КОНКУРС української ПРОЗИ!

[Merime]

Сергій Латишев

Народився 1985 року в м.Суми. Закінчив музичну школу по класу гітари. Навчався на соціально-гуманітарному факультеті Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка. Пише вірші і прозу. Оволодіває живописом. Вірші друкувались в альманахах «Орфей-2005» та «Слобожанщина» (Суми,2006), а також в періодиці.
Член літературної студії „Орфей” (м.Суми).


Вікна напроти

I
Загас ліхтар. Взуття залишено біля лавки. Опале листя холодне та вологе. Пальці ніг відчутно змерзли. Анна не дозволяє собі повернути назад.

Відповідь на питання анкети:
20.Ваше захоплення? – «Колекціоную враження».
Співбесіда, робота у відділі.

Асфальт поблискує вогнями. Сприйняття дороги: жовтневий спокій скверу, зараз автомобільна швидкість, колекцію поповнено.
Тепло підлоги. Брязкіт ключів посилено кімнатною тишею. Бажання почути голос. Автовідповідач: «Повідомлення стерто». «Немає настрою говорити. Зрозуміло», - Анна вимикає телефон. Обертається. Дивиться на залишені нею сліди, уявляє велетенського брудного собаку, зараз почне струшувати з хутра воду, це вона прочитала в його очах. «Треба полити квіти, - нагадав Анні образ, - але спочатку душ».

Кава, думки підсумовують день, невпевнено починає рухатись курсор. «Все набридло. Постійна втома. Ненавиджу це місто.» (Сторінку щоденника збережено).
Окуляри покладено біля футляру. Анна заплющує очі. Біль. Виступають сльози.

Третя година ранку; свою ходу розпочав дощ; безсоння; біля ліжка розкидані пігулки; порожня склянка. Майже сон: дах будівлі; сильний вітер; чутно потяг; перед обличчям пролітає птах; рівновагу збережено. Об підлогу розбивається будильник.

Анна стає частиною броунівського руху метро. Ранкова думка стає нестримним бажанням. «Сьогодні останній день».
Погляд на годинник. Обідня перерва. На ліжку спакована валіза.

Залізничний вокзал. Гучномовець оголошує напрямки. Колисково постукують колеса. Через мережу знято квартиру. Двері купе замкнено. Сторінка щоденника, курсор нерухомий.

Останній поверх, ключ-картка, мінімум меблів, незвично великі вікна, скоро світатиме. Речі зберігатимуться у валізі ще два дні, до повного звикання, крім чашки та ноутбука, їх звичне місце на кухні.
Міцна кава, у вікні напроти світло від свічки, рух курсору: «Чоловік. Років – півстоліття. Вигляд – моя втома... Все спочатку... Надокучує нежить, та прогулянка варта того... Залишити все – та почати жити!!!» (Сторінку щоденника збережено).
Допита кава. Чашка втрачає тепло. Вікно напроти, зустріч поглядів, на обличчях з'являються посмішки. Падає сніг.


II

Рука старого тягнеться до сигарети. Автоматичні дії. До пелюсток вогню домішано місячне сяйво. Клуби диму. Розплющуються очі. Думка: „Не здолає стелі, знову”. Меблі кімнати: чорне шкіряне крісло, попільничка. Спальний мішок покладено у кутку.
Холодна вода змиває втому очей. У ванній відсутнє дзеркало. З обличчя прибрано посивіле волосся. Від конфорки підкурити сигарету, поставити чайник.

Спітніле скло, напис: „Привіт”(вікно напроти), треба віддзеркалити: „Привіт”. Увімкнено світло. Каву залито окропом. Повільно осідають розмелені зерна. На склі дописано: „Анна”, віддзеркалено: „Торвейдж”. „Чим займаєшся?”, віддзеркалено: „Шукаю повторення”. „Дивно. Які?”, віддзеркалено: „Помилкові”.
Вікно напроти запросило ніч. Думка: „З темрявою впустила страх”. Підкурити сигарету, поставити чайник, вимкнути світло. Увійти до мережі, поновити пошук.

Анна відчуває самотність. Відкрита сторінка щоденника. Курсор нерухомий. У вікні напроти старий запалив свічки. Рух сліз, на екрані з’являються літери: „Страшно. Від чого тікаю? Від...” (сторінку знищено). На склі: „Я зайду?”. Ввімкнено світло, накинуто пальто, ліфт змушує чекати.

Дзвінок. У двох чашках осідають розмелені зерна. Торвейдж затягується сигаретою, відчиняє двері. „Проходь”. На підлогу падає попіл.

 

[Merime]

Аркадій Поважний

Народився в 1972 році в м. Грозному Чеченської республіки. Середню освіту здобув в Сумах. Закінчив Роменський сільськогосподарський технікум (1991) та Сумський державний педагогічний університет (2004). Пише прозу. Твори друкувались у збірнику «Орфей» (Суми,1999), альманахах «Слобожанщина» (Суми,2000) та «Крона слова» (Суми, 2003) та в періодиці. Автор збірки оповідань «Останній ветеран» (Суми, 2003). Займається дослідницькою, громадською та пошуковою роботою. Готує до видання роман «Печера».

ЕЯ


*
Я вдруге приїхав до хутора Кульма, як і тоді в середині червня. Не люблю в цю пору море, від спеки завжди страждаю, а хутір знаходиться в низині, до того ж майже оточений лісом, за яблуневою посадкою починається яр і ставок. Достатньо тиждень порибалити – і психологічно зарядишся на цілий рік.
Хутір Кульма невеличкий, близько десяти жилих дворів, якихось років десять тому було більше п’ятдесяти, але як і більшість подібних поселень Кульма частково вимерла, а інші виїхали. Багато хат за бур’янами взагалі не видно. Але щось у цьому хуторі було таке, що я відразу полюбив це місце.

