КОНКУРС української ПРОЗИ!

Merime

New Member
Мистецька студія "Орфей" запрошує усіх форумчан взяти участь у літературному конкурсі в номінації "проза". За результатами конкурсу в кінці року відбудеться відзначення лауреатів та вийде друком колективна збірка авторів-переможців.
Прошу в цю тему викладувати власні прозові твори будь-яких жанрів, напрямків та стилів українською мовою.
 

Merime

New Member
Для початку познайомлю із переможцями попереднього конкурсу, серед яких є й наші форумчани. ЇХ твори увійшли до альманаху "Орфей:проза - 2006". Він вийшов друком. Уже розпочалась серія презентацій. Ось його зміст.
ЗМІСТ

ОЛЬГА БАШКИРОВА
СОН
ВИСОКА ТРАВА
УРРІ. КРИМІНАЛЬНО-СЕНТИМЕНТАЛЬНА ФАНТАЗІЯ. (УРИВОК)

СЕРГІЙ ЛАТИШЕВ

ВІКНА НАПРОТИ
АРКАДІЙ ПОВАЖНИЙ
ЕЯ
РОЖЕВА ПЛЯМА, АБО ПРИГОДИ КОПАЧА МОГИЛ
ЛІТЕРАТУРНИЙ ГУРТОК „КІНЕЦЬ АЛКОГОЛІЗМУ”

ОЛЕГ РОМАНЕНКО
ДІД МОРОЗ
П'ЯТЬ СЕКУНД
ВІН ПРОКОВТНУВ ЇЇ СЛИНУ
ЗУСТРІЧ
ВАНТАЖ
ЛІҐЕЙЯ

ДМИТРО СИМОНЕНКО
Чорна скринька
ІГОР СТРЕЛЬЦОВ
Торговець надією.
 
Последнее редактирование:

libertine

I ♥ ♫
Искра света – фейерверк,
Вспыхнул где-то и померк,
Сгорел ярким огнем дотла.
Успел кто-то сказать: “Звезда”.
Дельфин.


...це начебто написати книгу своєї мрії, спалити її, а потім з задоволенням розтирати руками попіл. І відчувати, як всі старання багатьох років застрягли під нігтями. А потім дихати цим попелом, задихатися, кашляти кров'ю, і знову, і знову підкидати в небо жменьки спаленої мудрості, які проллються дощем на землю, розчиняться з нею й нагодують чиїсь квіти. А хтось буде довго думати, що це в нього "зелені руки" – але ні, це чиясь мрія, свідомо подавлена й убита, дає свою силу паростку - ту силу, що їй уже ніколи не знадобиться. І знову нескінченні мандрівки молекул, і ти почуваєш кожну - вона частина тебе, вона ніколи нікуди не дінеться - і лише своїм незримим сяйвом буде робити тобі боляче, нагадувати, як ти зім'яв своїми ж руками мрію. Ту мрію, що виношував пів-життя, пестив і плекав, а потім народив, як дитину, обмив проточною водою зі своїх очниць - і вбив своїми невірними неврівноваженими руками, убив безсердечно й безсоромно... І начебто не було тих нескінченних ночей при світлі денної лампи, тих поплутаних думок, які роблять сильніше, лише вбиваючи. Хтось буде нескінченно довго говорити про сенс життя, а ти, докурюючи свою останню сигарету, будеш дивитися на дно попільниці й згадувати той самий попіл...попіл твоєї мрії. А потім на дні попільниці утвориться солоне озеро - ти побачиш у ньому своє віддзеркалення - втілення людської смертності й безпорадності, втілення страхів і безсилля - і зло охопить тебе, ти разом скинеш попільницю зі стола, ти вб'єш її рухом руки - як убиваєш всі навколо - її треба вбити, вона занадто багато знає про тебе, вона знає твою слабкість. Осколки скла ранять тебе, але ти не будеш почувати болю - більше ніколи. Ти будеш сидіти, і дивитися, як промені світильника грають відблисками в розбитому склі. І стануть метушитися люди - жартувати й зло сміятися, обурюватися й цікавитися, кожний буде думати про щось своєму, але їм не буде тебе жаль - вони просто будуть шукати в тобі себе, вони будуть порівнювати, їм однаково, як почуваєш себе ти, їм цікаво те, як ти впливаєш на них. Хтось устане й піде, хтось просто відвернеться й повернеться до сніданку. Про тебе забудуть, як тільки переступлять поріг цієї забігайлівки. А ти, присоромлений власним прилюдним каяттям, своїм оголенням перед ними, вийдеш на вулицю й станеш посередині дороги. І ти станеш симетричний, як ніколи - біла розмітка дороги розділить тебе навпіл. Так було завжди – одна половина тебе прагнула додержуватися течії, а інша завжди незмінно виявлялася на зустрічній. І потік розривав їх, потік розірвав їх... Справа не в недостачі сили волі, справа у відсутності об'єктивного змісту знову злитися воєдино. І тоді твоя бунтівлива половинка, втомившись від людей-машин, які, проїжджаючи по ній щодня, залишають лише брудні сліди від шин і ніг, зробить єдиний можливий вибір. Коли всі напрямки вичерпані, залишається тільки одне - нагору! І нехай хтось боїться, хтось не розуміє, хтось крутить пальцем біля скроні - занадто легко додержуватися течії, якщо вона тобі така чужа, і ще складніше не розчинитися в ній, не стати ії частиною, не перестати розрізняти себе. І ти рвонеш нагору - сяйвом, темрявою, так, чорт заберай, усе зіллється в цьому нескінченному танці розпачу й відчуження...
Ти станеш ліхтарем на підвісній стелі неба - зіркою, одним з тих, хто був не зрозумілий, хто не зрозумів, хто не хотів розуміти. Мало хто буде пам'ятатиме твоє місцезнаходження на нескінченному цвинтарі неба – зрештою, ти був просто людиною без імені, без прізвища, без північної широти й західної довготи, без часового пояса й штрих-коду. І лише іноді тебе будуть оплакувати - ні, не люди - вони занадто безвірні для цього, а небо - краплями падаючи на грішну землю, на брудний асфальт, змиваючи твої сліди, змиваючи всі докази, небо буде плакати - великими мутними сльозами, буде стогнати гуркотами грому, змиє попіл твоєї ненароженої книги, змішає його із землею... І буде пахнути озоном і грибами, а ти, здобувши свою нову вітчизну, будеш посміхатися кудись униз, туди, де тебе прокляли й викинули, будеш посміхатися тим, хто ніколи про тебе не думав і ніколи не заплаче тому, що тебе немає, будеш посміхатися - відкрито й безоплатно, щоб коли-небудь, через мільйони років, світло твоєї зірки досягло третьої планети від Сонця й дало їй хоч трошки тепла... Того тепла, якого ти ніколи не бачив при житті.
 

libertine

I ♥ ♫
Сніг

У світі не залишилося нічого святого. Навіть сніг випадає для того, щоб стати брудом під ногами. Великі білі пластівці, кружляючись, падають під ноги - і ти проходиш повз них, невдоволено морщиш ніс і піднімаєш воріт.
У світі не залишилося нічого рідного. Сніг пахне снігом у будь-якому куточку світу, навіть якби в Африці був сніг, він би був таким же як тут, таким же як скрізь – пронизаний свіжістю й вогкістю, грузлим і липким.
У світі немає нічого теплого. Та тільки холодний сніг, від якого ти мружишся, гріє траву, зігріває й захищає озимі від холодного пронизуючого зимового вітру...
У світі не залишилося нічого непідкупного. Та тільки снігу однаково, чи падає він у двір, де діти будуть верещати від радощів, граючи в сніжки або ліплячи снігову бабу, із хрускотом руйнуючи ті самі маленькі сніжинки; або ж він упаде на тіло вбитого солдата десь неймовірно далеко звідси, укриваючи його білим простирадлом. Кожна сніжинка сама по собі не страшна, у неї своя траєкторія й своє життя, вона кротка й чиста, але при цьому, зібравшись у великій кількості, сніжинки можуть стати лавиною й знищити ціле місто, обрушившись на нього, розбуджені розкатом звуку в горах...
У світі не залишилося ні-чо-го незрозумілого. Ти думаєш, що навіть сніг банальний і простий - тільки не вникаючи. Тому що кожна сніжинка, як і кожна людина - це хитре сплетення молекул, неповторне й загадкове, непояснене й дивне, це кристали різної форми й розміру, точно підігнані між собою у випадковій, але геометрично правильній послідовності, що утворюють маленькі, непомітні сніжинки, які ти топчеш черевиками, не замислюючись. Як людське тіло, як душа - неможливо визначити, як сплетуться кристали води, який візерунок вони намалюють, і куди вони приземляться – чи до тебе на щоку, створюючи таку прекрасну, але штучну сльозу, на сірий асфальт брудних змерзлих тротуарів, на сплячі оголені дерева, або на мільйони людей, таких як ти, що складаються з тих же речовин і сполук, а в той же час - таких незрозумілих і нерозуміючих...

У світі, здається, зовсім не залишилося мене... Вийду на вулицю і підставлю обличчя під снігопад, ловлячи сніжинки ротом - я хочу, щоб вони очистили мене зсередини...
 
S

[stella_alpina]

Guest
Янголи не вміють літати...

Всім тим близьким і коханим людям,
з якими мене розлучили кордони.
Mi manchi tanto...I miss you so muсh...
Mir fehlst du... Falto a voce...
Мне тебя не хватает...


Як сумно бути птахом зі зламаними крилами. Знаєш, ти точно знаеш, що ти можеш літати, бо то є твоїм від природи. Але ж ці зламані крила... Хочеться вірити в диво. Робиш безглузді спроби, але... Але ти не летиш. А кожне нове намагання віддає пекучем болем. Він дужчає щоразу. А птах... Слабшає та помирає. Сумно...

Я - птаха без візи та закордонного паспорту, птаха, що живе надіями і сподіваннями, що колись буде те диво... Але де, розкажіть мені, де? Де ж воно те диво? А нема...Натомість є щоденні півгодинні ін"єкції життя. Вони спливають швидко. Це як кляті наркотики, коли ти вже міцно сидиш на системі. Ломка, ломка, ломка... Ти почуваеш, що тобі потрібен він, цей порошок життя і смерті. Від самого початку ж знала, що це мене вб"є. Але... Підсіла. І тепер вже цей наркотик має для мене інше значення. Без нього я помру. Він - моя жага до безболісного і щасливого життя. А за все треба платити. І я розплачуюся утридорого.

Ні, я нестандартна наркоманка... Я не вживаю наркотиків, бо а нащо? В мене є один-єдиний наркотик - Він. Мій любий і коханий. Такий мені близький, і так географічно від мене далекий. Щодня на півгодини мені байдуже, хай навіть стеля впаде, нехай згорить мій дім, розпочнеться війна або землетрус я все одно не випущу з рук мобільного. Бо знаю, що о пів на десяту буде дзвонити Він. Так і живемо. А раз на рік Він приїздить до мене. На два тижні. Два тижні повного щастя у його чистому вигляді. Чиста отрута, що починає труїти душу, щойно ти її вип"єш до останньої краплини...

[шість із половиною днів щастя. і остання прогулянка під дощем]
...-Дивися набо, воно таке...
-Але ж іде дощ.
-Дивися, а потім, коли у тебе там, вдома буде іти дощ, ти будеш на нього дивитися і згадувати мої сльози.
-Ти зробиш свої ідіотськи документи і неодмінно до мене прилетиш, правда? Ми будемо жити довго і щасливо, а помремо в
один день...
-Фу! Безглузда казочка... Ні, коханий, ти помреш першим, залишиш мені спадок, а я знайду собі молодого коханця. Але ти
не здихай занадто рано.
-Чому?
-Е, ні. Я не хочу рюмсати над твоєю труною. То ж ти мені маєш набриднути.
-Матеріалістка бісова. За що я тебе тільки кохаю?
-Дурний, ти мені повірив? Я ж тебе кохаю... Мені тільки ти і потрібен...
-Правда?
-Ну а якого ж біса я б на тебе чекала сім років?
-Щоб потім мати молодого коханця...
-Та ну тебе, на дощ дивися... І на небо...
-Тепер я точно зненавиджу дощі.
-Чому?
-Бо буду згадувати цей день. Цей дощ... Тебе... А мені буде так сумно, і ніхто мене не пригорне...
-А я тобі смс напишу /me gives you a hug
-А я відповім, що /me loves you...[а далі - літак... сльози... обіцянки... обійми]



... Мені подобається, як пахне асфальт після дощу. Він каже, що я збоченка. Я люблю пити каву і палити. А він каже, що я
дуренька і вбиваю сама себе. Він мені намагається заборонити. Каже, я не маю права вбивати його кохану. А коли я хворію,
мені до нестями хочеться щоб він приніс мені зеленого чаю із персиками. Я так люблю, коли він так робить...
[його смс-ка: Ide tsey tupuy doshch. ya hochu do tebe. obiymu mene...
answer: /me hugs you :)
ще одна: hochet1sya tse vidchuvatu, a ne chutatu
не вистачає залишку на рахунку...]


...Свободи не дають. Не дають мені до тебе летіти. Не дають ані прописки, тож і закордонного не дадуть. Свободу хочеться
купити. Але на неї не стане грошей. Так дико і дивно... Майже все можна купити. Я знаю, що можу купити щастя. Бо моє щастя -
це ти. Я можу купити мрію. Бо моя мрія - обійняти тебе. Я можу купити всесвіт, бо він і ти – то одне ціле... Я можу купити собі such a perfect
life. Знаю, що можу. В принципі. А у жорстокій дійсності принципів, теорій та гіпотез замало. Потрібні кляті гроші. А їх
у мене немає...[болісне і безпідставне відчуття, що я більше ніколи не побачу його]

...Нещоданвно перечитала "Фауста" і згадала свій шкільний твір. Писала, що ніколи не продала б душі. Нахабно
брехала. Продала б, легко. За закордонний паспорт із шенгенською візою. І все. Ну хіба що білет на літак до Верони. А до
Верони є літаки? Не знаю. Ну добре, як вже продаю душу, то будуть. Дияволе... Дияволе... Ти де? Ходи до мене, я тобі душу
продати хочу... Дияволе...[година голосних криків та коньяку. паршивого дешевого коньяку] Нема. Певно його не існує. Я ж
голосно кричала, він би почув...[багато дешевого коньяку і вишневого соку]

...-Ти мій янгол...
-Ні, треба менше пити. Коньяк глушити, як я тобі не до снаги. і не намагайся. У тебе вже глюки.
-Ні. Ти - мій янгол. Я це знаю.
- А чому ж ніхто інший не знає?
- Тому що ти - лише мій янгол. А інші цього не бачать.
-Скажи, а яногли вміють літати?
-Тільки на літаках.
-Шкода...
-Чому?
-Інакше я б до тебе неодмінно прилетіла...
-Прилетиш...
-Я обов"язково прилечу до тебе... Обов"язково...

...Тепер я точно знаю, що у світі немає ані диявола, ні бога. Я зверталась до них обох. Ніхто не відповів.
НЕ іс-ну-є!!! Я давно підозрювала це, а ось тепер знаю напевно...[кава та цигарка]

...Мені не зроблять закордонного паспорту... Не буде мені щастя у вигляді шенгенської візи. Щоб виїхати нелегально
мені навряд чи стане грошей, навіть якщо я продам усе своє майно. Та і що там того майна? У мене навіть квартири немає.
Кімната у гуртожитку, і ту винаймаю. Я хочу йти пішки. Я зможу перейти кордон? Будь реалісткою, дівчинко, ти не зможеш
цього фізично....[ti vogliu bene, mi manchi tanto]

...Я не можу без тебе. Я хочу тебе бачити, чути, бути поруч. Я божеволію від розлуки... Ти - мій кисень. Мені не
вистачає тебе. Ти віриш у янголів? Мені хотілося б, щоб вірив. І тоді після смерті я стану твоїм. Я вже не можу без тебе.
Будь ласка, дозволь мені бути твоїм янголом. я обіцяю, що буду поруч щосекунди і ніколи тебе не покину. Дозволяєш? Я не чую
тебе... Це найважче. Мені не стає на це сили. Вибачте, що я така слабка... [...і птаха зі зламаними крилами полетіла... вона
робила останню спробу знову відчути радість свободи. байдуже, що не стало сили... але ж лічені долі секунди вона летіла.
не знаю чому, але я впевнена, що птахи воліють помирати у полоьті]



Шкода, що янголи не вміють літати без літаків. Інакше я неодмінно до тебе прилетіла би на крилах свободи та кохання. Проте, без літака такі янголи (та чи і справді янголи?) не літають. Хіба що згори вниз, вщент розбиваючись об асфальт законів і бюрократизму.


______
PS: я знаю, что рассказ - сплошные сопли, наверное, даже без сахара... про красивую, блин, любоff, которой просто нет... но каждый имеет право на плохое настроение и глупые желания :(
 
Последнее редактирование модератором:
S

[stella_alpina]

Guest
Відокремлюючи слова, які я пишу, від думок, що оселилися дивними хмарами в отруєному нікотином та алкоголем мозку, відсилаю тобі смс. Так само я пишу тобі листи, так же розмовляю з тобою, щоразу боюсь сказати щось непотрібне. Ти пробач мені, будь ласка, за те, чого я тобі не розповідаю. Тобі просто непотрібно цього знати. Я намагаюся захистити тебе від усього негативу, що був у моєму житті до тебе. Ні, не треба лізти до мене у шафу. Там забагато скелетів.

