вот те стихи жадана которые мне очень нравяться :
Внутрішній колір очей
Ось на сходах університету сидить жінка,
якій ледве добігає до тридцяти,
і курить кемел.
Після дощу,
витираючи шкіру,
яка в неї прозора настільки, що під
нею видно водорості і пісок,
вона думає - ось знову з неба сипляться
холодні леза, срібні цвяхи,
і ранять смертельно равликів,
котрі падають, розрубані навпіл,
мов хрестоносці в пісках Палестини.
Потрібно довго говорити,
вишептуючи і проговорюючи
різні слова і назви різних речей,
щоби не таким порожнім
виглядало повітря навколо неї.
Після пробудження
всі її чоловіки
прикладають голови до годинників,
наче до мушель,
і слухають як в далеких озерах
здіймають мул
громіздкі черепахи.
І навіть не зателефонуєш їй при нагоді;
тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,
що це й було життя,
і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити
з якого боку сновидіння ти знаходишся;
і після зміни погоди знову підійметься тиск
від якого лускаються капіляри
в очах випадкових метеликів
й стає теплішою її шкіра,
від якого вода в її кранах і посуді
перетворюється на кров
і вона знову цілий день не може
ані приготувати собі чаю,ані зварити кави.
Океани
Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води,
мабуть тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану,
з’являється присутність великого в твоєму житті;
все було створено з урахуванням твого серцебиття,
недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті,
повертаються в бік населення.
Ніби не втримуючись на відведених
для них територіях, вони в якусь мить забігають всього лише
на хвилину у сновидіння, як діти вбігають в батьківські спальні.
І навіть якщо їх не видно, це ще не значить, що їх насправді не видно.
Та частина життя,яку називають життям,
ніколи б не вмістила в собі такої кількості звуків.
Ти говориш – тиша, знаючи, що тиша це і є те,
чого ти не можеш почути.
Є підвали,і є дахи,
і десь між ними заховано океан; і все, що бачиш –
мокрі зимові дерева, ріки й трава,
котра в своєму світі є чимось таким,
чим в нашому світі є радість або прощання.
І ось тоді, починаючись ближче до ранку,
вони приходять і зупиняються зовсім поруч,
ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям,
або пробиває механічною друкнею літери
зі зворотнього боку,
теплою кров’ю по обгортковому паперу,
і птах за вікном перелітає так повільно,
що доки його видно,
я встигаю вписати потрібні слова,
і навіть встигаю їх викреслити.
Паприка
За зеленим спалахом городини,
за двома підлітками, які тримаються за руки,
йти посеред вечірнього супермаркету –
дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець,дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад.
За десять хвилин десята, вони довго перед тим сварились, вона хотіла від нього піти, він умовив її залишитись;
повні кишені зелених речей,золоті асирійські монети, знеболювальні таблетки,солодка любов, зачарована паприка.
винесіть звідси, ну, винесіть, вологу душу, кожен померлий плід і полуничну кров, риби, вбиті гвинтами старих пароплавів у південних штатах, нафаршовані
сережками і британськими панківськими шпильками, стогнутьвід кофеїну в зябрах, чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять
винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси
на найближчу стоянку, до найближчого автосервісу, до найближчого холодного океану, ніби показують,вигинаючись вологими душами, доки ці гвинти в небесах над вечірнім супермаркетом розвалюють соковите повітря, доки під нігтями запікається кофеїн
винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях теплі зелені спалахи, покладіть під язик срібло і золоті монети, до найближчої схованки, до найближчого стадіону,
кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками
Тому, що так, як він тримається за неї, я не зможу
ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже
повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався,
не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом.
Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж? там, де ти зараз є, де ти опинилась, ти все можеш сказати їм наперед – ще два-три роки золотого підліткового завмирання в серпневій траві, розтрачування монет на різну отруту і все – пам’ять заповнює те місце в тобі, де знаходилась ніжність.
Тому, що так, як вона боїться за нього, я не зможу ніколи і ні за кого боятись, тому, що з такою легкістю, з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини, я не зможу ніколи нікому нічого віддати;
буду і далі за ними іти, в довгих виснажливих сутінках супермаркету,з жовтою травою під ногами,з мертвою рибою на руках,відігріваючи її серце своїм диханням,відігріваючи своє дихання її серцем.