До хутора ще було далеко, ще треба було іти лісом. Вечоріло, і я почав готувати нічліг, розклав намет, пішов збирати дрова, коли випадково натрапив на вирізану із дерева фігуру. Це був воїн у шоломі руського богатиря і тюркськими рисами обличчя. Статуя стояла на лісовій стежині, і видно, не просто встановлена, а вирізьблена прямо із вкоріненого дерева. Далі по стежині виднілась ще одна статуя, потім ще... І так слідом за дивними вказівками поступово дійшов до хутора. Він вразив не менше загадкових лісових статуй: на воротах залишених садиб виднілись старі вицвілі картини, хати теж були розмальовані, навіть криниця-журавель і та була розмальована. Домінували пейзажі, деінде зустрічалися тварини, переважно коні та здебільшого всіляка свійська худоба. Склалося враження, що потрапив до закинутого посеред неба музею. Тільки поодиноке гавкання і кукурікання свідчило, що хутір все ще живе. Я постукав у ворота, на яких був намальований білий в яблуках кінь на фоні вечірнього степу. Дід Андрій пустив мене на квартиру. Замість платні я ходив до крамниці, котра знаходилася за шість кілометрів від хутора, потрібно тільки пройти лісом на гору до траси, де є придорожня невеличка крамничка. Як з’ясувалося машина з хлібом приїздить раз на місяць, і зазвичай хуторяни споряджають раз на тиждень когось одного, який купує хліб на всіх. Отож я виявився ледь не посланцем неба, мені раз на три дні доводилося тягати величезні сумки з хлібом, хоча кілька разів приносив і по ящику горілки.
Так я і вирішив щорічно на тиждень приїздити до старого, як до родича, він і приймав мене наче рідного.
Не знаю чому, але якось не було нагоди спитати про автора хутірських картин, чи то за безпробудною пиятикою, чи за інших причин, не знаю... Картав себе тільки, коли вже був за межами хутора, і кожного року збирався спитати і знаходилися сотні причин, щоб я цього не робив. Наприклад, зранку прокинувся, думаю, дай спитаю діда. Доки підвівся, доки умився, а дід Андрій тут своїми балачками і проханнями так затуркає голову, що думка, яка твердо трималася, поступово пересувалася на другий план, а потім її розчиняла в свідомості чарка.
На цей раз вийшло інакше. Все почалося з того дому на пагорбі...
Його я помітив відразу. Не дивно, що в минулі роки не звернув увагу, бо хатинка потопала в бур’янах, а тепер хтось старанно обкосив пагорб, на якому він знаходився. І тепер ця старовинна будівля приваблювала увагу. Не знаю чому, але при першому погляді виникає враження, навіть не враження, а тверде переконання, що це ідеальна оселя для привидів. Я вкотре пожалкував, що не народився художником, і ще більше собі докоряв про забутий фотоапарат.
Будиночок був напіврозвалений, дещо схожий на старовинну криницю, викладений дубовими колодами. Схожості надавала низька крівля, це свідчить про відсутність горища. Не характерна побудова для цих місць, та й будинок знаходиться осторонь хутора, майже в полі. Хто міг тут оселитись?
Я спитав про це у діда Андрія.
- Там Марко-художник жив, - відповів старий. – Вже біля двадцяти років його немає на світі.
- Гм..., – все, що я на це сказав.
„Марко-художник”. Чомусь я не мав сумніву, що це і є загадковий автор вуличних картин. Треба було ще про щось спитати, тільки не збагнув, що саме, в голові крутилося безліч питань, і всі здавалися важливими: що за художник, чи є десь його роботи, звідки така чудернацька архітектура, скільки будинку років, і головне, чому він осторонь хутору?
Без сумніву, на початку це був міцний добротний дім. Можливо найстаріший в Кульмі, а хутір, наскільки відомо, існує більше двохсот років Місцева легенда пов’язувала його заснування з чумаками, які начебто загубили тут куль із сіллю. Немає куля, тому і „куль ма”.
Так, саме про це і було чергове питання. Скільки будинку років?
Виявляється, дід Андрій пам’ятає його ще з дитинства, вже тоді стояв, тільки крівля була інша.
Інформацію витягував кліщами, так неохоче про це розповідав. Довелося застосувати перевірений засіб – дати діду грошей на пляшку.
Увечері пішли до ставка з вудами і кошиком з харчами. Коли діда питати безпосередньо про будинок і Марка-художника, він чомусь відповідає неохоче, наче тут якесь табу. Потрібно непомітно наводити на тему, а тема одна – будинок на пагорбі. Зараз, коли вечоріє, будівля здається ще загадковішою. Ніби вгадавши мої думки, дід Андрій, без будь-яких хитрощів з мого боку, заговорив про будинок і колишніх господарів.
- Там здавна відьмаки жили. Навіть тато мій маленьким пам’ятали і дід. Спочатку жила Маня, потім передала відьмацтво Явдошці, та передала своєму сину Володьці, який був п’яничка і не лікував нікого, розказував якось, що мати перед смертю попрохала дошку з підлоги підняти, відьмаки всі так вмирали, тато розповідали що для Мані взагалі дах розбирали, з тих пір будинок з таким перебудованим дахом і є, щоб надалі легше було стелю піднімати, адже родина така.
- А цей художник, як ви казали його звати... Марко, здається?
- Він племінник Володьки, до Марка вже не ходили, він не відьмака, але мав інше. Малював гарно, ото ворота і все інше розмальоване залишилися, то все він. Шабашник непоганий був, дома клав, приїздили бог зна звідки, навіть з-під Києва...
На цьому інтригуюча розповідь здавалось закінчилась, бо інтонація була така, що, мовляв, тема закрита. Та з’ясувалося діду просто потрібна була „добавка”. Я налив йому повну чарку, собі половину, не хотілося швидко п’яніти.
- З баби все почалося, - продовжував дід. – Вірніше не було ніякої баби, але він стверджував, що покохав лісову русалку.
- Кого?
Минулого року я чув історії про русалок, однак було цікаво, що на цей раз дід розкаже.
- Мого покійного дядька багато русалки водили, одного разу завели аж на Комбінат, розповідав, що дівчата красиві такі, зустріли в полі і повели, отямився, коли чогось згадав бога, отак просто по себе сказав „О, господи!” і очунявся в комбінатському ставку, вже по пояс у воді стояв. Ось так...
Дід Андрій і ще одна бабця в будинку навпроти неодноразово розповідали, що з дитинства чують історії про лісових русалок. Я хоча в цих питаннях скептик, однак на всяк випадок відсунувся подалі від берега.
- Схоже його теж затягнула русалка, тільки тягнула його в інше болото, болото любові. Таке теж траплялося, коли мавки з людьми кохалися. Казав, що її ім’я Ея. І останнім часом вкрай збожеволів, перестав виходити із дому, і головне – перестав малювати. Ми знайшли його в кріслі, він посміхався і дивився наче живий на стіну, схоже вмер щасливим. Мені думається його вбило те, що перестав малювати.
- Від чого ж конкретно вмер?
- Хто зна, фельдшер сказав, серце просто стало, а він молодий зовсім, не питущий був і не хворів, йому навіть сорока не було... казали русалка на смерть зацілувала.
- Невже свідки були? І хто казав?
- Всі кажуть...
Звісно дурниці, але незважаючи на хміль мені стало моторошно, на дворі вже темніло, я зиркнув на далекий одинокий дім.
Старий помітив мій погляд.
- В цьому будинку ще фотограф вмер.
Дід Андрій цю інформацію повідомив начебто між іншим, а у мене мурашки поза шкірою.
- Приходив років десять тому один кореспондент, як і ти усім цікавився, скрізь свого носа пхав, картини фотографував, а про русалок йому Микита розповів...
Отже новий персонаж, якийсь Микита...
- Микита рибалив тут, а в Маркову хату від жінки побіг ховатися, - дід вказав на будинок. – Божився, що бачив ту саму русалку. Начебто сів у Маркове крісло, де його знайшли, і вона прийшла і ледь за собою не затягла, дружина вчасно покликала і злякала русалку. Не знаю, що бачив Микита, але страх заливав горілкою, аж доки не вмер від неї, на цей край ніколи не ходив навіть вдень, як тільки мужики потягнуть, його теліпати починає...
- Так що кореспондент..?
- Пішов перевіряти Микитчині слова, а вранці знайшли. Та в цього з’ясувалося серце слабке, злякався чогось до смерті.
Мені протягом вечора довелося ще бігти в село за черговою пляшкою, хоча більше не витяг інформації, але звернув увагу на одну важливу річ – згадані події: смерть художника, кореспондента і видіння Микитки відбувалися саме о цій порі, коли надзвичайно місячні ночі.

2.
Хоч би що, але вирішив піти. Вдень про це остаточно вирішив. Спочатку сходив на розвідку. Двері були забиті, вікна теж, але дошки легко відірвались. Я через вікно зазирнув до кімнати, де побачив звичайний розгардіяш покинутих осель. Під стіною стіл, стеля в павутинні, сірі стіни з залишками вапна, в кутку старовинне бюро, посередині перевернуте крісло, мабуть те саме, на якому вмерло двоє.
Одна стіна на диво була ціла, крейда не облущилась... Я заліз всередину.
Піді мною заскрипіли старі дошки підлоги. Здається нічого страшного, хоча це тому, що вдень. Ще невідомо, як воно буде вночі. Поставив на місце крісло, воно було глибоке з високими підлокітниками, на такому зручно старим холостякам дивитись телевізор і читати газети.
Підійшов до вцілілої стіни. Дивна справа... не побілена, а пофарбована... Навіщо фарбувати тільки невеличку ділянку на стіні? Можливо своєрідне чудернацтво творчої людини.
Я оглянув сусідні дві кімнати, знайшов тільки залізне ліжко на пружинах, і пусту шафу. Цікавого нічого більше не було.

