Re: Да пошли вы с вашей Украиной (с)
ВСІМ УКРАЇНОФОБАМ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ...
Оскільки я в цій темі вже продекларував тезу "українці - більш слов`яни, ніж росіяни", - хочу в її остаточне обгрунтування додати ще декілька аргументів. Але буду вже наводити не загальновідомі історичні факти, а свої (даруйте за таку незграбну словесну конструкцію) "лінгво-етнопсихологічні спостереження" із власної автобіографії. Гадаю, що для когось вони будуть переконливими, наприклад, у питанні "українська чи російська мова ближча до старослов`янської", а хтось може їх просто сприйме як цікаві факти.
Отож. Перший факт моїх спостережень відноситься до весни 1991 року. Не видаючи всіх "інтимних" подробиць, скажу, що в цей час я навчався в одному з ВУЗів одного з найвідоміших міст не тільки Російської Федерації, але і всього СРСР. Зауважу також, що на нашому курсі навчалися: приблизно 50% - росіяни; біля 25% - українці; решта 25% - всі інші національності колишнього Союзу. Додам також без найменшого лукавства, що у тому нашому середовищі тоді не було проявів ані великоімперських замашок, ані комплексів меншовартості. Дискусії (у тому числі, й з найскладнішого "національного питання"), зважаючи на вік та тодішній збуджений стан суспільства, що вже було приречене на розпад, - виникали найзапекліші. Але все ж таки ті дискусії не породжували ненависті до опонентів. Загальна атмосфера була дуже доброзичливою. Чесно кажучи, ніхто тоді не цікавився: хто якої національності. Але майже всі тоді вже розуміли, що згодом доведеться жити в окремих країнах. Коротше, спогади у мене про навчання лише позитивні, тому й підтримую я відносини із своїми однокурсниками й дотепер. (У тому числі, із росіянами, грузинами, й навіть таджиком).
Так от. Сидимо ми весною 1991 р. в одній з кімнат нашого гуртожитку біля екрану телевізора, по якому транслюється найпопулярніша на той час програма - капітал-шоу "Поле чудес", яку буквально дивилося все СРСР.
В кімнаті нас десь чоловіків 15-ть. На столі - несчисленна кількість пляшок пива. У всіх від азарту відгадати слово очі "по п`ять копійок". Ведучий (зараз не згадаю: ще Ліст`єв чи вже Якубович) задає питання: "
Какой цвет означало в древнеславянском языке слово "червлённый"? Одразу секунди через три ми, українці, втрьох чи вчотирьох майже хором вигукуємо:"Красный!!!"
Чоловіків вісім присутніх росіян дивляться на нас з повагою і недовірою одночасно. Ні в кого з них не виникає ніякого варіанту за всі 20 хвилин, доки по телевізору трійка розгадує по буквах це завдання.
Чому так сталося - для нас, двомовних, було зрозуміло. В російській мові відсутнє слово, яке б зв`язувало старослов`янське "
червльонний" з сучасним російським прикметником "
красный", тому в росіян і не виникло ніяких асоціацій. А ми це відгадали миттєво тому, що в українській мові є прикметник "
червоний", тому й асоціації виникли одразу.
Показово, що серед трьох людей у студії теж не було українців, тому вони й відгадували слово по буквах, доки на екрані вже не з`явилось:
кра***й. Хоча в нашій кімнаті у одного росіянина все ж таки одна версія (трохи кумедна) хвилині на 10-ій виникла. Але цей росіянин із Краснодару чомусь згадав слово не з кубанського суржика. А вголос розмірковув так: мовляв, скоріш за все, українці праві, бо "
чирва" ж в картах має червоний колір, то може "чирва"-"черви" має якесь відношення до "
червльонного". Тоді хтось із самих присутніх росіян дотепно зіронізував над "краснодарцем": може й до "крапльоного"; бо, мовляв, якщо б той не був таким затятим гравцем у преферанс і не програвав би кожного місяця майже всю свою стипендію, то чорти б з два, той що-небудь відгадав...
Приблизно те саме спостерігалось, коли вивчали історію держави та права. Професор, викладавший її, був майже енциклопедістом й тому вимоги висував дуже високі. При вивченні правової системи Київської Русі ХI-ХII ст. підручники вважав недостатнім матеріалом й пропонував читати (хоча й у хрестоматійному вигляді)...
збірник законів Ярослава Мудрого, який більш відомий під назвою "
Руська Правда". Хто читав коли-небудь хоча б "Повість времінних літ", - той мене зрозуміє, бо дуже нелегко вгадувати в старослов`янских письменах зміст, навіть застосовуючи одночасно і українську , і російську мову.
Але росіянам було ще важче, ніж нам. Наприклад. Часто згадуване в "Руській Правді" старослов`янське "
відок" у росіян чомусь викликало асоціацію з "відіком" (тобто скороченою назвою відеомагнітофону) і ніхто з них не міг вгледіти у ньому "
свидетеля". А в нас це проблеми не викликало, бо ми знали українське слово "
свідок".
Або, наприклад, старослов`янське "позиш" у росіян асоціювалося з "позами" і "
Кама-Сутрою". А ми вгадували "
займ" (цивільно-правова угода), бо в українській мові існує слово "
позика".
І прикладів таких казусів можна згадати багато.
Хочу наголосити, що всі ці казуси були не по тій причині, що росіяни в нас на курсі були тупішими або ми талановитішими. Відбувалось це внаслідок того, що саме ми проживаємо на території, де виник "слов`янський суперетнос" (в об`ємі терміну Л.Гумильова). Природньо, що й мова тому наша ближча до першоджерел.
Тоді питання: наша фактична двомовність (мається на увазі, коли людина знає дві мови) - це перевага; дар божий чи кара господня? Особисто я вважаю, що незаперечна
перевага. Чи невже ні?..