Скажи мені, а кістки горять? Старі, брудні, окровавлені, декотрі, можливо і гнилі... Скажи, горять? Якщо так, то я спалю все своє минуле. А попіл... Ні, я його не буду віяти по вітру. Це занадто просто. та і де гарантії, що попіл не повернеться разом із вітром? Я подарую його тобі. Це буде символом мого розставання з минулим. І так ти будеш знати, що вся моя дійсність - це ти. Лише заради тебе я відрікаюся від свого минулого. Хоча, віриш, непогано мені жилося. За моми стандартами. Та ти маєш інші... Але я полишаю все те назавжди, у найщиріших побажаннях бути вартою тебе.

Мені чомусь стало моторошно... А якщо ти не приймеш мого минулого? Якщо тобі не потрібен попіл моїх щоденників і книжок? Що як ти захоччеш все про мене знати? Я тобі цього ніколи не розповім... Та ж є ще інші. Вони - свідки. Але ж тоді мені доведеться їх усіх вбити? Скажіть, а за групове вбивство у стані кохання скільки років ув"язнення дають?
 

Merime

New Member
Дякую усім авторам за увагу до конкурсу. Також запрошую "критиків" висловлювати свої конструктивні (!) зауваження та міркування, оскільки майбутнє видання буде орієнтоване на молодіжну аудиторію, хотілося б знати думку читаючої молоді.
 

МВольная

Промінь Заходу
солодкі плоди сольоних сліз

Кинджалом в серце ввійшли твої слова. Такий холодний і тупий… так боляче рве серце. І стікає кров сльозами з очей. Сухими сльозами.
Минув ще один день. Ще один… минув. Знову ніч. Знову химерні думки малюють сни… Яке все пусте! І як швидко спливає життя в цих порожніх гранях…
Ранок.
Йду по дорозі на зустріч безупинний потік машин. Подалі б звідси! Вже так набрид цей одноманітний шум. Спалене повітря, море людей, які й не помітять тебе, хіба що кинуть заздрісний погляд на модне взуття, або критичним оцінять старенькі штани. Їм на тебе начхати. Нема їм діла до твоїх проблем, твоїх думок… Я втомився… Втомився від всього цього, й від людей втомився. Вони всього лиш люди. Кожен з них по-своєму егоїстичний… подивись на них. Кожен думає про своє, і своє хвилює найбільше… Кожен кудись спішить, наче декілька хвилин можуть щось вирішити. Можуть…
Он хлопець стрибнув в маршрутку поперед старої жінки… куди їй за ним вгнатись… їй не вистачило місця… Вона зосталась
- От… і що за молодь пішла! – досадує… А якби знала, що то остання поїздка, і що через декілька хвилин аварія забере життя того хлопця… певно сама б відступилася.
Егоїзм. Егоїзм навколо…

Купив свіжу газету. Сідаю на лавці в парку. Мені добре. Як насправді мало треба для щастя… мені справді чудово… й немає діла до отих тисяч людей, які все ще кудись поспішають…
"…Встигнути б купити хліб, поки свіжий…"
"… втекти б поганіше з роботи, сьогодні вирішальна серія…"
"… де б вихідні провести.."
"…яке ж купити?.. синє наче модніше…"
Ха! Якби почули ви свої думки зі сторони, певно вам би самим стало смішно. Безглузді, нікчемні… Пусте. Все пусте… Та мені байдуже, набридло ганятись за часом. Набридло шукати смислу
Відкриваю газету. "Війна. Відносини загострюються… (та хай хоч поперерізають один одного, аби мене не чіпали)… цунамі, землетруси, пташиний грип… тисячі людей загинули… (теж непогано… нам чистого повітря більше буде)…"
І я егоїст… жорстокий егоїст… але чи можна в цім світі інакше?.. чим зможу допомогти їм я… людина… така ж сама людина…
Відкидаю новини в сторону. Набридло. Все набридло. Хай живуть своїми проблемами, я житиму своїми… навіщо мені взагалі те знати…

Піднімаю очі.
Навпроти сидить дівчинка з мамою. Мати читає якусь книжку, а дівчинка… який чистий погляд… яка тепла посмішка…
Зашумів вітер, тріпаючи листя. Вона з цікавістю підняла маленьку голівку… Дерева… що вона в них бачить? Їй все таке цікаве, таке нове… вона тільки пізнає світ. Що вона в ньому зустріне?..
Щеня. Мале, бездомне, худе… я б навіть не помітив, а вона… Загорілись її оченята… пішла до нього… такими невпевненими кроками… певно тільки навчилась ходити… Підійшла й віддає йому своє печиво, яке ще не встигла навіть надкусити… Мені чомусь стало так сумно, так боляче, і сльоза… так… сльоза. Чиста, щира сльоза скотилася по щоці. А я думав не вмію плакати… Відвернувся. Мені було соромно тієї одинокої сльози… соромно… за що?..
Знову піднімаю погляд. Дівча збирає квіти. Квіти на які навіть не звернув уваги, які я просто не помічав… стали букетом любові в її маленьких рученятах. Вона подарувала їх мамі. Та привітно посміхнулася, взяла доню на руки, почала про щось з нею говорити… Та я того вже не бачив. Я йшов, я біг, я втікав... і сльози… сльози розмивали мій шлях… вони просто-таки лилися, і я вже не в силах був їх стримувати… Все прискорював кроки… тікав від тої маленької дівчинки й того великого і щирого серця, що билося в її грудях. Мені було соромно, мені було радісно… було відчуття, наче я знову народився. І хотілося жити… Жити для когось…

Мама. Вона любить маму. Згадав свою стареньку та хвору… давно її не навідував… Купив букет квітів і прямо до неї… вона була здивована… я й сам був здивований. На її очах сльози… сльози радості. А я й не знав які солодкі плоди можуть принести солоні сльози…

Я був так вдячний тій маленькій дівчинці. Багато вона мне навчила… І так хотілося, щоб вона не втратила свого чистого погляду, не загубила своєї теплої усмішки… і щоб цей жорстокий світ не вкрав її відкритого й доброго серця…
 

Merime

New Member
Як і обіцяв, познайомлю із творами переможців минулорічного конкурсу, що увійшли до альманаху "Орфей-2006. Проза".

Як годиться, для початку передмова.


Свідомість уголос
(Слово до читача)


Колективні збірки та альманахи поезії вряди-годи виходять на Сумщині, а ось збірок прози, особливо молодих авторів, я щось не пригадую. До того ж автори, а молоді так особливо, більше тяжіють до поезії, а читач найчастіше обирає прозу: історичні романи, детективи, фантастику, пригодницьку літературу, фентезі або просто щось із модних авторів. Та й власне нинішній виток літературного процесу має особливий інтерес до прози, оскільки сьогодні саме в прозі втілюється те, що прийнято називати «духом часу». А ось поезія, здається, поступово відходить на другий план, говорячи словами сучасної дослідниці Роксани Харчук, «неухильно перетворюється на антикварне мистецтво». Та й патріарх сучасної української літератури Юрій Андрухович видрукував у часи свого переходу від поезії до прози статтю із симптоматичною назвою «Світ пізнає національну літературу за прозою».
Роздуми в цьому напрямку привели нас до того, що Мистецька студія «Орфей» у цьому році до традиційного вже літературного конкурсу для молоді додала ще й номінацію «проза». Не скажу, що претендентів було хоч греблю гати – усе ж проза молодому авторові не завжди приступна, тут потрібне й знання життя, і людської психології, і вміння будувати сюжет та вести фабулу. До того ж, повторюсь, можливостей для друкування й традиції відповідної моральної та матеріальної підтримки для молодої прози на Сумщині ще не сформовано. Але разом із тим ми знайшли шістьох авторів, твори яких, на нашу думку, зацікавлять читача.
Трохи змінюючи відомий вислів філософа М.Мамардашвілі, можна стверджувати, що література – це «свідомість уголос». Якою є сьогоднішня свідомість, які процеси її формують, якими річищами вона тече? Ці думки обов’язково виникнуть у читача цієї книжечки, адже під обкладинкою кілька зрізів та варіантів цієї «свідомості вголос». Одне можна стверджувати впевнено – сучасні сумські автори шукають себе в руслі української культури, яка характеризується поліваріантністю та відкритістю до нових загальносвітових віянь, не забуваючи при цьому про національне коріння.
Той же Мамардашвілі наголошував, що однією з найбільших небезпек сьогодення, є сучасне варварство. Варвар, як відомо, це – людина без мови, саме так їх визначили греки, які не лише не розуміли мови варварів, але й відмовляли їм у володінні артикульованим простором думки, що й було на думку греків справжньою мовою. Втрата мови, особливо мови як форми мислення та спілкування, неминуче веде націю до загибелі. Тому ці спроби перетворюючої думки молодих авторів можна з успіхом екстраполювати на новітні націєтворчі процеси.
Вони всі різні – і за віком, і за життєвим досвідом, і специфікою творчого світобачення. У кожного є свій стиль, або, принаймні, він до нього прагне. Загальновідомим є афоризм Ж.Бюффона про те, що «стиль – це людина», але враховуючи індивідуальність кожного автора, від якої залежить самобутність твору, можна стверджувати й зворотнє: «людина – це стиль». Тому спробую познайомити з нашими цьогорічними переможцями.
Ольга Башкирова, вихованка конотопської літстудії «Джерела», має вже відоме в поетичному та науковому світі ім’я. Вона кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників України, автор поетичної збірки “Флейта з передмістя” (Київ, 2001). Авторське поетичне єство відчувається й у її прозі – наскрізь метафоричній та образній, що особливо відчутно в її прозових мініатюрах «Сон» та «Висока трава». Кримінально-сентиментальна інтрига очікує на нас у її романі «Уррі», з якого ми подаємо уривок. Художня манера авторки цікава, вона вміє будувати розповідь та втримувати цікавість читача. Отож, будемо чекати виходу друком її роману.
Оповідання «Вікна напроти» - дебют Сергія Латишева в прозі. До цього він був переможцем нашого минулорічного конкурсу в номінації «поезія», і його вірші ввійшли до альманаху «Орфей-2005». Як і у віршах, Сергій сповідує лаконізм і сконденсованість думки, заснованої на внутрішній рефлексії автора. Використана форма щоденникового запису дозволяє скупими імпресіоністичними мазками створити візуальний і, головне, динамічний образ.
Найдосвідченішим і, не можу втриматись від каламбуру, – «найповажнішим», прозаїком у цій компанії є Аркадій Поважний. Адже він уже має у своєму творчому заплічнику збірку оповідань «Останній ветеран». Хоча слово «має» не зовсім доречне, оскільки цю книгу мають читачі та бібліотеки, а Аркадій – щедра душа – не залишив собі жодного примірника. Принагідно відзначу, що її видання також було на конкурсній основі, у рамках «орфеївського» конкурсу в 2002 році.
Аркадію Поважному вдається успішно продовжувати на сучасному етапі фольклорно-демонологічні мотиви, започатковані в українській прозі М.Гоголем, П.Кулішем, М.Костомаровим, М.Вовчком, О.Стороженком. Тут і розкопані могили, і привиди, і чарівні русалки, через яких гинуть необачні парубки. Але тут же й колорит сучасності, виписаний, щоправда, не без іронічної усмішки: п’яні гості сільського весілля, недорікуваті гробокопачі, налякані вигаданою русалкою хуторяни, учасники «алкогольно-літературного» гуртка та інші не менш колоритні постаті. Усе це, загалом, теж близьке до оповідної манери гоголівського Рудого Панька. Заінтригувати якоюсь таємницею, трохи пострашити, трохи посмішити, замішати все це на густому українському колориті, додати до смаку кілька солоних та перчених слівець – і готова фірмова страва від Аркадія Поважного. Не менш успішним обіцяє бути його новий роман «Печера», над яким Аркадій працював кілька останніх років і який уже майже готовий до видання. Це роман пригод, захованих скарбів, підземних козацьких монастирів, мордовських печер, шукачів пригод і коштовностей, найбільшими з яких є людська мудрість і любов до ближнього. Переконаний, роман буде мати успіх у читача.
Не можна назвати новачком іще одного нашого автора - лауреата багатьох премій, випускника філологічного факультету Сумського педуніверситету та вихованця літературної студії «Орфей» Олега Романенка, автора двох поетичних збірок. Але в якості прозаїка він дебютує вперше, якщо не брати до уваги публікації його студентських оповідань у літстудійській газеті. Саме серед перших його прозових експериментів – іронічно фантастична оповідка «Дід Мороз» та футуристично-ліричні «П’ять секунд». Сьогодні до них Олег ставиться з дещо іронічною відстороненістю, мовляв, що там, дитячі забавки. Натомість пропонує свої нові творіння, у яких моделює умовні ситуації навколо стереотипів людської поведінки («Він проковтнув її слину»), розгортає фантастично-психіатричні візії («Зустріч») або пропонує замислитись над швидкоплинністю життя («Вантаж») та вічністю кохання («Ліґейя»).
Починає себе шукати в прозі й наш минулорічний лауреат у номінації «поезія» Дмитро Симоненко. Він пропонує зазирнути в гіпотетичне кібернетично-футуристичне майбуття (або позачасся) за допомогою «чорної скриньки мозку».
Досвідчений журналіст Ігор Стрельцов (Назаренко) трохи, напевне, лукавить, називаючи своє оповідання «Торговець надією» фантастичним, адже там з-за умовно фантастичних декорацій виглядають та шкіряться наші нинішні меткі майстри маніпулювання людською свідомістю.
Отже, перед нами шість абсолютно різних спроб описати наш зовнішній та внутрішній світи. Але ж відомо, що мистецтво має справу не лише зі сферою естетики чи психології, воно постійно вирішує завдання етики – вступає у вічну боротьбу добра й зла. І будь-який літературний текст можна звести до основних життєвих питань – любові, смерті, смислу й гідності існування, до того, що ми реально відчуваємо в житті й очікуємо від нього. Саме це й об’єднує наших сьогоднішніх авторів, кожен з яких зробив свій крок назустріч читачеві.
Тепер черга за нами, адже твір може існувати лише в силовому полі спільних зусиль автора й читача.

Сергій П’ятаченко,
голова оргкомітету конкурсу «Орфей-2006»
 

Merime

New Member
Ольга Башкирова

Народилася 1979 року в м. Конотопі у вчительській родині. Закінчила Конотопську середню школу № 13, потім філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Кандидат філологічних наук. Член Національної спілки письменників України з 2001 року.
Автор поетичної збірки “Флейта з передмістя” (Київ, 2001).
Вихованка літературної студії „Джерела” (м.Конотоп).


СОН

Поверталися увечері з ріки. Повітря було м’яке, солодке, тягуче від далекого мукання корів. Сюрчала переднічними комашиними голосами висока трава. А ближній ліс, що вдень сяяв смарагдами та бурштином, потемнішав. Десь за лісом тихо гув трансформатор, і здавалося, що це гудуть похмуро стовбури дерев.
Вона – ясноока, ніжна, мов тепле молоко, – сказала тихо:
– Дивний сон я бачила сьогодні вночі. Ніби ми з тобою лежимо поряд на горищі. Ми спимо, але бачимо, як у віконце зазирає синій місяць, чуємо, як павуки плетуть навколо нас свої сіті. Ми хочемо прокинутись і .. не можемо. А десь минають роки, залишають світ люди і приходять нові. А ми спимо, спимо, такі ж молоді, як і зараз.
– І насниться ж таке! – Засміявся він – стрункий, смаглявий, темноокий.
Вона посміхнулась якоюсь сумною місячною посмішкою.
Йшли лугом. Великі пухнасті кущі сірими їжаками розповзлися в сутінках. Слався лугом туман – білий, замріяний, сонний. І з того туману виринула сіра вросла в землю хатина. Поряд самі ворота, без паркана, а на воротах згорбився серпик місяця – застиг, прибитий іржавим цвяшком. Старенький тинок похилився, мов п’яний, а за тинком пасеться чорна корова з білою зірочкою на розумному чолі, щось задумливо жує, поводить віястими очима.
– Хочу молока, – тихо сказала вона.
– Господаря нема, – відповів він.
– Я господар, – сказав хтось з туману.
І виринув із сутінок маленький згорблений дідок – сірий, як сутінки, сивий, як туман. Очей не видно з-під сірого картузика – тільки сторожкі тіні, а під ними – горбик носа та білі вуса. А в руці у нього – кухлик, а в кухлику – молоко, біле, як сніг, ніжне, як вона.
– Пий, доню.
І ніжні її долоні обхопили кухлик, і вона пила молоко, а потім дала йому. І спорожнів кухлик, і сталося дивне. Вони перестали бути собою, стали – солодким повітрям, переднічним сюрчанням трави, тремтінням темних віт і вже не пам’ятали, як пішли за дідком до хати, як піднялися на горище, як поклав їх сивий господар на солому під запорошеним віконцем.
І настав ранок. Зійшло сонце і золотими вістрями простромило ліси. І засяяв ліс смарагдами й бурштином, і заплакали від щастя гарячими густими сльозами сосни.