3.
Десь за годину до півночі я був біля вікна. Якусь мить вагався. Я не зараховую себе до боягузів, можу ночувати в лісі без намету просто неба, не боячись диких тварин, а тут переповнював мене неймовірний страх, адже в лісі можна боятись тільки когось, кого можна самому налякати, або від кого можна втекти, а тут інше, те, що не піддається логічним поясненням і фізичним законам. Чого я тільки не уявляв, щоб підбадьорити себе, намагався згадувати комедії, але в голову лізли всілякі страхіття, пов’язані зі спогадами фільмів жахів.
На озброєнні мав ліхтарик в одній кишені і напівпорожню пляшку горілки в іншій.
Підбадьорившись двома ковтками, заліз у вікно.
Потреби в ліхтарі не було, місячне сяйво поступово заповнювало кімнату. Виявилося, під стелею є ще віконечко, і прикріплене дзеркало для допоміжного освітлення стіни. Через віконце пробивався промінь, який поступово підповзав до фарбованої стіни.
Я підсунув крісло до стіни і сів чекати невідомого...
Вже кляв себе за зайву авантюрність. Моє серце так скажено калатало, що відчував пульс на скронях.
Зробив ще кілька ковтків. Від страху зовсім не хмелів. Чого очікую? Привида?.. Я не вірю в привиди, просто давня таємниця так заінтригувала, що пересилила мозкові рецептори, котрі відповідають за самозбереження.
Вирішив допити пляшку і йти геть, я чесний перед сумлінням, хоча друга моя половина вже починала звинувачувати першу в дезертирстві.
Промінь вже освітив середину кімнати, я саме приклався до пляшки і ледь не захлинувся... Посередині кімнати в тумані стояла ВОНА.
Дівчина з блідо-блакитною шкірою мерця і смоляним волоссям, яке спадало по плечам на груди і на пояс. Погляд... вона дивилася, наче з-під лоба, її нерухомий гіпнотичний погляд паралізував мене, я не міг навіть зажмуритись... Не знаю, як описати свій стан на ту мить, вперше відчув, що означає вислів „волосся стало дибки”.
ВОНА посміхалась і пронизувала незвичайним поглядом. Я доволі спокійно сприйняв думку, що, можливо, Смерть десь близько, і вона повинна бути прекрасною. Тепер знаю причину смерті щасливого художника, що прийняв її з радістю... Моторошності надавала її нерухомість, здавалося, вона причаїлася перед стрибком...
Красуня-відьма чи русалка дивилась, ледь схиливши голову, і посмішка грала на зелених вустах. До тями мене привів звичайний ліхтарик. Слава ліхтарику! Із кишені витягував його вже увімкненим. Все ж спрацював той мозковий рецептор і на мить вивів мене зі стану прострації.
Як тільки-но електричний промінь вислизнув із кишені – ВОНА щезла, а в мене почали тіпатися руки. Я одним ковтком допив залишки. Пляшка все ще була в руках.
На слабких ногах підійшов до вікна і ковтнув свіжого повітря, стало легше і в голові прояснилось. Схоже, я якусь мить перебував у дивному дурмані.
Посвітив у кутки...
Клацнув вимикачем... через якусь мить марево відьми почало вимальовуватися із туману...
Тепер страху не було, мій скептицизм переміг. Я збагнув, що бачу дивовижний фокус.
Коли засвітив ліхтар, фігура щезла.
Я підійшов до фарбованої стіни, помацав картину...
Дивно... вона видна тільки при місячному сяйві... Це фарби... місячні фарби, чи як ще можна назвати.
Відійшов назад до крісла і знову дав можливість місячному сяйву змішатися з таємничим складом фарб на стіні.
Значить, ось вона яка, ЕЯ...

***
Досі докоряю собі, що не взяв навіть мазка з картини, щоб вдома віддати на аналіз хімікам. Тоді я заснув в кріслі, не знаю, як це сталося, можливо невідомі фарби не тільки видавали незвичайні „спецефекти”, а ще якось діяли і на організм... хто знає, чим би закінчилося, якби вчасно не схаменувся і не ковтнув свіжого повітря.
Вранці підняв дід Андрій. Старий перелякався, подумав, що я розділив долю художника і невідомого кореспондента.

Так вийшло, що другого дня мені потрібно було вирушати, на телефон прийшло повідомлення. А згодом дід написав, що незадовго після мого від’їзду хатина художника згоріла. Того літа була сильна спека, майже місяць посухи, а тут несподівано небо захмарилося, і в будинок влучила блискавка, він зайнявся, наче факел, вщент згорів ще до початку дощу. А бабці подейкують про мою в цьому провину, наче надто близько підійшов до давньої таємниці.

 

[Merime]

Аркадій Поважний

РОЖЕВА ПЛЯМА,
АБО ПРИГОДИ КОПАЧА МОГИЛ

Волосний писар віддавав заміж дочку. Партія краще нікуди - сам повітовий староста. Ще й удача яка, дочка не артачиться: "люблю, не люблю", хоча забаганка така, не дай боже.
Весільний кортеж. Карета молодих прикрашена блакитними трояндами. Ой, як багато нервів i грошей коштувало молодому знайти навіженого біолога, котрий винайшов спосіб вирощення цих фантастичних квітів, тільки от запах від них неприємний, тхнуть підвалом. Спочатку біолог опирався, не віддавав ні за якi гроші, та коли дізнався, що це примха нареченої, подарував усю оранжерею.
Батюшка, церковний спів – для неї казка, усе наче в тумані...
Він – найщасливіший чоловік. Невдовзі красуня-жінка переступить поріг родинного маєтку. Попереду щастя, почуття бажаного обов’язку сімейного життя.
Макове поле. Кортеж увірвався в нього із лісосмуги.
- Хочу, - мовила вона наказовим тоном, він з готовністю лицаря дивився їй у вiчi, це був перший наказ дами серця, - Хочу перейти макове поле i вийти із кривавого килима до майбутнього вічного дому.
Йому не хотілося відпускати її саму, але нічого не вдієш.
- Іди, люба, ми чекаємо тебе на другому кінці.
Пройшло дві години – її немає.
Кучер Яшка осудливо хитав головою:
- Е-ех, нерозумні, хіба ж можна відпускати через маківки.
Невдовзі її знайшли. Вона лежала посеред поля. Заснула i вмерла від макового дурману. Смоляне волосся повітового старости у той день посивіло.
Він поховав її на тому ж мiсцi, де вона знайшла свій "вічний дім", а на могилі замість хреста посадив дуб...
Пройшли роки, кілька десятків років. Щез з лиця землі родинний маєток, макове поле було стоптане кінськими копитами i переоране вибухами снарядів. Залишився лише дуб.
З роками ці місця обжилися, з'явилися села, безліч хуторів, де серед жителів до цього часу ходить легенда про дiвчину-привида, яку в червневі ночі бачать на весіллях.

