- Чи можна припускати, що ваша армія робила людей лояльнішими?
У ті часи – так. Якщо вже батько з його таємною ненавистю до режиму так захоплено описував свою військову службу... Можливо, вся справа лише в голоді? Можливо, саме в армії він уперше за багато років отримав вдосталь їжі?. Зрештою, не він один. Перш ніж мене забрали, я чимало всякого на цю тему наслухався від старших. Усе зводилось загалом до того, що це прекрасно, бо армія – чудова школа життя. І там про тебе дбають. Зате від інших, дещо молодших попередників, доводилось чути, що не стільки дбають, скільки їбуть. Різниця між дбають і їбуть – це загалом колосальна різниця. Мені здається, десь мусила існувати лінія поділу, можливо, часова. Можу припускати, що це трапилось якось протягом 70-х, може, трохи раніше: позитивне апріорі ставлення до солдата змінилось на негативне, школа перетворилась на тюрму, а вишкіл на знущання. При цьому знущання зробилось самоціллю, знущання заради знущання. І ще одне: колосальна деградація офіцерства. Уявляєш, мій батько не хотів мені вірити, коли я згодом розповідав йому, що наші офіцери відкрито забирали собі сигарети і навіть печиво з солдатських посилок. Згідно зі статутом вони повинні були перевірити вміст кожної посилки, яку солдат отримував з дому – а раптом там самогонка, анаша чи ціаністий калій. Це було зрозуміло, окей, Але коли вони демонстративно забирали собі при цьому сигарети чи солодощі або якісь цілком дозволені речі, як, наприклад, ремінець для годинника чи авторучку, то це видавало з головою всю Систему. Те, що вона пускається берега. У відповідь на ці історії батько стверджував, що таких офіцерів не буває, і супився. Йому залишалось прийняти другий варіант – що його єдиний син затято оббріхує його ж таки улюблену армію. Це була драма. Нічим добрим ці наші розмови не кінчались