ВИСОКА ТРАВА

Звідки я?
З далеких вітряних островів, де вічно хвилюються високі сиві трави. Де покручені сосни нижчі за трави, а між їх корінням живуть маленькі верткі ящірки.
У долинах там не розсіюється туман, а виткі стежки пересновують лісисті скелі. Там дерева на скелях схожі здаля на ієрогліфи, а ієрогліфи, що їх пишуть по шовку, проростають навесні травами.
Коли часом вранці з півночі приходив пругкий бадьорий вітер, у долину долинав дзвін зі старого монастиря на горі, і наш учитель піднімав угору просвітліле обличчя. Вилиці в нього були тверді і лискучі, як відшліфоване дерево чи слонова кість. Очі його так довго дивилися на світ, що почали ховатися від нього, западаючи все глибше в печери очниць. Вечорами з-під його пензлів текли на шовк ієрогліфи. А ми лежали на циновках – жваві звірята, спраглі за дивовижним, – і слухали, слухали...
А перед самим світанком я прокидався. За стінами шепотіла висока трава, і щось велике звершувалося в надрах ночі. Кожною клітиною відчував я тоді Велике Звершення, хоч і не знав для нього назви. Це був не день і не ніч, це було таємне єднання первин, злиття Інь і Янь, і десь між ними передсвітанковою свіжістю струменіло дивне, загадкове Ци – те, що зараз можу назвати, але вже не здатен відчути. А тоді відчував...
У ці години перед світанком я був усім – сивою гладінню ріки, важкою водою, що глибоко зітхає під рибальським човном, високою травою, і в мої глибини падав далекий дзвін монастиря, і я здригався від того дзвону, як гіркувате повітря, що ним дихав від народження.
А вранці з півночі приходив усе той же вітер – молодий бадьорий вітер, так не схожий на все те, до чого я звик. І одного разу навесні, коли далина стає прозорою, так що можна прочитати ієрогліфи, що деревами ростуть на скелях, разом з вітром прийшов він – ставний, юний, схожий на древніх героїв з учителевих оповідань. Він приніс на грудях сонце, що його я, живучи в долині, бачив так рідко, а за спиною в нього схрестилися два мечі – двоє стомлених крил, що їм було затісно в піхвах.
Як і раніше, мовчали долини за серпанком туману, як і раніше, хвилювалися від вітру високі трави – тільки просвітлене обличчя мого вчителя зблякло, мов сиве осіннє небо, тільки солоно, юно повіяло на мене небаченим морем.
А вночі я вже не чув трави, і не текли на шовк ієрогліфи з-під чорного пензля, і таємне єднання первин перестало бути дивом. Уночі я прокрався за ширму до гостя, і всю ніч інші, не схожі на вчителеві, слова звивалися в дивну, розкішну оповідь. Там, за сивою травою, був не тільки вічний диск сонця – там були далекі провінції, осяйні столиці, там жили молоді герої, що носили за спиною сталеві крила. Так марилося мені – жадібному, сильному звіряті, так говорив юний лицар із сонцем на грудях.
А коли зійшло справжнє сонце, він дав мені дивного напою – і вогненні дракони вжалили моє піднебіння, зазміїлися по жилах, і там, у надрах мого тіла, вперше голосно обізвалося серце – серце чоловіка.
„Слухай”, – говорив учитель.
„Будь”, – говорило серце.
Коли того дня пругкий північний вітер приніс у долину дзвін старого монастиря, ми були вже далеко.
Я був далеко і на власні очі побачив таємничі провінції і осяйні столиці. Я був і вільним, і рабом. Тонкостанні дівчата звивалися в моїх обіймах, а вуста їх пахли теплою гіркотою, як повітря на тому першому острові, і вилиці мого сюзерена були твердими, як у вчителя. Багряний шал битв, гамір бенкетів, стогін найсолодших любощів зіткалися в те, що звуть життям.
Я став іншим.
Я втік із острова, але острів прийшов за мною.
І все частіше перед світанком глибоко в мені шумлять високі сиві трави, і туга, завелика для людини, стискає мені серце, і тоді, знеможений, я запитую у дивного, загадкового Ци:
„Звідки я?..”
 

Merime

New Member
Сергій Латишев

Народився 1985 року в м.Суми. Закінчив музичну школу по класу гітари. Навчався на соціально-гуманітарному факультеті Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка. Пише вірші і прозу. Оволодіває живописом. Вірші друкувались в альманахах «Орфей-2005» та «Слобожанщина» (Суми,2006), а також в періодиці.
Член літературної студії „Орфей” (м.Суми).



Вікна напроти

I
Загас ліхтар. Взуття залишено біля лавки. Опале листя холодне та вологе. Пальці ніг відчутно змерзли. Анна не дозволяє собі повернути назад.

Відповідь на питання анкети:
20.Ваше захоплення? – «Колекціоную враження».
Співбесіда, робота у відділі.

Асфальт поблискує вогнями. Сприйняття дороги: жовтневий спокій скверу, зараз автомобільна швидкість, колекцію поповнено.
Тепло підлоги. Брязкіт ключів посилено кімнатною тишею. Бажання почути голос. Автовідповідач: «Повідомлення стерто». «Немає настрою говорити. Зрозуміло», - Анна вимикає телефон. Обертається. Дивиться на залишені нею сліди, уявляє велетенського брудного собаку, зараз почне струшувати з хутра воду, це вона прочитала в його очах. «Треба полити квіти, - нагадав Анні образ, - але спочатку душ».

Кава, думки підсумовують день, невпевнено починає рухатись курсор. «Все набридло. Постійна втома. Ненавиджу це місто.» (Сторінку щоденника збережено).
Окуляри покладено біля футляру. Анна заплющує очі. Біль. Виступають сльози.

Третя година ранку; свою ходу розпочав дощ; безсоння; біля ліжка розкидані пігулки; порожня склянка. Майже сон: дах будівлі; сильний вітер; чутно потяг; перед обличчям пролітає птах; рівновагу збережено. Об підлогу розбивається будильник.

Анна стає частиною броунівського руху метро. Ранкова думка стає нестримним бажанням. «Сьогодні останній день».
Погляд на годинник. Обідня перерва. На ліжку спакована валіза.

Залізничний вокзал. Гучномовець оголошує напрямки. Колисково постукують колеса. Через мережу знято квартиру. Двері купе замкнено. Сторінка щоденника, курсор нерухомий.

Останній поверх, ключ-картка, мінімум меблів, незвично великі вікна, скоро світатиме. Речі зберігатимуться у валізі ще два дні, до повного звикання, крім чашки та ноутбука, їх звичне місце на кухні.
Міцна кава, у вікні напроти світло від свічки, рух курсору: «Чоловік. Років – півстоліття. Вигляд – моя втома... Все спочатку... Надокучує нежить, та прогулянка варта того... Залишити все – та почати жити!!!» (Сторінку щоденника збережено).
Допита кава. Чашка втрачає тепло. Вікно напроти, зустріч поглядів, на обличчях з'являються посмішки. Падає сніг.


II

Рука старого тягнеться до сигарети. Автоматичні дії. До пелюсток вогню домішано місячне сяйво. Клуби диму. Розплющуються очі. Думка: „Не здолає стелі, знову”. Меблі кімнати: чорне шкіряне крісло, попільничка. Спальний мішок покладено у кутку.
Холодна вода змиває втому очей. У ванній відсутнє дзеркало. З обличчя прибрано посивіле волосся. Від конфорки підкурити сигарету, поставити чайник.

Спітніле скло, напис: „Привіт”(вікно напроти), треба віддзеркалити: „Привіт:)”. Увімкнено світло. Каву залито окропом. Повільно осідають розмелені зерна. На склі дописано: „Анна”, віддзеркалено: „Торвейдж”. „Чим займаєшся?”, віддзеркалено: „Шукаю повторення”. „Дивно. Які?”, віддзеркалено: „Помилкові”.
Вікно напроти запросило ніч. Думка: „З темрявою впустила страх”. Підкурити сигарету, поставити чайник, вимкнути світло. Увійти до мережі, поновити пошук.

Анна відчуває самотність. Відкрита сторінка щоденника. Курсор нерухомий. У вікні напроти старий запалив свічки. Рух сліз, на екрані з’являються літери: „Страшно. Від чого тікаю? Від...” (сторінку знищено). На склі: „Я зайду?”. Ввімкнено світло, накинуто пальто, ліфт змушує чекати.

Дзвінок. У двох чашках осідають розмелені зерна. Торвейдж затягується сигаретою, відчиняє двері. „Проходь”. На підлогу падає попіл.
 

Merime

New Member
Аркадій Поважний

Народився в 1972 році в м. Грозному Чеченської республіки. Середню освіту здобув в Сумах. Закінчив Роменський сільськогосподарський технікум (1991) та Сумський державний педагогічний університет (2004). Пише прозу. Твори друкувались у збірнику «Орфей» (Суми,1999), альманахах «Слобожанщина» (Суми,2000) та «Крона слова» (Суми, 2003) та в періодиці. Автор збірки оповідань «Останній ветеран» (Суми, 2003). Займається дослідницькою, громадською та пошуковою роботою. Готує до видання роман «Печера».

ЕЯ


*
Я вдруге приїхав до хутора Кульма, як і тоді в середині червня. Не люблю в цю пору море, від спеки завжди страждаю, а хутір знаходиться в низині, до того ж майже оточений лісом, за яблуневою посадкою починається яр і ставок. Достатньо тиждень порибалити – і психологічно зарядишся на цілий рік.
Хутір Кульма невеличкий, близько десяти жилих дворів, якихось років десять тому було більше п’ятдесяти, але як і більшість подібних поселень Кульма частково вимерла, а інші виїхали. Багато хат за бур’янами взагалі не видно. Але щось у цьому хуторі було таке, що я відразу полюбив це місце.

До хутора ще було далеко, ще треба було іти лісом. Вечоріло, і я почав готувати нічліг, розклав намет, пішов збирати дрова, коли випадково натрапив на вирізану із дерева фігуру. Це був воїн у шоломі руського богатиря і тюркськими рисами обличчя. Статуя стояла на лісовій стежині, і видно, не просто встановлена, а вирізьблена прямо із вкоріненого дерева. Далі по стежині виднілась ще одна статуя, потім ще... І так слідом за дивними вказівками поступово дійшов до хутора. Він вразив не менше загадкових лісових статуй: на воротах залишених садиб виднілись старі вицвілі картини, хати теж були розмальовані, навіть криниця-журавель і та була розмальована. Домінували пейзажі, деінде зустрічалися тварини, переважно коні та здебільшого всіляка свійська худоба. Склалося враження, що потрапив до закинутого посеред неба музею. Тільки поодиноке гавкання і кукурікання свідчило, що хутір все ще живе. Я постукав у ворота, на яких був намальований білий в яблуках кінь на фоні вечірнього степу. Дід Андрій пустив мене на квартиру. Замість платні я ходив до крамниці, котра знаходилася за шість кілометрів від хутора, потрібно тільки пройти лісом на гору до траси, де є придорожня невеличка крамничка. Як з’ясувалося машина з хлібом приїздить раз на місяць, і зазвичай хуторяни споряджають раз на тиждень когось одного, який купує хліб на всіх. Отож я виявився ледь не посланцем неба, мені раз на три дні доводилося тягати величезні сумки з хлібом, хоча кілька разів приносив і по ящику горілки.
Так я і вирішив щорічно на тиждень приїздити до старого, як до родича, він і приймав мене наче рідного.
Не знаю чому, але якось не було нагоди спитати про автора хутірських картин, чи то за безпробудною пиятикою, чи за інших причин, не знаю... Картав себе тільки, коли вже був за межами хутора, і кожного року збирався спитати і знаходилися сотні причин, щоб я цього не робив. Наприклад, зранку прокинувся, думаю, дай спитаю діда. Доки підвівся, доки умився, а дід Андрій тут своїми балачками і проханнями так затуркає голову, що думка, яка твердо трималася, поступово пересувалася на другий план, а потім її розчиняла в свідомості чарка.
На цей раз вийшло інакше. Все почалося з того дому на пагорбі...
Його я помітив відразу. Не дивно, що в минулі роки не звернув увагу, бо хатинка потопала в бур’янах, а тепер хтось старанно обкосив пагорб, на якому він знаходився. І тепер ця старовинна будівля приваблювала увагу. Не знаю чому, але при першому погляді виникає враження, навіть не враження, а тверде переконання, що це ідеальна оселя для привидів. Я вкотре пожалкував, що не народився художником, і ще більше собі докоряв про забутий фотоапарат.
Будиночок був напіврозвалений, дещо схожий на старовинну криницю, викладений дубовими колодами. Схожості надавала низька крівля, це свідчить про відсутність горища. Не характерна побудова для цих місць, та й будинок знаходиться осторонь хутора, майже в полі. Хто міг тут оселитись?
Я спитав про це у діда Андрія.
- Там Марко-художник жив, - відповів старий. – Вже біля двадцяти років його немає на світі.
- Гм..., – все, що я на це сказав.
„Марко-художник”. Чомусь я не мав сумніву, що це і є загадковий автор вуличних картин. Треба було ще про щось спитати, тільки не збагнув, що саме, в голові крутилося безліч питань, і всі здавалися важливими: що за художник, чи є десь його роботи, звідки така чудернацька архітектура, скільки будинку років, і головне, чому він осторонь хутору?
Без сумніву, на початку це був міцний добротний дім. Можливо найстаріший в Кульмі, а хутір, наскільки відомо, існує більше двохсот років Місцева легенда пов’язувала його заснування з чумаками, які начебто загубили тут куль із сіллю. Немає куля, тому і „куль ма”.
Так, саме про це і було чергове питання. Скільки будинку років?
Виявляється, дід Андрій пам’ятає його ще з дитинства, вже тоді стояв, тільки крівля була інша.
Інформацію витягував кліщами, так неохоче про це розповідав. Довелося застосувати перевірений засіб – дати діду грошей на пляшку.
Увечері пішли до ставка з вудами і кошиком з харчами. Коли діда питати безпосередньо про будинок і Марка-художника, він чомусь відповідає неохоче, наче тут якесь табу. Потрібно непомітно наводити на тему, а тема одна – будинок на пагорбі. Зараз, коли вечоріє, будівля здається ще загадковішою. Ніби вгадавши мої думки, дід Андрій, без будь-яких хитрощів з мого боку, заговорив про будинок і колишніх господарів.
- Там здавна відьмаки жили. Навіть тато мій маленьким пам’ятали і дід. Спочатку жила Маня, потім передала відьмацтво Явдошці, та передала своєму сину Володьці, який був п’яничка і не лікував нікого, розказував якось, що мати перед смертю попрохала дошку з підлоги підняти, відьмаки всі так вмирали, тато розповідали що для Мані взагалі дах розбирали, з тих пір будинок з таким перебудованим дахом і є, щоб надалі легше було стелю піднімати, адже родина така.
- А цей художник, як ви казали його звати... Марко, здається?
- Він племінник Володьки, до Марка вже не ходили, він не відьмака, але мав інше. Малював гарно, ото ворота і все інше розмальоване залишилися, то все він. Шабашник непоганий був, дома клав, приїздили бог зна звідки, навіть з-під Києва...
На цьому інтригуюча розповідь здавалось закінчилась, бо інтонація була така, що, мовляв, тема закрита. Та з’ясувалося діду просто потрібна була „добавка”. Я налив йому повну чарку, собі половину, не хотілося швидко п’яніти.
- З баби все почалося, - продовжував дід. – Вірніше не було ніякої баби, але він стверджував, що покохав лісову русалку.
- Кого?
Минулого року я чув історії про русалок, однак було цікаво, що на цей раз дід розкаже.
- Мого покійного дядька багато русалки водили, одного разу завели аж на Комбінат, розповідав, що дівчата красиві такі, зустріли в полі і повели, отямився, коли чогось згадав бога, отак просто по себе сказав „О, господи!” і очунявся в комбінатському ставку, вже по пояс у воді стояв. Ось так...
Дід Андрій і ще одна бабця в будинку навпроти неодноразово розповідали, що з дитинства чують історії про лісових русалок. Я хоча в цих питаннях скептик, однак на всяк випадок відсунувся подалі від берега.
- Схоже його теж затягнула русалка, тільки тягнула його в інше болото, болото любові. Таке теж траплялося, коли мавки з людьми кохалися. Казав, що її ім’я Ея. І останнім часом вкрай збожеволів, перестав виходити із дому, і головне – перестав малювати. Ми знайшли його в кріслі, він посміхався і дивився наче живий на стіну, схоже вмер щасливим. Мені думається його вбило те, що перестав малювати.
- Від чого ж конкретно вмер?
- Хто зна, фельдшер сказав, серце просто стало, а він молодий зовсім, не питущий був і не хворів, йому навіть сорока не було... казали русалка на смерть зацілувала.
- Невже свідки були? І хто казав?
- Всі кажуть...
Звісно дурниці, але незважаючи на хміль мені стало моторошно, на дворі вже темніло, я зиркнув на далекий одинокий дім.
Старий помітив мій погляд.
- В цьому будинку ще фотограф вмер.
Дід Андрій цю інформацію повідомив начебто між іншим, а у мене мурашки поза шкірою.
- Приходив років десять тому один кореспондент, як і ти усім цікавився, скрізь свого носа пхав, картини фотографував, а про русалок йому Микита розповів...
Отже новий персонаж, якийсь Микита...
- Микита рибалив тут, а в Маркову хату від жінки побіг ховатися, - дід вказав на будинок. – Божився, що бачив ту саму русалку. Начебто сів у Маркове крісло, де його знайшли, і вона прийшла і ледь за собою не затягла, дружина вчасно покликала і злякала русалку. Не знаю, що бачив Микита, але страх заливав горілкою, аж доки не вмер від неї, на цей край ніколи не ходив навіть вдень, як тільки мужики потягнуть, його теліпати починає...
- Так що кореспондент..?
- Пішов перевіряти Микитчині слова, а вранці знайшли. Та в цього з’ясувалося серце слабке, злякався чогось до смерті.
Мені протягом вечора довелося ще бігти в село за черговою пляшкою, хоча більше не витяг інформації, але звернув увагу на одну важливу річ – згадані події: смерть художника, кореспондента і видіння Микитки відбувалися саме о цій порі, коли надзвичайно місячні ночі.