* * *
Весілля було у самому розпалi. Одна половина столу забрала гостей середнього i похилого віку, якi пiд хмiльну голову вдалися до фольклору, витягуючи хитру варіацію "Марусі", намагаючись перекричати монотонне "бумс, бумс, бумс", що вилітало iз двохсотватного динаміка, акомпануючи танцям молоді.
Я саме знаходився між "бумсом" i "Марусею". До кого ж приєднатися? Спробував пострибати з молоддю, та зразу ж відчув, - ще кілька "па" i горілка вийде назад.
Ні, так не годиться...
Сів біля вокалістів. Півсотні п'яних горлянок щосили волало: "Маруся, раз, два, три, калина..."
Хай їм... ще гірше стало.
Взяв пляшку мінеральної i вийшов з двору. Під огорожею замість лавочки лежали дубові колоди. Всівшись, сперся спиною на паркан. Після ковтка мінералки відчув полегшення, нудота пройшла.
Ніч така темна, на небі ні зорі. Провів долонею по траві... Суха. Дощ – це
добре, а то протягом травня жодної краплини з неба не впало.
Збоку дмухнуло прохолодою, наче десь у темряві відчинилися двері склепу. Я здригнувся i потер долонями під пахвами. Запахло чимось вогким i до болю знайомим, та, хай йому чорт, не збагну чим саме.
- Чому один? - почувся жіночий голос, який пролунав з боку підвального протягу.
Біля мене сиділа дівчина років дев'ятнадцяти, з довгою чорною косою, що звисала з плеча, обличчя розгледіти не міг.
Коли ж вона підсіла так непомітно? А може вона i сиділа тут, просто не помітив ?..
- Чому ж сам? - знову запитала.
Я стис плечима i зробив гримасу.
- Просто... музика не подобається, i взагалі...
Боже, що я мелю !
- Неправда, тобі стало недобре. Хіба ж можна стільки пити?
- Чому ж зразу неправда? Тому й погано стало, бо музика не подобається. А ти хто така?
Дівчина підвелася.
- Ходімо на свято.
Я знову зробив гримасу, теж мені свято знайшла... Поплентався за нею. Сіли з самого краю столу. Дивно, мене й досі переслідує цей запах...
Після чергової чарки в голові моїй зовсім потьмарилося. Спробував завести з незнайомкою інтелектуальну бесіду, але з язика злітала, вірніше, сповзала, така каша... Навіщось почав розповідати про страусів, поступово перейшов на соціальне становище пенсіонерів, продовжив нищівною критикою парламенту, потім забув з чого почав i, що хотів цим сказати.
Хоч спочатку вона i висловлювала своє критичне ставлення стосовно перебільшення мною норми випитих горілчаних виробів, однак раз по раз наповнювала мою чарку. Коли гості заволали "гірко" незнайомка підняла бокал вина.
Чарка, випита за "гірко" була зайвою. Мене хитало наче маятник. Я зачепив долонею недопитий бокал вина, мадера вилилась на її плаття. Вбрання у неї якесь дивне. Біла сукня вишита блакитними трояндами i, здається, тюльпанами. Я наблизився, щоб збити винну калюжу... Нi, це не тюльпани, таке, на маки, наче, схоже.
А запах то від неї! На платті з'явилася рожева пляма.
- Е-е-е... - тільки й зміг сказати. Забув, як вимовляється "вибач".
Вона поспіхом встала з-за столу.
Через кілька хвилин моя свідомість розчинилася у якомусь киселю...
Прокинувся я на сiновалi, хміль ще не пройшов, але вже щось тямив. Коли проходив повз стіл, прихопив пляшку пива. За двором жадібно припав до горлишка. За кілька ковтків спорожнив половину. Свідомість посвітлішала, щезли темнi плями перед очима.
Пригадалася учорашня знайома. Без сумніву, сидить зараз дома, матюжить мене за зіпсоване плаття.
Iз двору вийшов мiй приятель Аполiнарiй, якого за очі, в селі називали "Ядрьона галоша".
Сів поруч, безцеремонно забрав моє пиво i одним ковтком допив залишок.
- Хех..., - Аполiнарiй закурив турецький самосад. - Ти, ядрьон галош, сьогодні з цим попустися, - постукав пальцем збоку кадика, - Шабашка на хуторi.
- Хто вмер? Старий, молодий? - спитав, хоча менi було абсолютно байдуже.
- Баба стара. З ямою голова поболить, ритимемо на мiсцi старого дубу, пеньок там i коріння. Коротше, буде робота.
- Слухай, а що то за баришня біля мене вчора сиділа?
Аполiнарiй наморщив лоба.
- Ну, ти, ядрьон галош, питаєш, я вчора прізвище своє забув, не те, щоб... - він важко підвівся, розповсюджуючи навколо турецький сморiд, пройшов кілька кроків, спинився, потім гаркнув фальцетом, бризнувши фонтаном слини: - Ні грами! Я махнув рукою, мовляв "відчепися".
Подальші спроби щось з'ясувати про незнайомку ні до чого не привели, мене, головне, пам'ятають, а її нi. Якась оказія...
Через кілька годин ми з Аполiнарiєм копали могильну яму. З пеньком дійсно багато роботи, коріння зміїлося повсюди.
Тюк, тюк, тюк... Як важко на похмілля лопатою махати! Ще й дощ суне, спати хочеться.
- Нічого, - підбадьорював Аполiнарiй. - Попереду вечір, погуляємо, ядрьон галош, не гірше чим на весіллі.
Його слова аж ніяк не тішили, я б із задоволенням завалився б спати i не пив би шабашний могорич.
- Ух, йо-о! - вигукнув Аполiнарiй. - Ти тільки подивися, здається на труну натрапили.
Дійсно, то була труна. Ми обережно її обкопали.
- Ну, ядрьон галош, гробик то старовинний. Скільки ж він тут пролежав? Дубку не менше ста років було, коли не більше, - почухав потилицю. - I, що тепер з цим робити?
- Глибше закопаємо, а бабулю зверху покладемо.
- Що ж, зариємо... Але ж, ядрьон галош, хіба не цікаво? Раніше ж, знаєш, як ховали, ну там хрестики золоті, ґудзики перламутрові... Сам бачиш, в такому ящику жебрака не поклали б. Що скажеш?
Чесно кажучи, ця пожадлива ідея мною оволоділа, можливо, раніше за Аполiнарiя. Я піддів топориком кришку. Iз домовини дихнуло цвіллю. У мене мурашки пішли поза шкірою – так пахло вчора від неї! В середині лежав труп жінки, одежа i тіло добре збереглися, обличчя накрите саваном. Дивно, але ніяких ознак розкладання. Ми безлiч разiв натрапляли на колишні поховання, здебільше це були кістяки, перемiшанi з гнилими дошками Коли ж i попадалася ціла труна, то всередині знаходили мумію i тлілий одяг, траплялися i покручені тіла, я навiть гадав, що це випадки, так званого, летаргічного сну, думав поховали нещасних живцем, та виявилося, що коли домовина герметична, через деякий час труп вибухає.
Я стягнув саван...
Молода дівчина, дуже вродлива. Наче спить...
- Вміли ж, ядрьон галош, людей хоронити, наче жива, он, навіть кров... А хреста, бач, не було.
У мене волосся стало дибки, коли побачив рожеву пляму. Аполiнарiй помацав її.
- Волога, - зазначив, потім підніс до ніздрів. - Тьху, гидота, мадерою пахне, учора, мабуть, відро цієї жужки видудлив.
Раптом труна почала тріскатися. Ми кулею вискочили із могили. Труп на очах розкладався. Біла у трояндах i маківках сукня почорніла i стліла. Білосніжні зуби на черепі пожовтіли...
Через хвилину у розкопаній могилі лежали жовті кістяки i гнилі дошки...

 

[Merime]

Аркадій Поважний

ЛІТЕРАТУРНИЙ ГУРТОК „КІНЕЦЬ АЛКОГОЛІЗМУ”

