Наша Революція називалася Євромайдан. Отже, передбачала незворотність і аксіоматичність європейського вибору. Передбачала, що питання євроінтеграції ніколи не стане предметом ніяких торгів чи поступок будь-кому. За цю незворотність загинули люди. Загинули незворотньо. Їх уже ніхто не поверне.
Ці однорукі, одноногі каліки, без одного ока, з простреленими животами, які пережили розстріл Євромайдану, зараз нікому не потрібні. У нас нові герої – із зони АТО. Войовничі, патріотичні, по-доброму злі, відважні самураї в камуфляжах, засмаглі, обвітрені, відчайдушні, зі зброєю в кожній кишені. З такими залюбки фотографуються. Такими захоплюються.
Герої Майдану – їм не рівня. То були беззахисні ідеалісти, які частіше плакали й молилися, ніж матюкалися. Вони не брязкали затворами автоматів. Вони помирали в обладунках цілковитої беззахисності. Їх було легко вбити. Їх захищала хіба будівельна каска і дитячий пластмасовий щиток на грудях.
Вони помирали не просто за Україну (як зараз). А за Європу в Україні. За нову Україну. Помирали за щось значно вище й складніше, ніж просто Україна. "Просто Україна" в них і без того була на момент Революції. Якраз "просто Україна" їх і не влаштовувала.
Ці безіменні герої розстріляного Майдану дуже поспішали почати нову історію. Їх помпезно поховали. Всі ридали. Це було ще зовсім недавно. Їм почали ставити пам’ятники та обеліски. Чи не кожне село заклало Алею чи Сквер імені Небесної Сотні. Щоб увіковічнити їхній утопічний героїзм. І забути. Раз на місяць покосити бур’яни довкола пам’ятного знаку і далі жити. Не по-новому, а по-звичному підривати незворотність.
Багато обстріляних майданних героїв вижили. Вони мовчки покульгали у свої приватні життя, сповнені героїчних спогадів. Хтось зараз живе без руки, хтось без ноги, хтось без ока. Хтось без надії побачити ту вистраждану під крапельницями Європу в Україні. Їхніх дітей не возять на курорти за державний кошт. Їм не пропонують земельні ділянки чи безвідсоткові кредити. Їм просто подякували і лишили в минулому. Тет-а-тет із розбитими мріями.
Так, вони програли кон’юнктурній геополітиці. Виявилося, що європейський вибір, освячений їхнім життям і здоров’ям, таки став предметом торгів і поступок. Їхня віра в незворотність розчавлена. Не наш, а насамперед їхній сухий залишок ось такий: мінус Крим (який уже не підлягає поверненню), мінус Донбас (який уже не підлягає оукраїненню), мінус членство в НАТО, мінус безвізовий режим і плюс Росія як третя сторона в будь-яких подальших переговорах.
Можна було багато чим торгуватися – але не цим. Віднині європейська мрія майданівців починає нагадувати мрію ідіота. Відпадає потреба в якихось там Антимайданах. Він уже стався, непомітно й віртуозно. Важко на земній кулі знайти країну, яка так нещадно ігнорувала б своїх власних героїв. Спочатку плюнула в Євромайдан, виставивши збірну Небесну Сотню якимись наївними відчайдухами. Тепер плює в бійців АТО, називаючи дезертирами тих солдат, які не захотіли бути гарматним м’ясом для свого убогого начальства. Це – Україна, дєтка.
Обираючи між Донбасом і Європою, влада вибрала ні те, ні інше. Ми втратили Крим. Ми втратили Донбас. Тепер ми втрачаємо й Європу. І якщо в перших двох випадках мова йшла про території, яких іноді й не шкода, то у випадку з Європою ми втрачаємо значно більше. Ми втрачаємо перспективу. А це те головне, що примагнічує молодь і креативний клас. Для них формулювання "через два роки" означає – ніколи. Вони наразі ще не вирішили, що робити з цим фатальним "ніколи". Але, повірте, коли вирішать – то Україні це не сподобається. Держава врешті-решт мусить усвідомити: Україна не має ніякої цінності, якщо вона не буде європейською.
Так звана "пауза" в євроінтеграції – це початок знецінення України. Україна втрачає бали на міжнародному рівні. Вона повністю знищена в очах Кремля. І вона неминуче починає блякнути для свого власного народу, який дуже дорого заплатив за діаметрально протилежне. Звісно, це право кожного – свідомо погодитися жити в країні, де не здійснюються реформи, де попередній владі дали безперешкодно втекти з усім награбованим, де не судили жодного причетного до вбивств, де знову балотуються найодіозніші стовпи режиму, де президент працевлаштовує зятів і кумів Сім’ї. Де відбувається багато чого, несумісного з обелісками на честь Небесної Сотні.
О, які ж ми ласі до пафосу! О, як нам подобається мліти від звучання гімну! О, як ми кайфуємо від свого власного патріотизму! Ми можемо в кожному місті називати проспекти імені Небесної Сотні – але цим ніколи не відкупимося від відчуття зради. Адже торгуємось навколо того, навколо чого не можна було торгуватися. Ми побоялися прийняти європейську незворотність. Ми далі захотіли побути собою.
До болю гірко чути самовпевнені девізи на кшталт "Герої не вмирають". Ні, дорогенькі мої, герої вмирають. Ще й як вмирають. Герої дуже навіть вмирають. Інколи навіть і намарно.