2.
Хоч би що, але вирішив піти. Вдень про це остаточно вирішив. Спочатку сходив на розвідку. Двері були забиті, вікна теж, але дошки легко відірвались. Я через вікно зазирнув до кімнати, де побачив звичайний розгардіяш покинутих осель. Під стіною стіл, стеля в павутинні, сірі стіни з залишками вапна, в кутку старовинне бюро, посередині перевернуте крісло, мабуть те саме, на якому вмерло двоє.
Одна стіна на диво була ціла, крейда не облущилась... Я заліз всередину.
Піді мною заскрипіли старі дошки підлоги. Здається нічого страшного, хоча це тому, що вдень. Ще невідомо, як воно буде вночі. Поставив на місце крісло, воно було глибоке з високими підлокітниками, на такому зручно старим холостякам дивитись телевізор і читати газети.
Підійшов до вцілілої стіни. Дивна справа... не побілена, а пофарбована... Навіщо фарбувати тільки невеличку ділянку на стіні? Можливо своєрідне чудернацтво творчої людини.
Я оглянув сусідні дві кімнати, знайшов тільки залізне ліжко на пружинах, і пусту шафу. Цікавого нічого більше не було.

3.
Десь за годину до півночі я був біля вікна. Якусь мить вагався. Я не зараховую себе до боягузів, можу ночувати в лісі без намету просто неба, не боячись диких тварин, а тут переповнював мене неймовірний страх, адже в лісі можна боятись тільки когось, кого можна самому налякати, або від кого можна втекти, а тут інше, те, що не піддається логічним поясненням і фізичним законам. Чого я тільки не уявляв, щоб підбадьорити себе, намагався згадувати комедії, але в голову лізли всілякі страхіття, пов’язані зі спогадами фільмів жахів.
На озброєнні мав ліхтарик в одній кишені і напівпорожню пляшку горілки в іншій.
Підбадьорившись двома ковтками, заліз у вікно.
Потреби в ліхтарі не було, місячне сяйво поступово заповнювало кімнату. Виявилося, під стелею є ще віконечко, і прикріплене дзеркало для допоміжного освітлення стіни. Через віконце пробивався промінь, який поступово підповзав до фарбованої стіни.
Я підсунув крісло до стіни і сів чекати невідомого...
Вже кляв себе за зайву авантюрність. Моє серце так скажено калатало, що відчував пульс на скронях.
Зробив ще кілька ковтків. Від страху зовсім не хмелів. Чого очікую? Привида?.. Я не вірю в привиди, просто давня таємниця так заінтригувала, що пересилила мозкові рецептори, котрі відповідають за самозбереження.
Вирішив допити пляшку і йти геть, я чесний перед сумлінням, хоча друга моя половина вже починала звинувачувати першу в дезертирстві.
Промінь вже освітив середину кімнати, я саме приклався до пляшки і ледь не захлинувся... Посередині кімнати в тумані стояла ВОНА.
Дівчина з блідо-блакитною шкірою мерця і смоляним волоссям, яке спадало по плечам на груди і на пояс. Погляд... вона дивилася, наче з-під лоба, її нерухомий гіпнотичний погляд паралізував мене, я не міг навіть зажмуритись... Не знаю, як описати свій стан на ту мить, вперше відчув, що означає вислів „волосся стало дибки”.
ВОНА посміхалась і пронизувала незвичайним поглядом. Я доволі спокійно сприйняв думку, що, можливо, Смерть десь близько, і вона повинна бути прекрасною. Тепер знаю причину смерті щасливого художника, що прийняв її з радістю... Моторошності надавала її нерухомість, здавалося, вона причаїлася перед стрибком...
Красуня-відьма чи русалка дивилась, ледь схиливши голову, і посмішка грала на зелених вустах. До тями мене привів звичайний ліхтарик. Слава ліхтарику! Із кишені витягував його вже увімкненим. Все ж спрацював той мозковий рецептор і на мить вивів мене зі стану прострації.
Як тільки-но електричний промінь вислизнув із кишені – ВОНА щезла, а в мене почали тіпатися руки. Я одним ковтком допив залишки. Пляшка все ще була в руках.
На слабких ногах підійшов до вікна і ковтнув свіжого повітря, стало легше і в голові прояснилось. Схоже, я якусь мить перебував у дивному дурмані.
Посвітив у кутки...
Клацнув вимикачем... через якусь мить марево відьми почало вимальовуватися із туману...
Тепер страху не було, мій скептицизм переміг. Я збагнув, що бачу дивовижний фокус.
Коли засвітив ліхтар, фігура щезла.
Я підійшов до фарбованої стіни, помацав картину...
Дивно... вона видна тільки при місячному сяйві... Це фарби... місячні фарби, чи як ще можна назвати.
Відійшов назад до крісла і знову дав можливість місячному сяйву змішатися з таємничим складом фарб на стіні.
Значить, ось вона яка, ЕЯ...

***
Досі докоряю собі, що не взяв навіть мазка з картини, щоб вдома віддати на аналіз хімікам. Тоді я заснув в кріслі, не знаю, як це сталося, можливо невідомі фарби не тільки видавали незвичайні „спецефекти”, а ще якось діяли і на організм... хто знає, чим би закінчилося, якби вчасно не схаменувся і не ковтнув свіжого повітря.
Вранці підняв дід Андрій. Старий перелякався, подумав, що я розділив долю художника і невідомого кореспондента.

Так вийшло, що другого дня мені потрібно було вирушати, на телефон прийшло повідомлення. А згодом дід написав, що незадовго після мого від’їзду хатина художника згоріла. Того літа була сильна спека, майже місяць посухи, а тут несподівано небо захмарилося, і в будинок влучила блискавка, він зайнявся, наче факел, вщент згорів ще до початку дощу. А бабці подейкують про мою в цьому провину, наче надто близько підійшов до давньої таємниці.
 

Merime

New Member
Аркадій Поважний

РОЖЕВА ПЛЯМА,
АБО ПРИГОДИ КОПАЧА МОГИЛ


Волосний писар віддавав заміж дочку. Партія краще нікуди - сам повітовий староста. Ще й удача яка, дочка не артачиться: "люблю, не люблю", хоча забаганка така, не дай боже.
Весільний кортеж. Карета молодих прикрашена блакитними трояндами. Ой, як багато нервів i грошей коштувало молодому знайти навіженого біолога, котрий винайшов спосіб вирощення цих фантастичних квітів, тільки от запах від них неприємний, тхнуть підвалом. Спочатку біолог опирався, не віддавав ні за якi гроші, та коли дізнався, що це примха нареченої, подарував усю оранжерею.
Батюшка, церковний спів – для неї казка, усе наче в тумані...
Він – найщасливіший чоловік. Невдовзі красуня-жінка переступить поріг родинного маєтку. Попереду щастя, почуття бажаного обов’язку сімейного життя.
Макове поле. Кортеж увірвався в нього із лісосмуги.
- Хочу, - мовила вона наказовим тоном, він з готовністю лицаря дивився їй у вiчi, це був перший наказ дами серця, - Хочу перейти макове поле i вийти із кривавого килима до майбутнього вічного дому.
Йому не хотілося відпускати її саму, але нічого не вдієш.
- Іди, люба, ми чекаємо тебе на другому кінці.
Пройшло дві години – її немає.
Кучер Яшка осудливо хитав головою:
- Е-ех, нерозумні, хіба ж можна відпускати через маківки.
Невдовзі її знайшли. Вона лежала посеред поля. Заснула i вмерла від макового дурману. Смоляне волосся повітового старости у той день посивіло.
Він поховав її на тому ж мiсцi, де вона знайшла свій "вічний дім", а на могилі замість хреста посадив дуб...
Пройшли роки, кілька десятків років. Щез з лиця землі родинний маєток, макове поле було стоптане кінськими копитами i переоране вибухами снарядів. Залишився лише дуб.
З роками ці місця обжилися, з'явилися села, безліч хуторів, де серед жителів до цього часу ходить легенда про дiвчину-привида, яку в червневі ночі бачать на весіллях.

* * *
Весілля було у самому розпалi. Одна половина столу забрала гостей середнього i похилого віку, якi пiд хмiльну голову вдалися до фольклору, витягуючи хитру варіацію "Марусі", намагаючись перекричати монотонне "бумс, бумс, бумс", що вилітало iз двохсотватного динаміка, акомпануючи танцям молоді.
Я саме знаходився між "бумсом" i "Марусею". До кого ж приєднатися? Спробував пострибати з молоддю, та зразу ж відчув, - ще кілька "па" i горілка вийде назад.
Ні, так не годиться...
Сів біля вокалістів. Півсотні п'яних горлянок щосили волало: "Маруся, раз, два, три, калина..."
Хай їм... ще гірше стало.
Взяв пляшку мінеральної i вийшов з двору. Під огорожею замість лавочки лежали дубові колоди. Всівшись, сперся спиною на паркан. Після ковтка мінералки відчув полегшення, нудота пройшла.
Ніч така темна, на небі ні зорі. Провів долонею по траві... Суха. Дощ – це
добре, а то протягом травня жодної краплини з неба не впало.
Збоку дмухнуло прохолодою, наче десь у темряві відчинилися двері склепу. Я здригнувся i потер долонями під пахвами. Запахло чимось вогким i до болю знайомим, та, хай йому чорт, не збагну чим саме.
- Чому один? - почувся жіночий голос, який пролунав з боку підвального протягу.
Біля мене сиділа дівчина років дев'ятнадцяти, з довгою чорною косою, що звисала з плеча, обличчя розгледіти не міг.
Коли ж вона підсіла так непомітно? А може вона i сиділа тут, просто не помітив ?..
- Чому ж сам? - знову запитала.
Я стис плечима i зробив гримасу.
- Просто... музика не подобається, i взагалі...
Боже, що я мелю !
- Неправда, тобі стало недобре. Хіба ж можна стільки пити?
- Чому ж зразу неправда? Тому й погано стало, бо музика не подобається. А ти хто така?
Дівчина підвелася.
- Ходімо на свято.
Я знову зробив гримасу, теж мені свято знайшла... Поплентався за нею. Сіли з самого краю столу. Дивно, мене й досі переслідує цей запах...
Після чергової чарки в голові моїй зовсім потьмарилося. Спробував завести з незнайомкою інтелектуальну бесіду, але з язика злітала, вірніше, сповзала, така каша... Навіщось почав розповідати про страусів, поступово перейшов на соціальне становище пенсіонерів, продовжив нищівною критикою парламенту, потім забув з чого почав i, що хотів цим сказати.
Хоч спочатку вона i висловлювала своє критичне ставлення стосовно перебільшення мною норми випитих горілчаних виробів, однак раз по раз наповнювала мою чарку. Коли гості заволали "гірко" незнайомка підняла бокал вина.
Чарка, випита за "гірко" була зайвою. Мене хитало наче маятник. Я зачепив долонею недопитий бокал вина, мадера вилилась на її плаття. Вбрання у неї якесь дивне. Біла сукня вишита блакитними трояндами i, здається, тюльпанами. Я наблизився, щоб збити винну калюжу... Нi, це не тюльпани, таке, на маки, наче, схоже.
А запах то від неї! На платті з'явилася рожева пляма.
- Е-е-е... - тільки й зміг сказати. Забув, як вимовляється "вибач".
Вона поспіхом встала з-за столу.
Через кілька хвилин моя свідомість розчинилася у якомусь киселю...
Прокинувся я на сiновалi, хміль ще не пройшов, але вже щось тямив. Коли проходив повз стіл, прихопив пляшку пива. За двором жадібно припав до горлишка. За кілька ковтків спорожнив половину. Свідомість посвітлішала, щезли темнi плями перед очима.
Пригадалася учорашня знайома. Без сумніву, сидить зараз дома, матюжить мене за зіпсоване плаття.
Iз двору вийшов мiй приятель Аполiнарiй, якого за очі, в селі називали "Ядрьона галоша".
Сів поруч, безцеремонно забрав моє пиво i одним ковтком допив залишок.
- Хех..., - Аполiнарiй закурив турецький самосад. - Ти, ядрьон галош, сьогодні з цим попустися, - постукав пальцем збоку кадика, - Шабашка на хуторi.
- Хто вмер? Старий, молодий? - спитав, хоча менi було абсолютно байдуже.
- Баба стара. З ямою голова поболить, ритимемо на мiсцi старого дубу, пеньок там i коріння. Коротше, буде робота.
- Слухай, а що то за баришня біля мене вчора сиділа?
Аполiнарiй наморщив лоба.
- Ну, ти, ядрьон галош, питаєш, я вчора прізвище своє забув, не те, щоб... - він важко підвівся, розповсюджуючи навколо турецький сморiд, пройшов кілька кроків, спинився, потім гаркнув фальцетом, бризнувши фонтаном слини: - Ні грами! Я махнув рукою, мовляв "відчепися".
Подальші спроби щось з'ясувати про незнайомку ні до чого не привели, мене, головне, пам'ятають, а її нi. Якась оказія...
Через кілька годин ми з Аполiнарiєм копали могильну яму. З пеньком дійсно багато роботи, коріння зміїлося повсюди.
Тюк, тюк, тюк... Як важко на похмілля лопатою махати! Ще й дощ суне, спати хочеться.
- Нічого, - підбадьорював Аполiнарiй. - Попереду вечір, погуляємо, ядрьон галош, не гірше чим на весіллі.
Його слова аж ніяк не тішили, я б із задоволенням завалився б спати i не пив би шабашний могорич.
- Ух, йо-о! - вигукнув Аполiнарiй. - Ти тільки подивися, здається на труну натрапили.
Дійсно, то була труна. Ми обережно її обкопали.
- Ну, ядрьон галош, гробик то старовинний. Скільки ж він тут пролежав? Дубку не менше ста років було, коли не більше, - почухав потилицю. - I, що тепер з цим робити?
- Глибше закопаємо, а бабулю зверху покладемо.
- Що ж, зариємо... Але ж, ядрьон галош, хіба не цікаво? Раніше ж, знаєш, як ховали, ну там хрестики золоті, ґудзики перламутрові... Сам бачиш, в такому ящику жебрака не поклали б. Що скажеш?
Чесно кажучи, ця пожадлива ідея мною оволоділа, можливо, раніше за Аполiнарiя. Я піддів топориком кришку. Iз домовини дихнуло цвіллю. У мене мурашки пішли поза шкірою – так пахло вчора від неї! В середині лежав труп жінки, одежа i тіло добре збереглися, обличчя накрите саваном. Дивно, але ніяких ознак розкладання. Ми безлiч разiв натрапляли на колишні поховання, здебільше це були кістяки, перемiшанi з гнилими дошками Коли ж i попадалася ціла труна, то всередині знаходили мумію i тлілий одяг, траплялися i покручені тіла, я навiть гадав, що це випадки, так званого, летаргічного сну, думав поховали нещасних живцем, та виявилося, що коли домовина герметична, через деякий час труп вибухає.
Я стягнув саван...
Молода дівчина, дуже вродлива. Наче спить...
- Вміли ж, ядрьон галош, людей хоронити, наче жива, он, навіть кров... А хреста, бач, не було.
У мене волосся стало дибки, коли побачив рожеву пляму. Аполiнарiй помацав її.
- Волога, - зазначив, потім підніс до ніздрів. - Тьху, гидота, мадерою пахне, учора, мабуть, відро цієї жужки видудлив.
Раптом труна почала тріскатися. Ми кулею вискочили із могили. Труп на очах розкладався. Біла у трояндах i маківках сукня почорніла i стліла. Білосніжні зуби на черепі пожовтіли...
Через хвилину у розкопаній могилі лежали жовті кістяки i гнилі дошки...
 