Головне якось почати.... Так дивно все вийшло... Знаю, не повірите, однак, що розкажу – чистісінька правда.
Живу я у звичайному дев’ятиповерховому будинку, де є звичайний двір, є стіл за яким мужики грають в доміно та випивають.
Так от, десь за два місяці до того, наш двір в прямому значенні називався „алкоголічним” або „синім”, або щось в подібному стилі. Двір просто кишів п’яницями, як нашими, так і зайдами із сусідніх дворів і районів. І що дивно, п’яниці не переводилися протягом десятиліть, одні вмирали, на їх зміну приходили інші. Бо алкаші розподілялися на три категорії: починаючі, просто алкоголіки і ті, яких алкоголь не бере, для яких тверезий стан – непристойний.
Працюю я у моєму ж дворі в чоботарському кіоску на підхваті у майстра, допомагаю в дрібницях, на що справжній майстер-чоботар вже не розмінюється: латки, блискавки, прошивка, підклейка.
Сидимо якось в кіоску з Дмитром (це майстер), роботи ніякої, от і розгадуємо кросворди. Коли це у віконці з’являється неголена пика Грицька, представника другої категорії алкашів:
– Діма, дай цигарку.
– Віршика якогось розкажи, – пожартував Діма.
– Е-е..., – Грицько сприйняв це серйозно, але не згадав жодного.
– Тоді не дам, – категорично відмовив чоботар. – Піди вивчи, потім поговоримо.
Менше ніж через хвилину забули про цей жарт. Коли хвилин через десять у віконце постукали, і знову Грицько. Піддивляючись у клаптик пожовклої сторінки почав збиваючись читати:
Хто це дивиться на мене із портрета на стіні,
Це ж Ілліч, наш рідний Ленін, посміхається мені…
Далі лінія йшла лінія розриву сторінки зі старого букваря. Ми оцінили старання, Грицько отримав цигарку.
Потім підійшов з тим же проханням Петро, колишній художник, він тієї ж категорії, що і Грицько. Діма увійшов у раж і поставив ті ж умови.
Як колишній інтелігент Петро продекламував Шіллера, уривок із „Вільгельма Теля”, монолог Штауффахера з Гертрудою. Я особисто дав йому грошей на цілу пачку, що тут скажеш, заробив. Ми тут же оголосили про приз тому, хто найкраще продекламує поезію чи прозу. Приз – це блок цигарок і пляшка горілки.
Ніколи не думали, що звичайний жарт виллється в подібне. Другого дня біля столика зібралося з десяток п’яничок. Ці мужики щодня пропивали значно більше за наш приз, але тут вийшло щось інше, пробудились вже забуті, і, здавалося, пропиті таланти. Виявилося багато розумних людей, в багатьох вища освіта. Один дуже довго цитував Шевченка, виявилося, що напам’ять знає „Кобзаря”, а двоє взагалі колись мали власні збірки поезії. Ми з Дмитром навіть дали жартівливу назву цьому збіговиську – літературний гурток „Кінець алкоголізму”.
Ще кілька днів стимулювали творчі пориви наших п’яниць. Потім якось вже інтерес втратили до цієї інтриги. І диво – на цьому не закінчилося. Видно, ностальгія за чимось світлим із минулого виявилася сильнішою за алкоголь, наші підопічні вже самостійно зібралися в своєрідний літературний гурток. Мабуть згадали, що колись життя було інше і тільки тепер слабким проблиском нагадало про себе у якості поезії.
Десь через тиждень я повертаюсь з гулянки. Вечоріло. Ще здалеку почув гучний баритон:
Любов! Уже ти за порогом,
Вже квітнуть терни на межі.
Не ворухнулося нічого
В моїй душі.
Я радий цій метаморфозі,
Стабілізації сердець.
На обрії – весняні грози,
Зимі кінець.
Декламував літній дядько. Я почекав, доки він зійде з „трибуни”, щоб познайомитись, трибуною слугував стіл, на якому грали в доміно. Федір Михайлович, як з’ясувалось, був знайомий з Миколою Даньком, автором процитованих віршів. Навіть показав мені збірочку з автографом автора.
Хочете вірте, але все так було, як розповів. Звісно, мужики досі п’ють, не знаю тільки, що сталося з незвичайним літературним гуртком, бо вже давно не працюю чоботарем.

 

[Merime]

Олег Романенко

Народився 1979 року в Сумах. Закінчив філологічний факультет Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка. Лауреат літературних конкурсів і фестивалів «Орфей», «Привітання життя», «Молоде вино», «Смолоскип», «Культреванш». Друкувався в журналах «Березіль», «Четвер», «Молода Україна», «Кур’єр Кривбасу», альманахах «Орфей», «Гранослов». Автор збірок поезій «Абстиненція» (2001), «Злочин Ікара» (2004).

ДІД МОРОЗ

У двері подзвонили з наполегливістю американського страхового агента.
- Хто там?
- Діда Мороза викликали?
- Ні, не викликали.
- Та який же це Новий Рік без Діда Мороза?
- Дід Мороз коштує дорого.
- Я безкоштовний. Ну майже... Горілочки хіба трохи... До речі у мене і Снігуронька є.
- Невже?
- Чесно.
- Ну, заходьте
Господар відчинив двері. Він дуже здивувався, коли побачив перед собою брудного, пристаркуватого чолов’ягу з бородою, бідно вдягненого й усього в латках. Поруч із ним стояла, точніше, намагалася стояти, якась дівчина. Виглядала вона не менш привабливо. До того ж, була не зовсім тверезою і ледь трималася на ногах.
- Але ж ви не Дід Мороз! – обурився господар. – А вона не Снігуронька!
- Північ стала вже не тією... Бідніємо.
- Що вам від мене треба?
- Налийте чарку.
- Зрозуміло. Алкоголіки. Але добре, наллю. Все ж таки сьогодні свято.
- А я вам за це бажання виконаю.
- Будь-яке?
- Будь-яке.
- Чому ж тоді ви не можете самі собі вичаклувати чарку?
- Собі не виходить. Тільки іншим.
- Алкоголіки та ще й божевільні. Ну гаразд, проходьте. Зараз я вам наллю по чарці, і ви одразу вшиєтеся звідси. Домовилися?
- Це і є ваше бажання?
- Так!
- Небагато. Але виконаємо.
Господар приніс дві чарки. Обидві випив гість, оскільки його подруга пити вже не могла.
- Дякую, - сказав він, не приховуючи задоволення. – Ви впевнені, що не будете загадувати бажання?
- Набридло вже! Геть звідси!
- Як хочете.
Гість клацнув пальцями і всівся на стілець, що стояв поруч, дівчина ж, не в змозі більше тримати себе вертикально, лягла на підлогу.
- Чого ви чекаєте?! Геть! – завалував господар.
- Зараз, - відповів гість. – Зараз ідемо вже.
Минуло декілька хвилин і за вікном почулися дзвіночки. Гість підвівся, обережно підняв дівчину, закинув її на плече і рушив до дверей на балкон.
Він відчинив двері і побачив, що на нього вже чекають коні та сани. Вони висіли в повітрі на рівні балкона. Коні били копитами по повітрю і висікали з нього іскри. Дід Мороз обережно поклав Снігуроньку в сани, а потім устрибнув у них сам.
- Якщо більше бажань немає, тоді прощавайте, - промовив він, махаючи рукою господареві.
І сани полетіли в напрямку Півночі.

 

[Merime]

Олег Романенко

П'ЯТЬ СЕКУНД

15 листопада – найулюбленіше свято в нашій країні. Воно настільки велике, що навіть найулюбленішим його назвати не можна – воно знаходиться взагалі поза будь-якою конкуренцією. Порівнювати його з іншими святами нечесно. Кожного року воно святкується однаково, але це зовсім не заважає йому бути справді грандіозним.
Святковий настрій у людей з'являється набагато раніше від власне п’ятнадцятого числа. Люди готують себе до свята. У магазинах з'являються черги за шампанським, цукерками, різноманітними делікатесами та тістечками "Сніжок".
15 листопада неможливо собі уявити без цих тістечок: вони є однією з невід'ємних частин свята. Кожна родина кілограмами закуповує їх.
Я вже говорив, що святкується 15 листопада завжди однаково, але шість років тому сталося дещо доволі незвичне. Вчені й досі ламають голову над тим, що ж все таки тоді трапилося. Висунуто багато гіпотез, розроблено велику кількість різноманітних теорій, навіть побудовано цілі філософські системи, які завдячують своєму існуванню тій події. Проводилася щорічна наукова конференція, присвячена так званому "питанню **** року".
Пересічні люди мало що знають про цю наукову активність. Я й сам не знав би про неї, якби не був одним з учених, що цим займаються.
Зараз я дивуюся ставленню інших людей до тієї події. Точніше, дивуюся не ставленню, а його повній відсутності: люди просто нічого не пам'ятають. Статистика свідчить, що пам'ятають лише 9% населення. У тому відсотку є і вчені, як я. Та найстрашніше, що ті, хто пам'ятає, не надають тій події особливого значення. Це, звичайно, не стосується нас, учених. Нагадую, в нашій країні масштабність святкування 15 листопада безпрецедентна. Те, як його святкували шість років тому, також не є винятком.
У нашому місті на центральній площі була зведена сцена. Збоку від сцени встановили велике табло, на якому було написано слово "ЗАЛИШИЛОСЯ", а під ним електронний таймер відраховував години, хвилини, секунди.
ЗАЛИШАЛОСЯ 5 годин, коли на сцені з'явився конферансьє і оголосив, що концерт розпочато. Уся площа, битком набита, заревла від захвату. Скоро на сцену вибіг один відомий на той час місцевий співак і почав волати в мікрофон. Проволавши три свої найхітовіші речі, його змінив інший місцевий співак, точніше, група з одним вокалістом, яка також відпрацювала три пісні і зникла. На сцені з'явився конферансьє і повідомив, що вже налагоджено телеміст із усіма обласними центрами країни. Задоволенню людей не було меж. Я ж відчував себе одним цілим з усіма, хто був на площі, з усіма, кого показували в телемості, з кожною людиною, існування котрої я лише передбачав. Я уявляв собі районні центри, села, хутори, уявляв людей, котрі вирішили залишитися вдома і відсвяткувати біля екрана телевізора, і я був разом із ними усіма. Я був щасливий.
Концерт складався переважно з виступів місцевих виконавців та груп. Кожні півгодини його переривали для телемосту.
Це було прекрасно! Все ішло за планом! Від початку концерту минуло вже чотири години. Табло показувало:




