися звідти, борсалася, літала, шукала отвір, через який могла би втекти і… таки знайшла…
І я зрозуміла – вистачить сидіти в оцій глухій буцегарні, в яку заточила себе. На вулиці сніг… Він допоможе позбутися відчуття меншовартості чи аж «занадтої» вартості.
Одягнувши в’язані мамою шкарпетки та обмотавши шию довжелезним шарфом, подалася на вулицю, прихопивши нащось ведмежа – «таки мала дитина, і що подумають перехожі? А яка різниця? Вони ж мене не знають, та й чи я взагалі існую для них?»
Вийшла, озирнулася, засвідчила себе парою відбитків рук на лавочці, вкритій снігом, і пішла, пішла вздовж будинків, магазинів, людей, бездомних котів та «домних» собак, яких вигулювали хазяї. Ішла, не піднімаючи голову, не озираючись, не вітаючись з перехожими, не озиваючись на звертання…
Коли дійшла до парку, було вже темно… Але тоді зовсім не звертала уваги на те… «Як буду вертати додому? Нащо пішла кудись на ніч дивлячись? Чому не зателефонувала, щоб зустріли? Нащо залишила мобільний вдома?» – ці питання зовсім не хвилювали мене в ту мить…
«Ми п’ємо із філіжанок аромат зі смаком кави…Що за дивні думки? Хм… А якщо з’їсти відерце снігу – захворієш? А якщо запивати гарячим молоком?» Посміхалась сама собі… Мугикала під носа якусь дитячу пісеньку, здається з «Капітошки», і, здавалося, була щасливою…