Merime

New Member
Аркадій Поважний

ЛІТЕРАТУРНИЙ ГУРТОК „КІНЕЦЬ АЛКОГОЛІЗМУ”

Головне якось почати.... Так дивно все вийшло... Знаю, не повірите, однак, що розкажу – чистісінька правда.
Живу я у звичайному дев’ятиповерховому будинку, де є звичайний двір, є стіл за яким мужики грають в доміно та випивають.
Так от, десь за два місяці до того, наш двір в прямому значенні називався „алкоголічним” або „синім”, або щось в подібному стилі. Двір просто кишів п’яницями, як нашими, так і зайдами із сусідніх дворів і районів. І що дивно, п’яниці не переводилися протягом десятиліть, одні вмирали, на їх зміну приходили інші. Бо алкаші розподілялися на три категорії: починаючі, просто алкоголіки і ті, яких алкоголь не бере, для яких тверезий стан – непристойний.
Працюю я у моєму ж дворі в чоботарському кіоску на підхваті у майстра, допомагаю в дрібницях, на що справжній майстер-чоботар вже не розмінюється: латки, блискавки, прошивка, підклейка.
Сидимо якось в кіоску з Дмитром (це майстер), роботи ніякої, от і розгадуємо кросворди. Коли це у віконці з’являється неголена пика Грицька, представника другої категорії алкашів:
– Діма, дай цигарку.
– Віршика якогось розкажи, – пожартував Діма.
– Е-е..., – Грицько сприйняв це серйозно, але не згадав жодного.
– Тоді не дам, – категорично відмовив чоботар. – Піди вивчи, потім поговоримо.
Менше ніж через хвилину забули про цей жарт. Коли хвилин через десять у віконце постукали, і знову Грицько. Піддивляючись у клаптик пожовклої сторінки почав збиваючись читати:
Хто це дивиться на мене із портрета на стіні,
Це ж Ілліч, наш рідний Ленін, посміхається мені…
Далі лінія йшла лінія розриву сторінки зі старого букваря. Ми оцінили старання, Грицько отримав цигарку.
Потім підійшов з тим же проханням Петро, колишній художник, він тієї ж категорії, що і Грицько. Діма увійшов у раж і поставив ті ж умови.
Як колишній інтелігент Петро продекламував Шіллера, уривок із „Вільгельма Теля”, монолог Штауффахера з Гертрудою. Я особисто дав йому грошей на цілу пачку, що тут скажеш, заробив. Ми тут же оголосили про приз тому, хто найкраще продекламує поезію чи прозу. Приз – це блок цигарок і пляшка горілки.
Ніколи не думали, що звичайний жарт виллється в подібне. Другого дня біля столика зібралося з десяток п’яничок. Ці мужики щодня пропивали значно більше за наш приз, але тут вийшло щось інше, пробудились вже забуті, і, здавалося, пропиті таланти. Виявилося багато розумних людей, в багатьох вища освіта. Один дуже довго цитував Шевченка, виявилося, що напам’ять знає „Кобзаря”, а двоє взагалі колись мали власні збірки поезії. Ми з Дмитром навіть дали жартівливу назву цьому збіговиську – літературний гурток „Кінець алкоголізму”.
Ще кілька днів стимулювали творчі пориви наших п’яниць. Потім якось вже інтерес втратили до цієї інтриги. І диво – на цьому не закінчилося. Видно, ностальгія за чимось світлим із минулого виявилася сильнішою за алкоголь, наші підопічні вже самостійно зібралися в своєрідний літературний гурток. Мабуть згадали, що колись життя було інше і тільки тепер слабким проблиском нагадало про себе у якості поезії.
Десь через тиждень я повертаюсь з гулянки. Вечоріло. Ще здалеку почув гучний баритон:
Любов! Уже ти за порогом,
Вже квітнуть терни на межі.
Не ворухнулося нічого
В моїй душі.
Я радий цій метаморфозі,
Стабілізації сердець.
На обрії – весняні грози,
Зимі кінець.
Декламував літній дядько. Я почекав, доки він зійде з „трибуни”, щоб познайомитись, трибуною слугував стіл, на якому грали в доміно. Федір Михайлович, як з’ясувалось, був знайомий з Миколою Даньком, автором процитованих віршів. Навіть показав мені збірочку з автографом автора.
Хочете вірте, але все так було, як розповів. Звісно, мужики досі п’ють, не знаю тільки, що сталося з незвичайним літературним гуртком, бо вже давно не працюю чоботарем.
 

Merime

New Member
Олег Романенко

Народився 1979 року в Сумах. Закінчив філологічний факультет Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка. Лауреат літературних конкурсів і фестивалів «Орфей», «Привітання життя», «Молоде вино», «Смолоскип», «Культреванш». Друкувався в журналах «Березіль», «Четвер», «Молода Україна», «Кур’єр Кривбасу», альманахах «Орфей», «Гранослов». Автор збірок поезій «Абстиненція» (2001), «Злочин Ікара» (2004).

ДІД МОРОЗ

У двері подзвонили з наполегливістю американського страхового агента.
- Хто там?
- Діда Мороза викликали?
- Ні, не викликали.
- Та який же це Новий Рік без Діда Мороза?
- Дід Мороз коштує дорого.
- Я безкоштовний. Ну майже... Горілочки хіба трохи... До речі у мене і Снігуронька є.
- Невже?
- Чесно.
- Ну, заходьте
Господар відчинив двері. Він дуже здивувався, коли побачив перед собою брудного, пристаркуватого чолов’ягу з бородою, бідно вдягненого й усього в латках. Поруч із ним стояла, точніше, намагалася стояти, якась дівчина. Виглядала вона не менш привабливо. До того ж, була не зовсім тверезою і ледь трималася на ногах.
- Але ж ви не Дід Мороз! – обурився господар. – А вона не Снігуронька!
- Північ стала вже не тією... Бідніємо.
- Що вам від мене треба?
- Налийте чарку.
- Зрозуміло. Алкоголіки. Але добре, наллю. Все ж таки сьогодні свято.
- А я вам за це бажання виконаю.
- Будь-яке?
- Будь-яке.
- Чому ж тоді ви не можете самі собі вичаклувати чарку?
- Собі не виходить. Тільки іншим.
- Алкоголіки та ще й божевільні. Ну гаразд, проходьте. Зараз я вам наллю по чарці, і ви одразу вшиєтеся звідси. Домовилися?
- Це і є ваше бажання?
- Так!
- Небагато. Але виконаємо.
Господар приніс дві чарки. Обидві випив гість, оскільки його подруга пити вже не могла.
- Дякую, - сказав він, не приховуючи задоволення. – Ви впевнені, що не будете загадувати бажання?
- Набридло вже! Геть звідси!
- Як хочете.
Гість клацнув пальцями і всівся на стілець, що стояв поруч, дівчина ж, не в змозі більше тримати себе вертикально, лягла на підлогу.
- Чого ви чекаєте?! Геть! – завалував господар.
- Зараз, - відповів гість. – Зараз ідемо вже.
Минуло декілька хвилин і за вікном почулися дзвіночки. Гість підвівся, обережно підняв дівчину, закинув її на плече і рушив до дверей на балкон.
Він відчинив двері і побачив, що на нього вже чекають коні та сани. Вони висіли в повітрі на рівні балкона. Коні били копитами по повітрю і висікали з нього іскри. Дід Мороз обережно поклав Снігуроньку в сани, а потім устрибнув у них сам.
- Якщо більше бажань немає, тоді прощавайте, - промовив він, махаючи рукою господареві.
І сани полетіли в напрямку Півночі.
 

Merime

New Member
Олег Романенко

П'ЯТЬ СЕКУНД

15 листопада – найулюбленіше свято в нашій країні. Воно настільки велике, що навіть найулюбленішим його назвати не можна – воно знаходиться взагалі поза будь-якою конкуренцією. Порівнювати його з іншими святами нечесно. Кожного року воно святкується однаково, але це зовсім не заважає йому бути справді грандіозним.
Святковий настрій у людей з'являється набагато раніше від власне п’ятнадцятого числа. Люди готують себе до свята. У магазинах з'являються черги за шампанським, цукерками, різноманітними делікатесами та тістечками "Сніжок".
15 листопада неможливо собі уявити без цих тістечок: вони є однією з невід'ємних частин свята. Кожна родина кілограмами закуповує їх.
Я вже говорив, що святкується 15 листопада завжди однаково, але шість років тому сталося дещо доволі незвичне. Вчені й досі ламають голову над тим, що ж все таки тоді трапилося. Висунуто багато гіпотез, розроблено велику кількість різноманітних теорій, навіть побудовано цілі філософські системи, які завдячують своєму існуванню тій події. Проводилася щорічна наукова конференція, присвячена так званому "питанню **** року".
Пересічні люди мало що знають про цю наукову активність. Я й сам не знав би про неї, якби не був одним з учених, що цим займаються.
Зараз я дивуюся ставленню інших людей до тієї події. Точніше, дивуюся не ставленню, а його повній відсутності: люди просто нічого не пам'ятають. Статистика свідчить, що пам'ятають лише 9% населення. У тому відсотку є і вчені, як я. Та найстрашніше, що ті, хто пам'ятає, не надають тій події особливого значення. Це, звичайно, не стосується нас, учених. Нагадую, в нашій країні масштабність святкування 15 листопада безпрецедентна. Те, як його святкували шість років тому, також не є винятком.
У нашому місті на центральній площі була зведена сцена. Збоку від сцени встановили велике табло, на якому було написано слово "ЗАЛИШИЛОСЯ", а під ним електронний таймер відраховував години, хвилини, секунди.
ЗАЛИШАЛОСЯ 5 годин, коли на сцені з'явився конферансьє і оголосив, що концерт розпочато. Уся площа, битком набита, заревла від захвату. Скоро на сцену вибіг один відомий на той час місцевий співак і почав волати в мікрофон. Проволавши три свої найхітовіші речі, його змінив інший місцевий співак, точніше, група з одним вокалістом, яка також відпрацювала три пісні і зникла. На сцені з'явився конферансьє і повідомив, що вже налагоджено телеміст із усіма обласними центрами країни. Задоволенню людей не було меж. Я ж відчував себе одним цілим з усіма, хто був на площі, з усіма, кого показували в телемості, з кожною людиною, існування котрої я лише передбачав. Я уявляв собі районні центри, села, хутори, уявляв людей, котрі вирішили залишитися вдома і відсвяткувати біля екрана телевізора, і я був разом із ними усіма. Я був щасливий.
Концерт складався переважно з виступів місцевих виконавців та груп. Кожні півгодини його переривали для телемосту.
Це було прекрасно! Все ішло за планом! Від початку концерту минуло вже чотири години. Табло показувало:




На сцені з'явився конферансьє.
- Ми обіцяли вам сюрприз? – спитав він.
- Та-а-а-к!!! – заволав натовп.
- Ми виконали обіцянку. Зустрічайте! Гурт ... "Сміх Ієгови"!
Це був дійсно сюрприз. Гурт "Сміх Ієгови" був тоді найпопулярнішим гуртом країни. Навіть не уявляю, як треба було напружитися і скільки знадобилося грошей, щоб привезти його в наше місто.
Гурт відпрацював п'ятдесят хвилин і отримав велику віддачу. Їхня програма закінчилася, але зі сцени вони не йшли. Натомість з'явився конферансьє, який подякував гуртові, а потім почав запрошувати на сцену усіх тих музикантів, що брали участь у концерті. На сцені утворився невеличкий натовп. Коли ЗАЛИШАЛОСЯ 0:05:00, увімкнули телеміст із столицею. Показали столичну сцену, на якій також знаходилася купа людей. Це були відомі музиканти, гумористи, телеведучі і навіть політики. Потім показали, як засвітився величезний військовий прожектор, що увесь час бездіяльно стояв біля сцени. Прожектор навели на небо. Те саме, ніби по команді, зробили і в нас. Натовп заревів. Трохи, заспокоївшись, усі підняли голови догори і стали дивитися в небо. Ціла країна зараз зосереджено спостерігала за небом, тому ніхто не звернув особливої уваги, коли показали Президента, що стояв на столичній сцені в оточенні своїх охоронців, котрі дивилися не по боках, як слід, а вгору, туди, куди дивився і сам Президент.
Не було жодного звуку. Ніхто навіть не кашляв. Очікуючи, усі затамували подих.
Залишилося 0:00:10
0:00:09
...
0:00:03
0:00:02
0:00:01
0:00:00
Але нічого не відбулося. Для мене це була катастрофа. Такого не могло бути, але я бачив, що так і є!
Таймер почав рахувати час уперед. Слово "ЗАЛИШИЛОСЯ" змінилося на "СВЯТО ТРИВАЄ".




Жодного звуку. Мій подив був на межі із шоком. Як відчували себе інші? Зараз для мене це найбільша загадка життя.
0:00:02
Як це взагалі можливо?
0:00:03
Три секунди! Господи, якби це був сон!
0:00:04
ЧО-ТИ-РИ!!!
0:00:05
- Он він! Є! – завалував хтось із натовпу.
- Так, так, дивіться, є! – підтвердив іще один.
- Є! Є! – частішали вигуки.
Але я не бачив.
І раптом... Це побачив і я. Разом зі мною це побачили й усі інші. Натовп заревів від захвату.
Сніг був пухкий і щедрий. Усі хапали його ротом, підставляли для нього долоні, підстрибували вгору, аби скоріше доторкнутися до нього і не чекати, поки він підлетить сам, сміялися і раділи. Увесь натовп, усі артисти, політики і Президент робили те саме. Сніг випав! Перший сніг!
І нікого вже не турбувало, що цей сніг спізнився аж на 5 секунд.
 

Merime

New Member
Олег Романенко

Він проковтнув її слину


– Він проковтнув її слину! – захлиналися гучномовці.
– Він проковтнув її слину! – відлунював натовп.
– Він проковтнув її слину!
– Він проковтнув її слину!
Натовп був безбарвний.

Тим часом в іншій частині міста закінчувалося побачення двох.
– Може, сходимо на ВПС? – спитав хлопець.
– Ти ж знаєш, я маю справи, – відповіла вона. – Хоча якщо я встигну їх владнати, я зможу потрапити туди. Але це непевно.
– Хочеш, проведу тебе?
– Не треба.
Вони поцілувалися на прощання.
Дівчина пішла. Хлопець зачинив за нею двері і поплентався на кухню за „Розчином для полоскання рота після поцілунків №5”. Поруч стояв флакончик із „№4”, який він все забував вилити в унітаз. Після недавньої постанови уряду ніякими іншими моделями, окрім найновішої, п’ятої, користуватися було не можна. Це дозволило нашим урядовцям нагрітися ще на декілька мільйонів грошей.
Дорогою на кухню хлопець задумався. Увійшовши туди, він взяв порожню склянку, линув у неї трохи „Розчину” і розбавив водою. Кухнею розповсюдився на диво апетитний запах – ця п’ята модель була куди цікавішою сумішшю ароматів, ніж четверта, через що хлопець автоматично сковтнув надлишок слини. Щойно він це зробив, одразу ж згадав: у його слині містилася і її слина, а рот він не прополоскав. Він проковтнув її слину.
Від страху хлопець знепритомнів.

До тями він повернувся від дзвінка у двері. Відчинивши їх, він побачив перед собою двох агентів. Один із них запитав:
– Ви проковтнули слину пані А?
– Так, проковтнув, – заперечувати не було ніякого сенсу, бо агенти питання ставили чисто формально – атавізм демократії.
Агенти закували хлопця в наручники.
– Такого ще не було, – сказав один агент іншому, – щоб аж двоє за один день.
– Не було. Треба, до речі, поспішати. На площі натовп уже дві години чекає.
– Сьогодні ті, хто залишаться, не пошкодують. Такий сюрприз! Аж двоє!
Дорогою хлопець думав тільки про одне: він не зробив цього автоматично. Він зробив це умисно. Можливо, не зовсім свідомо, але умисно. У-МИС-НО! ЯС-НО?!

Пані А, владнавши свої справи, на ВПС потрапила вчасно. Спочатку вона стала свідком привселюдної страти якогось чоловіка. Потім – свого хлопця. Ідучи додому, її роздирало два суперечливих відчуття – з одного боку це було кохання, з іншого – вдячність. Тепер пані А мала в собі іншу якість: її слину ковтали!
Коли-небудь у дівочому товаристві, розказавши купу небувальщин, її подруги зажадають і від неї почути щось неймовірне.
– Пані О, – звернуться вони до неї, – розкажіть і ви що-небудь, а то сидите, мовчите...
– Мій перший хлопець проковтнув мою слину, – скаже вона скромно.
Уявляючи лиця подруг після цих її слів, їй ставало гордо.
 