На сцені з'явився конферансьє.
- Ми обіцяли вам сюрприз? – спитав він.
- Та-а-а-к!!! – заволав натовп.
- Ми виконали обіцянку. Зустрічайте! Гурт ... "Сміх Ієгови"!
Це був дійсно сюрприз. Гурт "Сміх Ієгови" був тоді найпопулярнішим гуртом країни. Навіть не уявляю, як треба було напружитися і скільки знадобилося грошей, щоб привезти його в наше місто.
Гурт відпрацював п'ятдесят хвилин і отримав велику віддачу. Їхня програма закінчилася, але зі сцени вони не йшли. Натомість з'явився конферансьє, який подякував гуртові, а потім почав запрошувати на сцену усіх тих музикантів, що брали участь у концерті. На сцені утворився невеличкий натовп. Коли ЗАЛИШАЛОСЯ 0:05:00, увімкнули телеміст із столицею. Показали столичну сцену, на якій також знаходилася купа людей. Це були відомі музиканти, гумористи, телеведучі і навіть політики. Потім показали, як засвітився величезний військовий прожектор, що увесь час бездіяльно стояв біля сцени. Прожектор навели на небо. Те саме, ніби по команді, зробили і в нас. Натовп заревів. Трохи, заспокоївшись, усі підняли голови догори і стали дивитися в небо. Ціла країна зараз зосереджено спостерігала за небом, тому ніхто не звернув особливої уваги, коли показали Президента, що стояв на столичній сцені в оточенні своїх охоронців, котрі дивилися не по боках, як слід, а вгору, туди, куди дивився і сам Президент.
Не було жодного звуку. Ніхто навіть не кашляв. Очікуючи, усі затамували подих.
Залишилося 0:00:10
0:00:09
...
0:00:03
0:00:02
0:00:01
0:00:00
Але нічого не відбулося. Для мене це була катастрофа. Такого не могло бути, але я бачив, що так і є!
Таймер почав рахувати час уперед. Слово "ЗАЛИШИЛОСЯ" змінилося на "СВЯТО ТРИВАЄ".




Жодного звуку. Мій подив був на межі із шоком. Як відчували себе інші? Зараз для мене це найбільша загадка життя.
0:00:02
Як це взагалі можливо?
0:00:03
Три секунди! Господи, якби це був сон!
0:00:04
ЧО-ТИ-РИ!!!
0:00:05
- Он він! Є! – завалував хтось із натовпу.
- Так, так, дивіться, є! – підтвердив іще один.
- Є! Є! – частішали вигуки.
Але я не бачив.
І раптом... Це побачив і я. Разом зі мною це побачили й усі інші. Натовп заревів від захвату.
Сніг був пухкий і щедрий. Усі хапали його ротом, підставляли для нього долоні, підстрибували вгору, аби скоріше доторкнутися до нього і не чекати, поки він підлетить сам, сміялися і раділи. Увесь натовп, усі артисти, політики і Президент робили те саме. Сніг випав! Перший сніг!
І нікого вже не турбувало, що цей сніг спізнився аж на 5 секунд.

 

[Merime]

Олег Романенко

Він проковтнув її слину


– Він проковтнув її слину! – захлиналися гучномовці.
– Він проковтнув її слину! – відлунював натовп.
– Він проковтнув її слину!
– Він проковтнув її слину!
Натовп був безбарвний.

Тим часом в іншій частині міста закінчувалося побачення двох.
– Може, сходимо на ВПС? – спитав хлопець.
– Ти ж знаєш, я маю справи, – відповіла вона. – Хоча якщо я встигну їх владнати, я зможу потрапити туди. Але це непевно.
– Хочеш, проведу тебе?
– Не треба.
Вони поцілувалися на прощання.
Дівчина пішла. Хлопець зачинив за нею двері і поплентався на кухню за „Розчином для полоскання рота після поцілунків №5”. Поруч стояв флакончик із „№4”, який він все забував вилити в унітаз. Після недавньої постанови уряду ніякими іншими моделями, окрім найновішої, п’ятої, користуватися було не можна. Це дозволило нашим урядовцям нагрітися ще на декілька мільйонів грошей.
Дорогою на кухню хлопець задумався. Увійшовши туди, він взяв порожню склянку, линув у неї трохи „Розчину” і розбавив водою. Кухнею розповсюдився на диво апетитний запах – ця п’ята модель була куди цікавішою сумішшю ароматів, ніж четверта, через що хлопець автоматично сковтнув надлишок слини. Щойно він це зробив, одразу ж згадав: у його слині містилася і її слина, а рот він не прополоскав. Він проковтнув її слину.
Від страху хлопець знепритомнів.

До тями він повернувся від дзвінка у двері. Відчинивши їх, він побачив перед собою двох агентів. Один із них запитав:
– Ви проковтнули слину пані А?
– Так, проковтнув, – заперечувати не було ніякого сенсу, бо агенти питання ставили чисто формально – атавізм демократії.
Агенти закували хлопця в наручники.
– Такого ще не було, – сказав один агент іншому, – щоб аж двоє за один день.
– Не було. Треба, до речі, поспішати. На площі натовп уже дві години чекає.
– Сьогодні ті, хто залишаться, не пошкодують. Такий сюрприз! Аж двоє!
Дорогою хлопець думав тільки про одне: він не зробив цього автоматично. Він зробив це умисно. Можливо, не зовсім свідомо, але умисно. У-МИС-НО! ЯС-НО?!

Пані А, владнавши свої справи, на ВПС потрапила вчасно. Спочатку вона стала свідком привселюдної страти якогось чоловіка. Потім – свого хлопця. Ідучи додому, її роздирало два суперечливих відчуття – з одного боку це було кохання, з іншого – вдячність. Тепер пані А мала в собі іншу якість: її слину ковтали!
Коли-небудь у дівочому товаристві, розказавши купу небувальщин, її подруги зажадають і від неї почути щось неймовірне.
– Пані О, – звернуться вони до неї, – розкажіть і ви що-небудь, а то сидите, мовчите...
– Мій перший хлопець проковтнув мою слину, – скаже вона скромно.
Уявляючи лиця подруг після цих її слів, їй ставало гордо.

 

[Merime]

