Ответ: Я пишу стихи....
Нічна сповідь
Тихий сум закружив мою душу,
А у серці мов каменем біль.
І не хочу я це відчувати та мушу,
Бо життя моє ціле – журби заметіль.
І у темряві тихої ночі
Усе тяжче сидіти самій.
Знов і знову з надією закриваю я очі
Та все в пам’ті плине моїй.
Я не хочу такого життя!
І у вирі людей називаю себе – одинока.
Певне, краще легке забуття,
Аніж сум і печаль та глибока...
А найбільша образа за те,
Що не можуть усі зрозуміти.
Я раніше все мала в житті та проте,
Не змогла я всього оцінити.
Я хотіла все далі і далі іти,
Й непомітно зупинку минула.
Я хотіла нового життя досягти,
Й непомітно минуле забула.
А тепер я караюся, мучусь, не сплю.
І не знає ніхто про заплакані очі,
І про те, як я ніжно свободу люблю
І я мрію про неї щоночі.
Хто створив таке дивне життя?
Хто дозволив людей ображати?
Я не знаю свого майбуття
Та не можна минуле втрачати!
Я б зуміла усе, що колись,
Загубивши свій розум створила.
І вогнем всі помилки б мої зайнялись,
Я б великий вогонь запалила!
Відчуваю, що й поглядів справжніх нема,
Та, напевне, й не буде ніколи.
Все чого досягла, я зробила сама,
Залишивши незамкнене коло...
У минулому люди зостались,
Які справді любили мене.
Та я їх відштовхнула. Чому? – Не дізналась.
А тепер біль в душі не мине.
Уночі закриваючи очі,
Про одне лише Бога молю:
Щоб в житті ні одного ні дня, ані ночі
Я не знала до себе жалю!
ВОНА ЛИШ МАЛА ГОРДІСТЬ
Колись було це, пам’ять стерлась
Та тільки серце не стирає
Оту біду, що з нею сталась,
А пам’ять – та завжди вмирає.
Вона була ще юна, гарна,
Душа ще кривди не знавала
Завжи така, як квітка ніжна
Та раптом палко покохала.
Любила того, хто не вартий
Любила того, хто не вміє
Хто може серце розірвати,
В душі ж у нього вітер виє.
Душа у нього зла й підступна.
Вона ж цього не розуміла.
Була для нього лиш наступна
Лиш та, що ніжність розуміє.
Вона до нього серце відкривала,
А він від неї очі відвертав.
Вона йому життя своє давала,
А він їй ніжну душу розірвав.
Не знав він, що вона помститись може
Не знав, що квітка може вбити.
Та він же жити хоче, Боже.
Не вартий його дух, щоб жити.
Ні вартий, але так, як вигнанець!
Лиш з вирваним він серцем може жити
На грудях, щоб залишився рубець,
І лиш з вулкана воду може пити.
Але те дивне чудо мститися не може
Її думки не линули туди,
Де завойовувало серце лиш вороже
Де люди гинули від долі, та біди.
Та в неї друзі є, є справжні друзі.
Які біду її відчули вже давно.
Які допомогли в її недузі,
Які були всі разом, заодно.
Це голуб білий, ніжний, та палкий
І царство лілій величезне,
Це камінь добрий і тяжкий,
Це дуб старезний і кремезний.
Це слово, яке може вбити,
Це совість, що живе завжди,
Це дощ, який не можна пити,
І помисли, що йдуть кудись.
Вона лиш мала гордість
Та сильний і незламний дух
Та мозок, у якого безкінечність
Найкращий й найвірніший друг.
А сила, що у нього не змагалась,
Боялась навіть руку піднести.
І в очі пильно не вдивлялась
Могла лиш погляд підвести.
І врешті решт він зрозумів помилку
Та пізно вже було нічого не мінялось,
І у її душі він попросив притулку,
Тоді серденько весело сміялось.
Сміялося над тим, що він змінив,
Сміялося над тим, що не побачив,
Сміялося над тим, що не любив.
Воно сміється, а душа так гірко плаче!