Merime

New Member
Олег Романенко

Зустріч

Федір Михайлович Достоєвський сидів у м’якому кріслі і страждав. Його стулені повіки сіпались, а нерухоме тіло випромінювало напругу, і тому лише яка-небудь недалекоглядна людина могла подумати, що Федір Михайлович відпочиває.
Він і справді намагався відпочивати, але хвороба, яка оволоділа його тілом, не давала цього зробити. Збираючи усі свої сили для боротьби з нею, Федір Михайлович активізовував перш за все мислення – єдине, що ще могло протистояти недузі. Але мозок, стимульований хворобою тіла, був зайнятий зовсім іншими проблемами. І чим активніше тіло давало про себе знати, тим відчайдушніше мозок кидався на будь-що, аби тільки воно не стосувалося ні тіла Федора Михайловича, ні його хвороби.
Так було все життя.
Коли повіки сіпнулись знову, він раптом подумав про страшенну невідповідність між своїм зовнішнім виявом і внутрішнім станом. „Так відчувають себе божевільні, – подумав Федір Михайлович, – саме так. Саме так. Тільки зовсім по-іншому. У сотні разів страшніше. Вони мовчать, бо не мають змоги говорити, вони дивляться на тебе повільно, бо їхні очі, аби зберегти себе, просто відмикаються від мозку. Нерви їхні не вірять, що можна страждати АЖ ОТАК! Серед нагромаджень образів, уривків слів, серед різноманітних надбудов, які сотнями з’являються і щезають в голові у божевільного за якусь мить, серед цього вбивчого внутрішнього мерехтіння, серед усього цього жаху і неможливості навіть смерті, серед цього невгамовного, тотального і неминучого болю виринає єдине слово, що залишилося у спадок неушкодженим від душі колись здорової людини, єдине слово, завдяки якому її душа ще поки здійснює зв’язок із самим собою, єдине слово, що дозволяє божевільному продовжувати носити ім’я людини, єдине слово – „ПОМОЖІТЬ!”
Федір Михайлович почув, як відчинилися двері. Він розкрив очі і побачив у дверях свого лакея. Лакей повідомив:
– Пан Отто фон Бісмарк.
Федір Михайлович застогнав.
– Ще п’ять хвилин. Нехай почекає!
„Бісмарк, – подумав Федір Михайлович, – знову цей Бісмарк. Таке враження, ніби він не дає Вільгельмові й дихнути. Чого Вільгельм не приїхав сам? Не треба мені ніяких Бісмарків, хочу бачити кайзера!..”
„Може, перенести зустріч на завтра? До завтра трохи відпочину, поправлюсь... Ні, я вже забув, як це відпочивати... Завтра буде ще гірше... Нехай уже сьогодні... Три хвилини, ще три хвилини... Треба заснути... Якщо посплю хоча б хвилини зо дві, це буде відпочинок, який дозволить краще провести зустріч. Значить так, хвилина на те, щоб заснути... Хвилина... Потім зайде лакей і розбудить. Я скажу, нехай відчиняє двері навстіж і йде... Трохи оговтаюся від сну, посвіжішаю... Зустріч має пройти нормально, бо вона остання. Треба провести її на рівні... Але для цього треба хоч трохи поспати. Поспати! Дві хвилини, я не засну. Ні, таки засну. Хоч якось, але засну. Все, відмикаюсь від усього...”
У таких роздумах минули усі п’ять заповітних хвилин. Знову увійшов лакей і повідомив:
– Пан Отто фон Бісмарк.
– Відчини навстіж двері і йди. Клич Бісмарка.
За хвилину в кабінеті Достоєвського з’явився Бісмарк.
– Добрий вечір, – привітався він російською мовою з ледь відчутним російським акцентом.
– Де Вільгельм? – спитав Достоєвський.
– Я замість нього, – відповів Бісмарк.
– Де Вільгельм, суко? Чого не приїхав кайзер? Слухай, Бісмарку, ще раз таке трапиться, сам знаєш, що буде... Зрозумів?
– Так, пане Достоєвський, але...
– НІЯКИХ АЛЕ, – зарепетував Достоєвський, – НІЯКИХ АЛЕ, СУКО!!! Чого ти на мене так витріщився? Чого витріщився, питаю?! ЧОГО ВИТРІЩИВСЯ, СУКО?!
Достоєвський зіскочив із крісла, підбіг до Отто фон Бісмарка і з усієї сили вдарив його долонею по обличчю.
Бісмарк опустив очі.
– Пробачте, – сказав він.
На мить стало тихо.
– Це ти пробач. Зірвався. Захворів я, Отто. Сідай.
Бісмарк сів. Вираз його обличчя був розгублено пригнічений. Так, Федір Михайлович ніколи не відзначався добротою. Бісмарк завжди помічав приховану агресію Достоєвського – у незначних його жестах, які той вчасно маскував під щось необхідне і прагматичне, у погляді, злобу якого не міг би замаскувати й найліпший художник, помічав, спостерігаючи за рухами тіла, за поставою, мімікою, ходою... Так, у Достоєвському десь глибоко всередині сиділо страхіття... Але ніколи ще Бісмарк не бачив такого Достоєвського. Нестриманого. Він завжди боровся зі своїм демоном, і в нього це виходило. Але сьогодні...
Бісмарк знову подивився на Федора Михайловича. У того на обличчі – хоча, скоріше, під обличчям – проступив неспокій. Стало зрозуміло, що Достоєвський переживає тяжкий сумленнєвий припадок. Губи його, очевидно, силкуючись розкритись, стискалися ще дужче. Він хотів попросити пробачення і не міг розкрити рота.
Ситуацію врятувала королева Вікторія. Вона увійшла до кабінету тихо, ноги її, мабуть, не торкалися підлоги, а рівномірного шурхоту сукні по килиму ніхто не почув.
– Доброго вечора, – привіталася вона російською з ледь відчутним англійським акцентом.
– Доброго вечора, королево! Радий вас бачити, – справді зрадів Достоєвський.
– Доброго вечора, Ваша Величносте, – привітався Бісмарк.
– Панове, – весело промовила Вікторія, – чого такі смутні?
– Королево, – відповів Достоєвський, – у нас сьогодні серйозна розмова.
– Тим паче треба звеселитись! Добрий гумор – запорука плідної і приємної розмови. Говорячи про серйозні речі, треба бути здоровим, інакше не уникнути суб’єктивності.
– Пані! – обурився Достоєвський. – Суб’єктивне – найоб’єктивніше з усього, що існує!
Це прозвучало як докір, і королева Вікторія одразу ж знітилася. Достоєвському знову стало нестерпно. Сумління докоряло за Бісмарка, і, аби хоч якось виправдатися в своїх очах, Достоєвський вирішив був одарити подвійною увагою королеву – а тут таке... Зрештою, хто її смикав за язика?
До кабінету увійшов Олександр ІІ.
– Привіт, Сашко! – вигукнув Достоєвський. – Давно не бачились. Чого не заходиш?
– Добрий вечір, Федоре Михайловичу, справ купа, кому, як не вам, знати, – сказав Олександр ІІ. – Доброго вечора, Отто. Королево, цілую ручку... Яка погода в Англії?
– Жахлива-с, Ваша Величносте, – манірно і не без задоволення відповіла королева.
Достоєвський нарешті трохи розслабився. Мабуть, цар впливав на нього позитивно. Несподівано в кабінет ввалився якийсь мудак. Достоєвський бачив його вперше.
– Ти хто? – спитав він і одразу ж здогадався. Правда, імені його він не знав і знати, мабуть, не хотів, але з якої країни приїхало це опудало, усім стало зрозуміло ще до того, як воно заговорило.
– Добрий вечір, панове, – сказало воно такою жахливою російською, що визначити, до якої мови належав його акцент, було б вельми складно, якби присутні і так не здогадались, хто перед ними.
– Добрий вечір, пане, ти чув, я спитав у тебе, хто ти?
– Я французький...
– Сідай, французький, перебив його Достоєвський, навіть не поцікавившись, як того звуть.
– Панове, я хотів би...
– Негайно сядь і замовкни. Бо підеш звідси.
Видно було, що француз розумів лише деякі слова російською, але за інтонацією Достоєвського і так було ясно, що до чого.
– Мені піти? – спитав француз.
– Та сиди вже, сиди, – заспокоїв його Федір Михайлович.
Надходили нові люди: іспанський король, американський президент (Федір Михайлович зустрів його прохолодно і особливо не напружувався щодо приховування деякої навіть огиди), декілька екзотичних постатей зі Сходу та інші – важливі і не дуже.
Коли всі порозсідались, Достоєвський почав.
– Панове, – сказав він, – я задоволений сьогоднішньою вашою явкою. Тому, сподіваюсь, зустріч буде справді плідною. Скажу одразу: я помираю, отже, сьогодні ми збираємося востаннє. Прошу слухати уважно і не перебивати. Усі питання потім. Головне моє повідомлення вам буде таким: я не залишаю наступника. Мені просто більше нема з кого вибрати.
 

Merime

New Member
олег Романенко

Вантаж

Навіть якщо я зараз почну поводити себе нечемно і стану використовувати найекспресивнішу лексику і найфантастичніші гіперболи, змальовуючи ту жінку, все одно це будуть просто недолугі евфемізми у порівнянні з тим, якою вона була насправді. Не скажу, що лавочка, на якій вона завжди сиділа біля своєї хвіртки, була надто довгою, але все ж якою б вона не була, не зовсім втішно виглядає, коли знаходиться людина, котра, сідаючи на неї, покриває її усю по довжині.
Тій жінці лавочки не вистачало. Мені стає страшно, коли я ненароком уявляю собі крісло, яке здатне було б умістити її. Але незважаючи на цей страх, я знаходжу в такій фантазії і дещо позитивне: до мене приходить розуміння гротеску.
Я спостерігав за тією жінкою мало не щодня, коли повертався з занять. Я ніколи не бачив, як вона ходить. Вона завжди тільки сиділа біля двору і підгодовувала своїх курей чи насінням, чи просом, чи ще там чим.
Мені хотілося застати її в процесі ходіння. Хоча я, мабуть, відчув би біль і страх, побачивши це. Я уявив би її серце, яке і до того навантажене неймовірно, а якщо б її тіло воліло ще й рухатися... ох, про таку жорстокість шкідливо навіть думати...

Одного разу – не пам’ятаю, що то був за день і, тим більше, котра була година; не пам’ятаю навіть, яка була пора року – я ще здалеку помітив, що тієї жінки немає на лавочці. Натомість поруч із відчиненою хвірткою стояли якісь люди у траурному, з чого стало зрозуміло, що хтось із тієї хати помер. Але хто саме? Кого саме ховали?
Я й досі цього не знаю. Але з кожним роком я все більше переконуюся, що померла саме вона, бо від тих часів я жодного разу не бачив її, хоча й досі ходжу тією ж дорогою.
Зізнатись, я ще маю надію. Колись я йтиму на зупинку, а біля одного з дворів сидітиме на лавочці жінка, сидітиме, покриваючи усю довжину лавочки, і годуватиме своїх курей чи то насінням, чи то просом.
„Вона довго хворіла, – подумаю я, – але тепер вона одужала”.
І мені знову стане страшно.
 

Merime

New Member
Олег Романенко

Ліґейя

Ліґейю, найвідомішу в країні поп-співачку, насправді звали Наталею Шевченко.
Позавчора вона покінчила життя самогубством. Їй було усього тридцять два. Ця смерть вразила багатьох, але я маю підстави сказати, що з усіх мільйонів прихильників таланту Ліґейї, тільки одного мене вона вбила по-справжньому. Незважаючи на те, що подія ця трапилася лише позавчора і ніяких об’єктивних наслідків для мене ще не мала, я все-таки маю сміливість сказати, що це була чи не найзначуща подія в моєму житті.
Я збентежений неймовірно. Я не знаю, що думати. Я сів написати про Ліґейю для того, аби хоч якось упорядкувати свої думки, для того, аби знати, що ж я насправді думаю, для того, аби вичленувати найголовніше із того місива думок, яке зараз вирує в моїй голові, і, найважливіше, аби відповісти на питання: як думати далі?

*

Як я вже сказав, найвідомішу, і, мабуть, найбагатшу співачку нашої країни звали Наталею. Для мене вона була просто Наталка.
Я познайомився з нею на першому курсі університету, де ми разом навчались. Наталка провчилась лише два роки, а потім, зрозумівши, що педагогіка – це щось протилежне до її уявлень про щасливе майбутнє, вона кинула університет і поїхала до столиці. З тих пір я її не бачив – якщо, звісно, не враховувати тих випадків, коли я дивився її по телевізору. Щоправда, після її від’їзду ми ще деякий час листувались та зрідка говорили по телефону.
Чи кохала вона мене? Не знаю. Я її – майже. Подобалася вона мені дуже. Одного разу ми навіть пройшлися по вулиці, тримаючись за руки. Я і правда не знаю, чи кохала вона мене, та точно можу сказати: вона хотіла бути зі мною. А я з нею.
Тільки я не квапився. Вона постійно робила мені натяки, доволі чіткі натяки, мовляв, досить уже цієї невизначеності, мовляв, я не проти і навіть дуже за, а раз навіть таке сказала: „Хочу матір’ю стати”. А я все не міг зробити вирішального кроку, хоча хотів цього.
Я знаю, чому вона покінчила життя самогубством. Ні, не робіть передчасних висновків, вона не вчинила це, звісно, через мене. Я навіть не впевнений, чи згадувала вона мене хоча б раз на півроку після того ранку, коли прокинулася зіркою. Але якби я тоді підхопив котрийсь із її натяків і просто сказав би: „Давай будемо разом”, вона б не загинула.
Дівчиною вона була вродливою. Тільки от мала один недолік. Власне, навіть не недолік, а неприємну і дещо відразливу деталь. Спочатку я думав, що це її губи. Ні, губи в неї були прекрасні – але тільки тоді, коли вона мовчала. Коли ж вона починала говорити, її губи вигиналися так неприродно, що це викликало в мене стійкі асоціації з дебільною дитиною, і в такі моменти мені хотілося забігти куди-небудь, заховатися, аби не бачити ні тих губ, ні її саму. Це може здатися дивним, оскільки ви усі неодноразово бачили Наталку по телевізору і, я певен, не помітили в її губах нічого відразливого, навіть навпаки, губи її були дуже красивими – особливо в процесі говоріння, оскільки не були схожі на жодні відомі нам інші губи.
Одного разу мій одногрупник, що вирішив був позалицятися до Наталки, коли помітив, що це саме час від часу роблю і я, повідав мені таке: „Вона дуже подобається мені, але її ніс... Він просто потворний. Навіть не знаю, що і робити. Коли її немає поруч, я безупинно думаю про неї, але коли вона з’являється, і я змушений дивитися на її ніс... Ні, сам по собі її ніс нормальний і, якщо можна так сказати, він їй дуже пасує, але коли вона його морщить, я цього не витримую, мені від сорому хочеться пропасти...”
„А губи, що ти думаєш про її губи?” – спитав я, вражений його словами.
„Губи? Її губи чудові. Їх хочеться цілувати...” – відповів він.
„А коли вона говорить. Вираз її губ, так би мовити... Як він тобі?”
„Найбільше я люблю її губи. І дуже люблю дивитися на них, коли вона говорить.”
Після цієї розмови ми з ним перестали змагатися за неї, хоча і до того особливо не змагалися.
Я провів невеличке соцопитування серед знайомих Наталки, яке показало, що декому страшенно не подобалися її вуха. Вуха у неї були, як на мене чудові – наскільки ця частина тіла взагалі може бути такою. Але дехто вважав, що вони в неї занадто товсті, дехто – великі, дехто – маленькі...
Загалом, кожен знаходив у ній „щось своє”: комусь не подобався її голос, комусь зачіска, комусь фігура, комусь думки.
Але чомусь з такою ж силою, з якою хлопців відвертало від неї, з такою ж силою їх до неї тягнуло.
І все-таки відраза врешті-решт перемагала. Я думав, Наталка ладна була вже бути з ким завгодно, аби тільки бути із кимось, та ні, вона теж перебирала, хоча і не так методично, як це могли собі дозволити дівчата, в котрих не було такої деталі, про яку я говорю.
Думаю, якби я тоді став зустрічатися з Наталкою, купа народу захотіла б у мене її відібрати. Мова б не йшла про конкуренцію – їм просто потрібен був прецедент. Треба було, щоби хтось дав їм відповідь на питання, чи можна не звертати уваги на недоліки або й полюбити їх? Мені самому потрібна була така відповідь. Якби тоді хтось прийняв Наталку і був би разом з нею, я б негайно в неї закохався. Але ніхто цього не зробив. Бо це мав зробити я.
Коли Наталка стала Ліґейєю, зіркою, ця відразлива деталь раптово зникла – завдяки тому, що через телевізор вона не передавалась. Але я впевнений, що ті, хто спілкувався з нею безпосередньо, відчували те саме, що й усі ми в університеті: не було і там прецеденту, аби можна було полюбити її. До того ж, гадаю, коли вона стала зіркою, потенційних залицяльників у неї значно поменшало – як би це парадоксально не звучало. Безліч народу просто не сміли наблизитися до неї, а різних багатіїв вона сама відшивала.
У Ліґейї, зірки, яку ви усі знаєте і любите, ніколи не було хлопця. Я абсолютно переконаний, що Ліґейя померла незайманою.
О, моя Наталко! О, моя Ліґейє! Хто я після тебе?!
 

Merime

New Member
Дмитро Симоненко
Народився у 1986 році в Сумах. Навчається на факультеті іноземних мов Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка. Відвідує протестантську церкву. Пише поезію і прозу. Вірші друкувались в альманахах «Орфей-2005» та «Слобожанщина» (Суми,2006), а також в періодиці.