Олег Романенко

Зустріч

Федір Михайлович Достоєвський сидів у м’якому кріслі і страждав. Його стулені повіки сіпались, а нерухоме тіло випромінювало напругу, і тому лише яка-небудь недалекоглядна людина могла подумати, що Федір Михайлович відпочиває.
Він і справді намагався відпочивати, але хвороба, яка оволоділа його тілом, не давала цього зробити. Збираючи усі свої сили для боротьби з нею, Федір Михайлович активізовував перш за все мислення – єдине, що ще могло протистояти недузі. Але мозок, стимульований хворобою тіла, був зайнятий зовсім іншими проблемами. І чим активніше тіло давало про себе знати, тим відчайдушніше мозок кидався на будь-що, аби тільки воно не стосувалося ні тіла Федора Михайловича, ні його хвороби.
Так було все життя.
Коли повіки сіпнулись знову, він раптом подумав про страшенну невідповідність між своїм зовнішнім виявом і внутрішнім станом. „Так відчувають себе божевільні, – подумав Федір Михайлович, – саме так. Саме так. Тільки зовсім по-іншому. У сотні разів страшніше. Вони мовчать, бо не мають змоги говорити, вони дивляться на тебе повільно, бо їхні очі, аби зберегти себе, просто відмикаються від мозку. Нерви їхні не вірять, що можна страждати АЖ ОТАК! Серед нагромаджень образів, уривків слів, серед різноманітних надбудов, які сотнями з’являються і щезають в голові у божевільного за якусь мить, серед цього вбивчого внутрішнього мерехтіння, серед усього цього жаху і неможливості навіть смерті, серед цього невгамовного, тотального і неминучого болю виринає єдине слово, що залишилося у спадок неушкодженим від душі колись здорової людини, єдине слово, завдяки якому її душа ще поки здійснює зв’язок із самим собою, єдине слово, що дозволяє божевільному продовжувати носити ім’я людини, єдине слово – „ПОМОЖІТЬ!”
Федір Михайлович почув, як відчинилися двері. Він розкрив очі і побачив у дверях свого лакея. Лакей повідомив:
– Пан Отто фон Бісмарк.
Федір Михайлович застогнав.
– Ще п’ять хвилин. Нехай почекає!
„Бісмарк, – подумав Федір Михайлович, – знову цей Бісмарк. Таке враження, ніби він не дає Вільгельмові й дихнути. Чого Вільгельм не приїхав сам? Не треба мені ніяких Бісмарків, хочу бачити кайзера!..”
„Може, перенести зустріч на завтра? До завтра трохи відпочину, поправлюсь... Ні, я вже забув, як це відпочивати... Завтра буде ще гірше... Нехай уже сьогодні... Три хвилини, ще три хвилини... Треба заснути... Якщо посплю хоча б хвилини зо дві, це буде відпочинок, який дозволить краще провести зустріч. Значить так, хвилина на те, щоб заснути... Хвилина... Потім зайде лакей і розбудить. Я скажу, нехай відчиняє двері навстіж і йде... Трохи оговтаюся від сну, посвіжішаю... Зустріч має пройти нормально, бо вона остання. Треба провести її на рівні... Але для цього треба хоч трохи поспати. Поспати! Дві хвилини, я не засну. Ні, таки засну. Хоч якось, але засну. Все, відмикаюсь від усього...”
У таких роздумах минули усі п’ять заповітних хвилин. Знову увійшов лакей і повідомив:
– Пан Отто фон Бісмарк.
– Відчини навстіж двері і йди. Клич Бісмарка.
За хвилину в кабінеті Достоєвського з’явився Бісмарк.
– Добрий вечір, – привітався він російською мовою з ледь відчутним російським акцентом.
– Де Вільгельм? – спитав Достоєвський.
– Я замість нього, – відповів Бісмарк.
– Де Вільгельм, суко? Чого не приїхав кайзер? Слухай, Бісмарку, ще раз таке трапиться, сам знаєш, що буде... Зрозумів?
– Так, пане Достоєвський, але...
– НІЯКИХ АЛЕ, – зарепетував Достоєвський, – НІЯКИХ АЛЕ, СУКО!!! Чого ти на мене так витріщився? Чого витріщився, питаю?! ЧОГО ВИТРІЩИВСЯ, СУКО?!
Достоєвський зіскочив із крісла, підбіг до Отто фон Бісмарка і з усієї сили вдарив його долонею по обличчю.
Бісмарк опустив очі.
– Пробачте, – сказав він.
На мить стало тихо.
– Це ти пробач. Зірвався. Захворів я, Отто. Сідай.
Бісмарк сів. Вираз його обличчя був розгублено пригнічений. Так, Федір Михайлович ніколи не відзначався добротою. Бісмарк завжди помічав приховану агресію Достоєвського – у незначних його жестах, які той вчасно маскував під щось необхідне і прагматичне, у погляді, злобу якого не міг би замаскувати й найліпший художник, помічав, спостерігаючи за рухами тіла, за поставою, мімікою, ходою... Так, у Достоєвському десь глибоко всередині сиділо страхіття... Але ніколи ще Бісмарк не бачив такого Достоєвського. Нестриманого. Він завжди боровся зі своїм демоном, і в нього це виходило. Але сьогодні...
Бісмарк знову подивився на Федора Михайловича. У того на обличчі – хоча, скоріше, під обличчям – проступив неспокій. Стало зрозуміло, що Достоєвський переживає тяжкий сумленнєвий припадок. Губи його, очевидно, силкуючись розкритись, стискалися ще дужче. Він хотів попросити пробачення і не міг розкрити рота.
Ситуацію врятувала королева Вікторія. Вона увійшла до кабінету тихо, ноги її, мабуть, не торкалися підлоги, а рівномірного шурхоту сукні по килиму ніхто не почув.
– Доброго вечора, – привіталася вона російською з ледь відчутним англійським акцентом.
– Доброго вечора, королево! Радий вас бачити, – справді зрадів Достоєвський.
– Доброго вечора, Ваша Величносте, – привітався Бісмарк.
– Панове, – весело промовила Вікторія, – чого такі смутні?
– Королево, – відповів Достоєвський, – у нас сьогодні серйозна розмова.
– Тим паче треба звеселитись! Добрий гумор – запорука плідної і приємної розмови. Говорячи про серйозні речі, треба бути здоровим, інакше не уникнути суб’єктивності.
– Пані! – обурився Достоєвський. – Суб’єктивне – найоб’єктивніше з усього, що існує!
Це прозвучало як докір, і королева Вікторія одразу ж знітилася. Достоєвському знову стало нестерпно. Сумління докоряло за Бісмарка, і, аби хоч якось виправдатися в своїх очах, Достоєвський вирішив був одарити подвійною увагою королеву – а тут таке... Зрештою, хто її смикав за язика?
До кабінету увійшов Олександр ІІ.
– Привіт, Сашко! – вигукнув Достоєвський. – Давно не бачились. Чого не заходиш?
– Добрий вечір, Федоре Михайловичу, справ купа, кому, як не вам, знати, – сказав Олександр ІІ. – Доброго вечора, Отто. Королево, цілую ручку... Яка погода в Англії?
– Жахлива-с, Ваша Величносте, – манірно і не без задоволення відповіла королева.
Достоєвський нарешті трохи розслабився. Мабуть, цар впливав на нього позитивно. Несподівано в кабінет ввалився якийсь мудак. Достоєвський бачив його вперше.
– Ти хто? – спитав він і одразу ж здогадався. Правда, імені його він не знав і знати, мабуть, не хотів, але з якої країни приїхало це опудало, усім стало зрозуміло ще до того, як воно заговорило.
– Добрий вечір, панове, – сказало воно такою жахливою російською, що визначити, до якої мови належав його акцент, було б вельми складно, якби присутні і так не здогадались, хто перед ними.
– Добрий вечір, пане, ти чув, я спитав у тебе, хто ти?
– Я французький...
– Сідай, французький, перебив його Достоєвський, навіть не поцікавившись, як того звуть.
– Панове, я хотів би...
– Негайно сядь і замовкни. Бо підеш звідси.
Видно було, що француз розумів лише деякі слова російською, але за інтонацією Достоєвського і так було ясно, що до чого.
– Мені піти? – спитав француз.
– Та сиди вже, сиди, – заспокоїв його Федір Михайлович.
Надходили нові люди: іспанський король, американський президент (Федір Михайлович зустрів його прохолодно і особливо не напружувався щодо приховування деякої навіть огиди), декілька екзотичних постатей зі Сходу та інші – важливі і не дуже.
Коли всі порозсідались, Достоєвський почав.
– Панове, – сказав він, – я задоволений сьогоднішньою вашою явкою. Тому, сподіваюсь, зустріч буде справді плідною. Скажу одразу: я помираю, отже, сьогодні ми збираємося востаннє. Прошу слухати уважно і не перебивати. Усі питання потім. Головне моє повідомлення вам буде таким: я не залишаю наступника. Мені просто більше нема з кого вибрати.

 

[Merime]

олег Романенко

Вантаж

Навіть якщо я зараз почну поводити себе нечемно і стану використовувати найекспресивнішу лексику і найфантастичніші гіперболи, змальовуючи ту жінку, все одно це будуть просто недолугі евфемізми у порівнянні з тим, якою вона була насправді. Не скажу, що лавочка, на якій вона завжди сиділа біля своєї хвіртки, була надто довгою, але все ж якою б вона не була, не зовсім втішно виглядає, коли знаходиться людина, котра, сідаючи на неї, покриває її усю по довжині.
Тій жінці лавочки не вистачало. Мені стає страшно, коли я ненароком уявляю собі крісло, яке здатне було б умістити її. Але незважаючи на цей страх, я знаходжу в такій фантазії і дещо позитивне: до мене приходить розуміння гротеску.
Я спостерігав за тією жінкою мало не щодня, коли повертався з занять. Я ніколи не бачив, як вона ходить. Вона завжди тільки сиділа біля двору і підгодовувала своїх курей чи насінням, чи просом, чи ще там чим.
Мені хотілося застати її в процесі ходіння. Хоча я, мабуть, відчув би біль і страх, побачивши це. Я уявив би її серце, яке і до того навантажене неймовірно, а якщо б її тіло воліло ще й рухатися... ох, про таку жорстокість шкідливо навіть думати...

Одного разу – не пам’ятаю, що то був за день і, тим більше, котра була година; не пам’ятаю навіть, яка була пора року – я ще здалеку помітив, що тієї жінки немає на лавочці. Натомість поруч із відчиненою хвірткою стояли якісь люди у траурному, з чого стало зрозуміло, що хтось із тієї хати помер. Але хто саме? Кого саме ховали?
Я й досі цього не знаю. Але з кожним роком я все більше переконуюся, що померла саме вона, бо від тих часів я жодного разу не бачив її, хоча й досі ходжу тією ж дорогою.
Зізнатись, я ще маю надію. Колись я йтиму на зупинку, а біля одного з дворів сидітиме на лавочці жінка, сидітиме, покриваючи усю довжину лавочки, і годуватиме своїх курей чи то насінням, чи то просом.
„Вона довго хворіла, – подумаю я, – але тепер вона одужала”.
І мені знову стане страшно.

 

[Merime]

Олег Романенко

Ліґейя

Ліґейю, найвідомішу в країні поп-співачку, насправді звали Наталею Шевченко.
Позавчора вона покінчила життя самогубством. Їй було усього тридцять два. Ця смерть вразила багатьох, але я маю підстави сказати, що з усіх мільйонів прихильників таланту Ліґейї, тільки одного мене вона вбила по-справжньому. Незважаючи на те, що подія ця трапилася лише позавчора і ніяких об’єктивних наслідків для мене ще не мала, я все-таки маю сміливість сказати, що це була чи не найзначуща подія в моєму житті.
Я збентежений неймовірно. Я не знаю, що думати. Я сів написати про Ліґейю для того, аби хоч якось упорядкувати свої думки, для того, аби знати, що ж я насправді думаю, для того, аби вичленувати найголовніше із того місива думок, яке зараз вирує в моїй голові, і, найважливіше, аби відповісти на питання: як думати далі?

*

Як я вже сказав, найвідомішу, і, мабуть, найбагатшу співачку нашої країни звали Наталею. Для мене вона була просто Наталка.
Я познайомився з нею на першому курсі університету, де ми разом навчались. Наталка провчилась лише два роки, а потім, зрозумівши, що педагогіка – це щось протилежне до її уявлень про щасливе майбутнє, вона кинула університет і поїхала до столиці. З тих пір я її не бачив – якщо, звісно, не враховувати тих випадків, коли я дивився її по телевізору. Щоправда, після її від’їзду ми ще деякий час листувались та зрідка говорили по телефону.
Чи кохала вона мене? Не знаю. Я її – майже. Подобалася вона мені дуже. Одного разу ми навіть пройшлися по вулиці, тримаючись за руки. Я і правда не знаю, чи кохала вона мене, та точно можу сказати: вона хотіла бути зі мною. А я з нею.
Тільки я не квапився. Вона постійно робила мені натяки, доволі чіткі натяки, мовляв, досить уже цієї невизначеності, мовляв, я не проти і навіть дуже за, а раз навіть таке сказала: „Хочу матір’ю стати”. А я все не міг зробити вирішального кроку, хоча хотів цього.
Я знаю, чому вона покінчила життя самогубством. Ні, не робіть передчасних висновків, вона не вчинила це, звісно, через мене. Я навіть не впевнений, чи згадувала вона мене хоча б раз на півроку після того ранку, коли прокинулася зіркою. Але якби я тоді підхопив котрийсь із її натяків і просто сказав би: „Давай будемо разом”, вона б не загинула.
Дівчиною вона була вродливою. Тільки от мала один недолік. Власне, навіть не недолік, а неприємну і дещо відразливу деталь. Спочатку я думав, що це її губи. Ні, губи в неї були прекрасні – але тільки тоді, коли вона мовчала. Коли ж вона починала говорити, її губи вигиналися так неприродно, що це викликало в мене стійкі асоціації з дебільною дитиною, і в такі моменти мені хотілося забігти куди-небудь, заховатися, аби не бачити ні тих губ, ні її саму. Це може здатися дивним, оскільки ви усі неодноразово бачили Наталку по телевізору і, я певен, не помітили в її губах нічого відразливого, навіть навпаки, губи її були дуже красивими – особливо в процесі говоріння, оскільки не були схожі на жодні відомі нам інші губи.
Одного разу мій одногрупник, що вирішив був позалицятися до Наталки, коли помітив, що це саме час від часу роблю і я, повідав мені таке: „Вона дуже подобається мені, але її ніс... Він просто потворний. Навіть не знаю, що і робити. Коли її немає поруч, я безупинно думаю про неї, але коли вона з’являється, і я змушений дивитися на її ніс... Ні, сам по собі її ніс нормальний і, якщо можна так сказати, він їй дуже пасує, але коли вона його морщить, я цього не витримую, мені від сорому хочеться пропасти...”
„А губи, що ти думаєш про її губи?” – спитав я, вражений його словами.
„Губи? Її губи чудові. Їх хочеться цілувати...” – відповів він.
„А коли вона говорить. Вираз її губ, так би мовити... Як він тобі?”
„Найбільше я люблю її губи. І дуже люблю дивитися на них, коли вона говорить.”
Після цієї розмови ми з ним перестали змагатися за неї, хоча і до того особливо не змагалися.
Я провів невеличке соцопитування серед знайомих Наталки, яке показало, що декому страшенно не подобалися її вуха. Вуха у неї були, як на мене чудові – наскільки ця частина тіла взагалі може бути такою. Але дехто вважав, що вони в неї занадто товсті, дехто – великі, дехто – маленькі...
Загалом, кожен знаходив у ній „щось своє”: комусь не подобався її голос, комусь зачіска, комусь фігура, комусь думки.
Але чомусь з такою ж силою, з якою хлопців відвертало від неї, з такою ж силою їх до неї тягнуло.
І все-таки відраза врешті-решт перемагала. Я думав, Наталка ладна була вже бути з ким завгодно, аби тільки бути із кимось, та ні, вона теж перебирала, хоча і не так методично, як це могли собі дозволити дівчата, в котрих не було такої деталі, про яку я говорю.
Думаю, якби я тоді став зустрічатися з Наталкою, купа народу захотіла б у мене її відібрати. Мова б не йшла про конкуренцію – їм просто потрібен був прецедент. Треба було, щоби хтось дав їм відповідь на питання, чи можна не звертати уваги на недоліки або й полюбити їх? Мені самому потрібна була така відповідь. Якби тоді хтось прийняв Наталку і був би разом з нею, я б негайно в неї закохався. Але ніхто цього не зробив. Бо це мав зробити я.
Коли Наталка стала Ліґейєю, зіркою, ця відразлива деталь раптово зникла – завдяки тому, що через телевізор вона не передавалась. Але я впевнений, що ті, хто спілкувався з нею безпосередньо, відчували те саме, що й усі ми в університеті: не було і там прецеденту, аби можна було полюбити її. До того ж, гадаю, коли вона стала зіркою, потенційних залицяльників у неї значно поменшало – як би це парадоксально не звучало. Безліч народу просто не сміли наблизитися до неї, а різних багатіїв вона сама відшивала.
У Ліґейї, зірки, яку ви усі знаєте і любите, ніколи не було хлопця. Я абсолютно переконаний, що Ліґейя померла незайманою.
О, моя Наталко! О, моя Ліґейє! Хто я після тебе?!