Чорна скринька


04:39:21

Це запис чорної скриньки мого мозку.
На ньому міститься все, що моя свідомість встигла записати в останні хвилини життя. Заздалегідь прошу вибачення за можливу плутанину у всьому - я зовсім не підходжу для того, для чого мене вирішили застосувати. Аби не марнувати невеличкий об'єм пам'яті, одразу перейду до суті.

Чому все це важливо, чому взагалі потрібен цей запис? Сподіваюсь я зможу пояснити, і зрозуміти сам. Все почалось вранці вчорашнього дня. Я прокинувся від того, що в мене страшенно болить голова. Вони були навколо, просто сиділи в моїй кімнаті і чекали коли я відкрию очі. Меблі були кудись прибрані(окрім ліжка, звісно), посередині кімнати тільки сидіння, схоже на крісло дантиста, і маленький стіл у формі миски. У мисці були інструменти і вата, якою витирали кров.
Я, навіть, не почав хвилюватись. Просто коли я передозовую з транквілізатором, і коли мене облишає хвиля... тоді мені все до одного місця. Я наче плаваю всередині свого тіла, тому вся увага йде на зосередження і контроль. До того ж останнього разу, коли я отак прокинувся - в кімнаті був Маріо. Я беру всю біохімію у нього, часто в борг, і тоді довго йому не повертав гроші. Так він прийшов за ними, побачив, у якому я стані, розізлився і почав мені бити обличчя. Навіть тоді мені було все одно. Тому спочатку вони зовсім мене не налякали.

Коли я підвівся, один із них дав мені пігулку. Я її розжував і ковтнув - навіть смаку не помітив - до того мені було кепсько. Та вже за п'ять хвилин мій розум знову вміщався в голову, і я починав думати, що ж буде далі. Найрозумніше пояснення всьому, яке я здатен був знайти - це те, що під кайфом я щось втнув, та й не просто щось, а щось серйозне, бо вони виглядали саме серйозно. Зараз я не пам'ятаю ні їх облич, ні одягу - нічого. Чіп чорної скрині вмонтували саме вони, то ж у цьому немає нічого дивного.

Вони розповіли, що я підписав угоду на співпрацю і виконання будь-якого завдання. Звичайно я нічого такого не пригадував, та виявилось, що я втратив спогади за останні кілька діб. Вони стверджували, що це через передозування транками, та тепер я вважаю, що справа зовсім не в наркотику. Вони відкривали мою голову, і тепер мені здається, що там було змінено більше, ніж мені сказали. Та це ж ясна річ. Можливо навіть цей запис був створений заздалегідь, та я вже цього не дізнаюсь.

Отже, за їхньою версією все було так. Вони мене знайшли, виклали свої умови, і я погодився. Не можу збагнути, чому саме мене. Хоча, напевно, мене було обрано навмання з великого числа подібних, і особливої причини тут немає. То я дав згоду. І тепер вони прийшли, щоб дати завдання. Вони принесли з собою багато одягу, ну точніше не так вже й багато, але костюмів п'ять було. Виявилось, що в костюмі клерка я схожий на клерка, в одязі прибиральника на прибиральника, і так далі... Це мене здивувало, наче одяг робив мене іншим. Це така в мене напевно зовнішність унікальна, до того ж я завжди виглядав гарно-але-не-дуже. Такий собі пересічний хлопець... ну звичайно якщо не зважати на брудне волосся, бліду шкіру і темні кола під очима від прийому сусідських коктейлів.

Потім вони накачали мене різними вітамінами, внутрішньовенним гримом, яким користуються тільки зірки - і ось я вже виглядаю презентабельно. Голову довелось мити самому. Усе це майже почало здаватись трохи азартним, але мені надали чіткі інструкції, адресу і кейс, в який було складено деякий одяг. І я одразу став серйозним, починав думати про наслідки, до того ж ще трохи нудило від вчорашніх пригод. Тканина костюмів була тонкою та дуже міцною, що дозволило взяти одразу два костюма: класичний і комбінезон електрика. Мені заспокоїли, що чорну скриню і жучок ідентифікації місця мого знаходження вони імплантували лише для зручності, в разі чого я можу розраховувати на допомогу. Мені було майже все одно, і я пішов. Була десь третя година після обіду.

Таксі зупинилось біля торгівельного центру, володарем якого є провідна компанія з виробництва біохімії і техніки. Величезне тіло споруди вавілоном входило в хмари, здавалось що й там воно не має завершення... Щось зі мною було не так, наче якийсь шум у голові, але я спокійно попрямував до входу. Жодної миті хвилювання. На мені звичайний одяг - я мав справляти враження звичайного хлопця, що прийшов повитріщатись на виставкові експонати абощо - охорона навіть не дивилась на мене. Пройшовши до вбиральні, одягся електриком. На кейс наліпив логотип якоїсь служби обслуговування і пішов далі. Так я пройшов через різні зони, призначені тільки для персоналу - напевно маршрут був закладений в мене заздалегідь - і потрапив до кімнати основного електрощита.

Вони в цей час, я певен, зламали захист і увімкнули сирену пожежної безпеки. Я одразу почув голос програми, який попереджував, що в центрі почалась пожежа в кількох місцях одразу. І щоб система не встигла ідентифікувати відсутність небезпеки, я висмикнув кабелі і розтрощив панель керування. Тоді переодягся знову - тепер вже на випадок того, що мене все ж знайдуть. В класичному костюмі я був за тутешнього робітника, який не встиг евакуюватись і залишився всередині - вийти не міг через відсутність електропостачання для дверей. Це алібі могло б подіяти коли пожежники б увійшли і була б суцільна біганина. Більшого мені було і не треба.

Далі я йшов по коридору, довгому як потяг. Усі двері вже були відкриті, а тепер, коли струм вимкнено, то вони й залишались нерухомі, хоча повинні були закритись в разі небезпеки. Та я якимось чудом встиг. Ось я доходжу до кінця коридору... а далі... я не пам'ятаю. Що ж було далі?..

Ось кінець коридору. Я бачу його як зараз. І двері з полірованого металу, моє відображення, піджак, дивний погляд. Доторкання до ручки... Замкнено. Розум вмить спустошується, щоб умістити величезний знак питання і розгублене „і що тепер”. Секунда, друга… - крізь чорну діру в мислення вливається час.
Позаду зазвучали кроки, напевно так усе і скінчиться. В ту мить я зрозумів, що так і не дізнаюсь, що там усередині. Обернувшись я побачив... людину. Нічого більше не пам’ятаю. Стерто. Замість постаті – біла пляма, голосу теж не можу згадати. Все, що я можу сказати – „людина”. Далі була розмова.
- Що ти тут шукаєш?
- Я... я... Мені треба увійти.
- Це абсолютно неможливо.
- ...Чому? – по-дитячому запитав я.
- Там нічого немає.
Це речення, як хвиля транквілізатора, врізалось у мозок.
- Двері неможливо відчинити, бо за ними нічого немає. Час від часу сюди приходять різні люди. Їм згодом починає пригадуватись будівля корпорації, інші деталі... Та ти мусиш погодитись, що це все безглуздя.
Я був не здатен відповісти.
- Є речі, до котрих доводиться приходити дивовижними шляхами, - не зупинявся голос, - і неможливо сказати де саме вони знаходяться. Та в цьому і немає потреби, розумієш? Не все незрозуміле мусить обов’язково бути зрозумілим, і не все зашифроване треба розшифровувати. Тепер, як порада, спробуй взяти якнайбільше користі з усього цього.
- Навіщо двері... якщо за ними нічого? – покривлена інтонація мого голосу.
- Щоб ти сюди прийшов. Тільки таким чином ти отримав усе, що треба. Тут тільки точка відліку, а далі тобі лишаються висновки.
- А хто ви?
Та людина посміхнулась. Не знаю яким чином, але я це запам’ятав.
- Тепер ти взяв досить. Залишилось зробити дещо, щоб спрацював механізм.
Рука тримає револьвер. Звук вмить щезає, перпендикуляром у тіло входить суміш страху і болю.

04:41:02
Кінець запису

На обличчі киснева маска. Я у тому ж кріслі у себе в квартирі. Навколо... вони. Потроху спаковують нейрохірургічне обладнання. Страшенно болить голова, в очах темнішає.

Прокидаюсь – моя кімната у звичайному стані. Навколо незмінний безлад, а я одягнений лежу у ліжку. Постіль зім'ято. Думки знаходяться в гармонії з виглядом кімнати. Нудить... Помацав груди – жодного будь-якого сліду. Виявляється, я просто передозувався – давно вже треба було облишити ці іграшки... Поволі в тіло приходить тремтіння. Суто нервове, запізнене. Дзвінок у двері. За звичаєм не дочекавшись відповіді, у квартирі з’являється Маріо.
- Хлопче, час вертати гроші.
-... Так, так, звичайно. Зараз...- намагаюсь підвестись.
- До речі, чому вчора не прийшов за щоденною пігулкою?
 

Merime

New Member
Ігор Стрельцов

Народився 1970 року в м. Суми. Закінчив Сумський державний педагогічний інститут ім. А.С.Макаренка у 1997 році. Працював у школі. Нині – головний інспектор зв’язків з громадськістю Сумської митниці. Як журналіст друкується у місцевій та центральній періодиці.
Вірші та мала проза виходили у місцевій періодиці та колективній збірці молодих літераторів Сумщини «Зерна» (Суми,2002).



ТОРГОВЕЦЬ НАДІЄЮ

Фантастичне оповідання

Осінній вітер, зриваючи з клену жмутки мокрого жовтого листя, розлючено жбурляв їх у вікно. Знадвору віяло сирістю. Сьогодні за цілий день не було жодного прояснення в небі, і тільки багряний захід нагадав людям, що небесне світило все ще блукає десь за щільною завісою хмар.
Гліб сидів у єдиному кріслі своєї убогої однокімнатної квартири, читаючи з тупуватою зосередженістю об’яви у пухлій міській газеті. Спочатку він похапцем простудіював розділ „робота-пропозиція”, тому що ось уже три місяці, як він звільнився зі своєї контори, і з тих пір не міг знайти собі нового пристойного місця. Сьогодні він був готовий піти навіть простим робітником, але всі пропозиції у цій рубриці вимагали або певного досвіду, або розряду за спеціальністю, котрих у нього просто не було. Учора від нього пішла Оксана, забравши Христинку, сьогодні якийсь вайлак боляче наступив йому на ногу у переповненому міському автобусі. Замість листів, у поштовій скриньці було лише „Попередження” із комунальної служби з вимогою негайно погасити заборгованість за квартиру, інакше – погроза примусового виселення через суд.
У грудях вже давно засів клубок чогось гарячого та важкого. До цього клубка було не можливо звикнути, він постійно заважав ходити, сидіти, спати, а головне - думати. Останнім часом Гліб помітив, що в нього шаленими темпами почав розвиватися комплекс неповноцінності.
Закінчивши з „роботою”, Гліб уже без будь-якого ентузіазму почав понуро пробігати очима по всіх інших розділах. Зайнятись було нічим. Усе, що він міг сьогодні зробити, він уже зробив. А що, до біса, він справді сьогодні зробив?! Та нічого. Окрім втоми та розчарування, що розвалювали тіло на частини, не було більше аніяких почуттів. Навіть газета була зовсім марною річчю – ніякої інформації, одна порожнеча, як і його життя, усе його майбутнє! „Нерухомість”, „авто”, „будматеріали”, ... усе це було зараз ні до чого, як ні до чого і ця порожня квартира, у якій ще тиждень тому бринів дитячий сміх, лунав такий рідний, напрочуд мелодійний жіночий голос. Останнім часом він так був заклопотаний пошуками цієї триклятої роботи, що зовсім забув про родину, про те, що найрідніші істотки разом з ним переживають цю кризу їхньої маленької держави. Тепер на демографічній мапі світу цієї держави більше не існувало. Від такого образного порівняння Гліб криво посміхнувся. Ну й нехай, можливо вона скоро знайде собі більш достойного мужчину, а він - невдаха. Така жінка, як Оксана, гідна більшого, вона не повинна з ним панькатися усе життя, народжувати йому дітей... Клубок у грудях став ще більш тяжким та гарячим...
Ні, час кінчати з цим, треба переключитися. Гліб розсіяно перебігав поглядом по дрібних газетних рядках, намагаючись хоча б чимось відволіктися від сумних роздумів, і раптом, у рубриці „різне – пропозиції”, його увагу несподівано привернуло коротке повідомлення: „Продаю надію. Серж. Звертатися з 9-00 до 18-00 за телефоном...” Гліб, удруге за сьогоднішній день, криво посміхнувся: „Це ж треба – „продаю надію”! І саме у цей час йому запала в очі ця маячня. Скільки разів він читав номери цієї газети і ніколи не зустрічав подібних ідіотських об’яв, а от зараз, коли усе його життя пішло шкереберть, він натрапив на оголошення якогось дурнуватого „приколіста”! Гліб з силою жбурнув газету у куток, дістав із задньої кишені пачку сигарет, у якій знайшлася остання зім’ята біла паличка з відірваним фільтром. Він уже не здивувався цьому дрібному фаталізму. Зіскочив з крісла і, знервовано затягуючись тютюновим димом, почав ходити по кімнаті з кутка в куток. „Ні, ну куди дивляться редактори цієї зачуханої газетки, друкуючи таку нісенітницю!” – Гліб був радий хоча б на чомусь зірвати свою злість за всі негаразди останнього місяця. Він хотів щось іще довести самому собі, по темі закону „Про пресу”, але тому, що за все своє життя практично не прочитав жодного юридичного документу, ніби спіткнувся і ... тут до нього прийшла блискуча ідея. Гліб схопив газету, що лежала долі, знову швидко пробіг очима текст оголошення, глянув на наручного годинника – 17-45. Так, він іще встигне сказати по телефону усе, що в нього наболіло, цьому Сержу, якщо той взагалі існує у природі. Гліб підскочив до телефону, схопив слухавку: звичне монотонне гудіння - дивно, не відключили. Поспіхом набрав потрібний номер. На тому кінці дроту доволі швидко озвався чоловічий голос: „Алло – Серж, я Вас слухаю!”
 

Merime

New Member
(Продовження)

2.

Гліб сидів приблизно у такій же однокімнатній, я к і в нього, але тільки ця була обладнана під невеличкий офіс і знаходилася на першому поверсі солідного хмарочосоподібного будинку з дзеркальними вікнами, котрий височів у діловому центрі міста серед таких же респектабельних побратимів.
Перед комп’ютером, за столом, навпроти Гліба, діловито клацаючи клавішами, сидів типовий представник породи „лайнових” геніїв: певно ж невисокий, сухорлявий молодий чоловік з розкуйовдженою зачіскою та меткими оченятами, значно збільшеними діоптріями окулярів. А очкарик, він же Серж, між тим, як мовиться, „їздив по вухах”: „Ми реалізовуємо реальний продукт – без холестерину та сивушних олій, - він верескливо розсміявся, явно насолоджуючись хирлявими зародками своєї збоченої дотепності. – Наш продукт такий же справжній, як і будь-який товар, який Ви купуєте у супермаркеті”.
- Хочу зауважити, - безцеремонно урвав пишномовну проповідь очкарика Гліб, - але усі нормальні товари можна побачити й помацати, вони мають пакування, штрихкод та й інші „прибамбаси”, характерні для того лайна, котре продають у супермаркетах!
- Авжеж, - блиснувши лінзами, радісно верескнув очкарик, - Авжеж! Та коли Ви купуєте шоколадний батончик у яскравій упаковці, Ви ж напевно не бачите його, який він там? Вам досить поглянути на назву і все, Ваша уява продукує по пам’яті знайомі образи: Ви вже відчуваєте присмак шоколадної глазурі, у роті розтікається солодка молочна карамель, а на зубах починають хрускотіти смажені горішки. І чим більше Ви зголодніли, тим яскравіші образи. Що залишилось: подивитися строк реалізації – чи не згірк бува арахіс, не помутнів шоколад? Ага, все добре, і Ви віддаєте свої кровні за щось тверде у хрусткому поліетилені. До того ж точно знаючи, за що заплатили кошти - запорукою тому слугують ваш досвід та уява...
Тип за комп’ютером на хвилинку перервав своє інтелектуальне муркотіння, щоб оцінити підготовку клієнта. Явно вдоволений своєю промовою і тим, що його не перебивають, цей хирлявий котисько повів далі:
- У нас те ж саме! Ви знаєте, що таке надія, Вам знайомий цей стан, але зараз у Вас, так би мовити, із ним дефіцит, але ми готові Вам його продати. Помірний грошовий вклад і ... Ви отримуєте те, чого вам так бракує.
Останні слова він навмисне співчутливо розтягнув.
- Але ж надія – не ковбаса, - підозріло примружившись, заявив Гліб, - це стан душі, якась особлива хімія у мозку або, дідько його знає, щось іще, десь у гіпофізі?! Як ви можете мені це продати, із чого, на вашу думку, складається надія? Ви мені її з ложечки дасте чи поставите поживну клізму? А може внутрівенно?
У Гліба вже давно закралася підозра, що цей хлюст під хитромудрим поясненням має на увазі який-небудь „екстезі”, і на даний час просто випробовує його, Гліба, на предмет того, чи готовий він вжити цю гидоту, чи ні? Якщо готовий, то у якому вигляді? Можливо, ці пройдисвіти і ловлять людей, таких, як він – розчарованих у житті, готових повірити у диво, віддавши останню копійку за щось таке, що змінить їхнє життя. Але, нічого, він їх швидко виведе „на чисту воду”. Ще підходячи до під’їзду, де знаходилася фірма Сержа, Гліб уважно оглянув подвір’я на предмет „тусовки” яких-небудь здорованів - поплічників цього вундеркінда, готових швидко „привести до тями” упертого клієнта. Але, що дивно, таких поблизу не було. Як і в цьому мініатюрному офісі. Ну не міг же очкарик запхнути пару доморощених „термінаторів” у системний блок чи під пахву. Тому Гліб, стовідсотково упевнений у підступі, котрий старанно ховав від нього худорлявий Серж, рекламуючи „надію”, як товар, вирішив, що швидко розколе цього самовпевненого чиряка, а наостанку одмантулить, як слід –для профілактики.
- Внутрівенно? Ні, - Серж якось багатозначно розсміявся, - за кого Ви мене тримаєте?!
Він немовби читав думки Гліба. „Може, цей очкарик й насправді екстрасенс, - почала закрадатися нова підозра. „Може, він викличе у мені впевненість у собі, так, як психотерапевти лічать імпотенцію?”
А хазяїн офісу вже відповідав на потаємні думки свого клієнта:
- На Вашому місці я б також був підозрілим. Ще б пак, про такі продукти не крутять веселих рекламних роликів по телебаченню, де моргають пухнастими віями звабливі красуні у бікіні. Наша фірма це й не всесвітньо відома марка...
- Та й дійсно, - з єхидою зауважив Гліб – чому ви не рекламуєте свою продукцію? Боїтеся штрафних санкцій з боку Антимонопольного комітету? –Він не знав насправді, чим займається цей комітет, але хотів показати цьому куцому генію високих технологій, що й сам дечого вартий.
Серж у свою чергу саркастично посміхнувся:
- Ось тут Ви не праві, ми далеко не монополісти!
- Та ну, - награно здивувався професійний невдаха, - Я, щось більше ніде не бачив рекламних щитів з продажу надії або чогось на зразок цього!
- У своєму роді ми єдині, хто продає чистий рафінований продукт. Усі інші, у порівнянні з нами – просто „халтурники”, - з пафосом зауважив компۥютерник, рефлекторно клацаючи „мишкою”.
- Так у чому ж справа?! – у голосі Гліба відчувався неприхований сарказм. – Як то кажуть, „на коня та гайда”!
- Насправді, - Серж зробив невдоволену гримаску: - Наші конкуренти - дуже серйозні хлопці. Якщо вони дізнаються про наше існування, то нас закриють наступного ж дня. Тому і доводиться ховатися за напівжартівливим приватним оголошенням. Та я не жаліюсь, наші клієнти завжди нас знаходять, та й з моменту відкриття фірми справи йдуть зі стабільним приростом, а більшого нам поки що й не треба.
- Але хто ж ваші конкуренти, - не відступався Гліб.
- Абсолютно всі політики, - сумно видихнув очкарик. – Що вони Вам продають, розмахуючи передвиборними листівками, обіймаючи з побожним патріотичним трепетом ветеранів та дітей? Надію! А ціна, яку Ви сплачуєте за цю підробку, опускаючи у виборчу урну свій бюлетень, у сотні разів перевищує ту, котру правимо ми за свій „натур продукт”. З екранів телевізорів Вас зваблюють диво-шампунем, котрий ефективно долає лупу. І навіть якщо у Вас ніколи не було лупи, наступного дня Ви все одно купите саме цей. А ще за день, після застосування дивного шампуню, на своїх плечах Ви побачите стільки лупи, що будь Ви Вернидубом, на Вашому піджаку можна було б проводити зимову олімпіаду!
- Та що ти мені тут казки розповідаєш?! - Несподівано розлючено заревів Гліб. – Чим ти сам відрізняєшся від усіх тих „бізнесперців”?! Тим, що не крутиш по „телеку” рекламу своєї контори „Роги та ратиці”? Так чи що? Що ти мені, кінець кінцем, можеш запропонувати, яку таку модернову надію? У гліцериновій обгортці чи на американських стероїдах? – Він навіть зіскочив зі стільця і готовий був затопити цьому солоному опеньку, та ніяк не міг визначитися з місцем прикладання своїх емоцій. На якусь мить Гліб навіть припустив, що цей очкарик мазохіст і навмисне витончено розпалює своїх відвідувачів, а потім безоплатно отримує солоденькі стусани.
- Спокійно, спокійно, - несподівано самовпевнено і авторитетно заявив Серж, від чого Гліб навіть осікся на півслові. – Присядьте та заповніть анкету. Ваша правда, ми дійсно надто відійшли від справи.
Швидко оговтавшись від такої нахабної впертості з боку хакера, при такій хирлявій його конституції, Гліб знову перейшов у наступ:
- Яка анкета, розкажи конкретно, як ти мені запихувати свою „рафіновану” надію будеш?
Серж був знову напрочуд незворушним:
- Сам механізм я Вам, звісна річ, не можу відкрити – „ноу-хау”, авторські права і все таке. Єдине, можу сказати, що ми із зовні нічого Вам уводити не будемо. Усе вже є у Вас самих, Ви просто не можете цим скористатись. Нехай моє порівняння Вас не збентежує, але Ви, як дикун з бляшанкою оселедців, котрий не знає, що з нею робити. Наша технологія допомагає людям вивільнити закладені у них здібності. Вам достатньо буде лише сісти у це затишне крісло, - при цьому очкарик показав рукою на крісло, що стояло у кутку, воно на вигляд було таким самісіньким, на якому сидів він сам, - і протягом нетривалого часу послухати приємну музику через навушники, - зовсім звичайні навушники висіли на підлокітнику вказаного крісла. – Після чого, звісно, Вам залишиться тільки розрахуватися за продукт.
- Так просто? У Гліба в середині затеплівся слабкий вогник того, що тільки-но збиралися йому продати у настільки незвичний спосіб. І він, вже зовсім невпевнено, запитав:
- Тобто, секрет у музиці?
- О ні, - поблажливо засміявся торговець. – Музика це фон, обгортка, якщо хочете. Кінець кінцем, Ви ж маєте щось робити 15 хвилин?!
Надто вже все просто, знову закралася підозра у Гліба, може у тих навушниках ховається якась пастка. Яка-небудь специфічна музика, під яку він засне, а потім цьому очкастому не стане за клопіт викликати дебелих колег по телефону, обчистити кишені клієнту і ... Але спокуса була великою. А якщо раптом? Та й чим ризикувати, грошей у принципі не багато, усе що можна було втратити у житті він уже втратив.
- Де анкета? – рішуче заявив Гліб.

3

Місяць потому Гліб знову сидів у тому ж кріслі і знову сперечався з власником старомодних окулярів, але вже зовсім з іншого приводу:
- Як це ви більше не можете? Що, немає на складі чи закваска не визріла? Ви ж самі казали, що це ресурси мого власного організму?
У голосі Гліба більше не було тієї колишньої уїдливої підозрілості, якою він щедро обдаровував свого співрозмовника при першому знайомстві. Навпаки, тепер у його голосі чулися нотки благання та відчаю:
- Як же так, після трьох ваших сеансів у мене все тільки-но почало налагоджуватися: Оксана змінила своє ставлення до мене, дозволивши зустрічатися з Христинкою, у одній із солідних фірм я вдало пройшов співбесіду, і тут ви кажете, що все?
- Послухайте, - спокійно перебив Гліба фірмач, - хіба значилося у договорі, що продамо Вам вдалу кар’єру, повернемо дружину? Погляньте, у графі „товар” тільки один запис: „надія”. „На-ді-я”, - повторив по складах Серж, як це роблять шкільні вчителі, для того, щоб, може, у такий спосіб втлумачити прописні істини у голови своїх особливо тупих вихованців.
– А що таке надія? – продовжував у тому ж дусі очкарик, з філософським виглядом розглядаючи стелю, відкинувшись на високу спинку свого шкіряного крісла: - Це, як там: „особливий електричний потенціал, заряд у гіпофізі”? Я не помилився?
- Ну, як же, це ж ви фахівець у цій сфері, - безпорадно зауважив Гліб. Брови його скорботно зламалися, як у скривдженої дитини: - Це ж ви самі мусите знати, що і з чого ви вивільняєте?
- „Ноу-хау”! – мелодійно відрізав спеціаліст у галузі новітніх технологій. Це, до кінця не зрозуміле для Гліба іноземне слово, зараз лунало, як „табу”. Після цього, між співрозмовниками у повітрі зависла невелика пауза. Гліб, крутнувшись на маленькому стільці, заклопотано втупився у підлогу, не знаючи, що далі говорити, а його опонент, похитуючись у розкішному кріслі взад-вперед, злегка підкушував кінчик своєї дорогої кулькової ручки. Він вичікував, удаючи заклопотаність.
Гліб хотів перервати мовчанку якоюсь фразою, та хазяїн офісу перебив його тоном великого фахівця у своїй сфері:
- Справа у тому, що Ви для нас рідкісний випадок, - почав він здалеку.
- Тобто як це? – брови Гліба знову поповзли в гору.
- Сутність Вашої унікальності полягає у тому, - продовжував Серж, підкушуючи ручку, - Що у Вас виявився надто замалим життєвий потенціал цієї самої „надії”. У середньостатистичної людини його повною мірою вистачає на десять сеансів, після чого, як Ви можете самі здогадатись, життя наших клієнтів настільки змінює полярність з „мінусу” на „плюс”, що вони просто більше не звертаються до нас. Ну, хіба що, зателефонують на Різдво, пришлють листівку до Нового року. Такі, знаєте, дружні знаки вдячності. Але Ви – зовсім унікальний випадок! – очі Сержа, і без того збільшені лінзами, випромінювали „рафіноване” здивування та занепокоєння.
Гліб принишк. Від минулої впевненості у собі, котру він відчував останні два тижні, отримуючи натуральну „надію” із власних запасів, не залишилося й духу. Що тепер, як жити? А якщо, з цими мізерними запасами його полишать останні життєві сили? Як необачно він вчинив, звернувшись до цих приватників! Схоже, що вони ще й самі не до кінця вивчили можливості людського організму у цій сфері. Але власник великих окулярів знову, як тоді, у перший день їх знайомства, прочитав його тяжкі думки:
- І між тим, у нас розроблено вихід із цієї кризової ситуації.
Гліб швидко підняв голову і глянув на співрозмовника, в його очах крихітними вогниками зажевріли іскорки останнього недоторканого запасу настільки необхідного зараз для нього почуття:
- Так Ви кажете, ще не все втрачено? – слабо протягнув він.

4

Рік потому, в одному із кабінетів серйозної силової установи. Доволі випещений чоловік бальзаківських років у генеральській формі кинув у слухавку:
- Алло, Машо, виклич мені Лохотронова, нехай зайде з доповіддю по програмі „А”.
Приблизно через десять хвилин важкі двері кабінету безшумно відчинилися, у щілину, що утворилася пролізла майже лиса голова з прилизаним блискучим волоссям і з такими ж, здавалося, масними, лискучими, глибоко посадженими оченятами. Розтягнувши у послужливій посмішці тонкогубого рота, голова ледь підкреслено, боязко запитала:
- Викликали, Аркадію Семеновичу?
- Заходь, Лохотронов, доповідай, які результати роботи по державній програмі „А”! – проревів густим басом хазяїн апартаментів. Між тим товсті волохаті пальці міністра клацнули по клавішах невеликого приладу, що зовні нагадував ноутбук. „Так, зараз подивимось, - розмірковував генерал, не досить вправно натискаючи мініатюрні клавіші апарату своїми неандертальськими „сардельками”, - як працює цей „емоціовізор”? Чим нас можуть потішити жовтопикі? Обіцяли, що програма цього електронного примусу адаптована під наших „хохлів”, от зараз і перевіримо на цьому хробаку, що нам „збухали” недобиті самураї за двісті штук „японських тугриків”?
А між тим Лохотронов обережно викотився з-за дверей, обережно зачинивши їх за собою, і почав, також повільно, наближатися до танкоподібного столу шефа. За довгі роки роботи в Управлінні у його спинному мозку розвинулася особлива зона – нервовий центр, що попереджував хазяїна про небезпеку. Ось і зараз, Лохотронов не знав, що відбувається, але відчував – щось неладне. Щось було сьогодні не так у поведінці шефа, але що, цього головний державний радник Лохотронов не міг визначити. Між тим, генерал, не відриваючись, дивився на невеличкий екран свого нового апарату, площа якого була розбита програмою на чотири сектора. Зверху ліворуч відображалася фігура головного радника, що наближався до столу. Вона вигравала усіма відтінками блакитного, доходячи до синього та фіолетового кольорів. У нижньому лівому секторі ішло текстове пояснення кольорів сканованого об’єкта: задавленість, переляк, нервове напруження, нерішучість. У правому верхньому секторі скакали якісь хитромудрі синусоїди, а у нижньому – пропонувалися моделі поведінки для користувача „емоціовізора” щодо об’єкту спостереження: психологічна атака, пресинг, заспокоїти, підбадьорити і таке інше. Генерал тільки вилаявся подумки: „Дідька лисого-чорта сизого, та я й без цього репаного пісуара знаю, що мені робити! Хоча, може, й варто почитати їхню косооку писанину про те, як ним до пуття користуватися? І тут міністр помітив, що радник впритул наблизився до його робочого столу та підозріло зиркає на „емоціовізор”. Генерал миттю шарпонув долонею по екрану, склавши прилад однім рухом, і заволав на підлеглого:
- Ну що ти підповзаєш до мене, як тхір до курей, скоріше давай!
Радник Лохотронов, миттю став по ліву руку від міністра, поспіхом дістав із дебелої папки з грифом „Цілком таємно” кольорові графіки та складні таблиці.
- Та ти не мовчи, не мовчи – прогуркотів низьким тембром Аркадій Семенович, - ти розповідай, що тут у тебе за маячня...
- Отже, передусім, хочу зауважити, що за останніми даними першого етапу – програмою „Надія” охоплено 43 % населення, а програмою „Щастя” – поки що 18 %.
- Чому так мало, чому не вкладаєтеся у графік, - знову заревів владний баритон міністра, стрясаючи стіни урядового кабінету.
- На це вплинуло багато факторів, - обачно замуркотів радник, - котрі не могли прорахувати наші аналітики і психологи.
- Які, наприклад? – підозріло загудів у відповідь пан міністр.
Тут Лохотронов трішки зам’явся, але, подолавши свою хвилинну нерішучість, почав сипати науковими викладками й цифрами:
- Коли програмою „Щастя” буде охоплено 56 % населення, такі інститути, як суспільна думка, засоби масової інформації і навіть цивільний кодекс стануть суто умовними.
- Ви стверджуєте, що в нашій країні будуть повністю викорчувані злочинність та інакомислення?
- Не зовсім, - солодкувато зауважив радник, - але їх кількість зменшиться настільки, що ми повною мірою зможемо узяти під контроль все суспільство. Коли більша частина населення буде абсолютно „щасливою”, проблеми та ідеї меншості, себто відщепенців, вже нікого не будуть хвилювати.
- А щодо світової спільноти, якщо здіймуть ґвалт у країнах з розвинутою цією „дупократією”, в ООН? Що маємо робити?
- О, не хвилюйтеся, пане міністре, нашими продуктами „надія” та „щастя” вже зацікавилися керівники провідних світових країн. Отже, невдовзі почнемо експорт! – при цих словах Лохотронов лукаво посміхнувся, примруживши свої маленькі блискучі оченята.
- Ти диви, і їх це цікавить, - іронічно посміхнувся хазяїн кабінету, вдоволено почісуючи товстими пальцями важку нижню щелепу. – А що, зворотних процесів не спостерігається? До речі, як там наша „перша ластівка”, як його.... – генерал насупив брови, натужно пригадуючи щось.
- Гліб, - послужливо зігнувшись і заглядаючи водянистими намистинками у очі начальнику, випалив Лохотронов.
- - Так, так, Гліб, - зверхньо підвівши ліву брову, зауважив міністр. - Як він себе почуває? Його поведінка?
- Нірвана, суцільне щастя – розлився улесливою посмішкою головний радник, - про родину навіть не згадує, нехай безініціативно, але постійно працює за мізерну зарплатню чорноробом у одному з супермаркетів. Газет не читає, громадським та культурним життям не цікавиться. Ніяких хобі та захоплень. Лише дивиться по телевізору розважальні програми.
- Так, добре, а що ти там казав щодо експорту?
 

Merime

New Member
Бажаю цікавого читання! І власних творчих успіхів!
 

Merime

New Member
Із збіркою "Орфей-2006: ПРОЗА" можна ознайомитись у новому книжковому магазині "Кобзар" за адресою: пров. 9 травня (між Соборною і Воскресенською, поруч з "Їжачком"). Там же можна її придбати.
 
Верх