Забытому посвящается...
Спогади про 9 березня. Розповідь фашиста
Тетяна ЧОРНОВІЛ
Вже минуло 5 років з тих пір, як мене разом з тисячами громадян, яких сколихнуло звіряче вбивство Ґонґадзе й плівки Мельниченка, Віктор Ющенко назвав фашистами.
Щоправда потім, ті самі «фашисти», стояли під Верховною Радою, коли знімали уряд Ющенка, й нарешті стократно помножені вийшли на помаранчевий майдан, й отримали прізвисько «любі друзі». Однак звинувачення в «фашизмі» з нас так й не було знято. В наших душах, до сих пір стоять бігборди, що, як дві каплі води, схожі на ті, якими Донбас зустрів Ющенка напередодні виборів. До речі, фірма «Плазма» теж не вибачилась перед Президентом за його зображення в нацистській формі. Певно взяла приклад з голови держави… Однак це окрема тема.
Моя справа спогади про 9 березня 2001 року. Попереджаю одразу, спогади будуть дуже особистими, бо за ці роки, що минули, факти, які не стосувалися власної шкури, дещо призабулися, а від переживань та емоцій позбутися не так просто.
Про сценарій 9 березня 2001 року від опозиції, я, на той час прес-секретар УНА-УНСО, знала завчасно. Напередодні була спільна нарада представників всіх політичних партій, які підтримували «Україну без Кучми». За моєї участі, затверджений сценарій ввечері обговорювало керівництво УНСО. План був такий: не дати Леоніду Даниловичу покласти вінок до пам’ятника Шевченку.
На такі радикальні дії опозиція зважилась з декількох причин. Перша, Шевченко був символом громадської непокори. Друга причина важливіша. Хто брав участь в тих подіях, пам’ятає, яка думка опанувала свідомість громадян, що ходили на акції: тиждень-другий й Леоніду Даниловичу доведеться скласти президентські повноваження, а виконуючим обов’язки стане прем’єр-міністр Віктор Ющенко. З ним вже тоді пов’язувались всі сподівання на демократичну владу.
Однак проблема в тому, що фантазія лідерів опозиції, як це здійснити, потроху вичерпувалось. Тим паче, що Ющенко, якого кликав Майдан, уперто відмовлявся переходити на сторону опозиції. Акції непокори поступово захлиналися. Вже були в минулому найчисельніші мітинги, вже було в архівах видовищне повішання та спалення «пахана», й ізоляція Кучми на міжнародному рівні теж не приносила необхідних результатів. Потрібен був Ющенко або радикальніші дії… Так само Кучма чудово розумів, щоб зберегти владу, потрібний Ющенко або силові дії.
Леонід Данилович заручається підписом прем’єра «під листом трьох», де демонстрантів названо фашистами, й наказує стягувати до Києва міліцію. В останній момент він відміняє плани вшановувати Кобзаря в Каневі, й готується вийти до пам’ятника Шевченка. Сутичка 9 березня стала невідворотною.
За сценарієм влади, бойові підрозділи міліції до пам’ятника Шевченка почали підтягуватися ще напередодні вечором. А що опозиція? А опозиція певно святкувала 8 Березня, бо коли вранці біля пам’ятника Грушевського зібралися студенти «За Правду», унсовці й соціалісти, їх від парку Шевченка відокремлювали щільні ряди міліції в шоломах та щитах, по народному — «космонавтів».
Прорвати заслін з першого погляду виглядало нереальним, опозиція потрапила в дурнувату ситуацію — стрибати від злості біля живого паркану, поки Леонід Кучма спокійно під фанфари покладе свій вінок, або безуспішно пробивати ланцюг міліції. Щоб не розчаровувати народ, почали реалізовувати другий варіант. Тим паче, що різні чудеса бувають.
Коли людський клин з розгону врізався в правоохоронців, я дізналася, як помирають в натовпі. Грудну клітину мені так стиснули, що не було можливості дихати, однак стіна міліціонерів, захищена щитами та шоломами, не піддалася. Задні нарешті відступили, можна було віддихатися. Спробували другий раз, третій. Все безуспішно. Молодь ввійшла в азарт. Подекуди зав’язалися бійки з правоохоронцями, кілька разів отримала кийком по голові Валентина Семенюк. В цей час з іншої сторони бар’єру був повний порядок й штиль, Кучма разом з Ющенком й Плющем підносили до пам’ятника вінок, їх вітали в якості щасливого народу переодягнені в цивільне студенти Академії внутрішніх військ.
У стані опозиції розуміли — потрібні свіжі ідеї. Юрій Луценко, який кількома хвилинами раніше мирно запихав в щити міліціонерів гвоздики, підійшов до Шкіля. «Андрій, дай хлопців. Спробуємо протаранити ряди міліції», — Луценко кивнув в бік білих «Жигулів». Однак Шкіль не був готовий до прийняття таких радикальних рішень: «Я своїх не дам. Бери своїх». В цей час мені в голову прийшла думка, не менш божевільна ніж у Луценка, але принаймні вона не передбачала пошкодження майна. Захопивши з собою 10 хлопців я влізла на паркан, що оточував університет Шевченка. До внутрішньої сторони паркану примикали дахи університетських прибудов, по яких дуже просто можна було зіскочити в тил міліції. Однак плани у нас були інші — коли натовп вкотре буде пробивати стрій міліції, зістрибнути вниз. Сподівалися, що в рядах міліції почнеться паніка, якщо щось-хтось буде падати з неба й відповідно ланцюг правоохоронців буде легше прорвати.
Але цьому плану не судилося здійснитися, бо міліція сама пішла в наступ. З гори добре було видно, як демонстранти розбіглися окремими купками, й їх гамселять дубцями.
Помітили й нас. Якийсь товстий полковник дав знак, й з десяток міліціонерів побігли до південної сторони даху. Очевидно там було нижче, бо через мить з-за краю визирнули сірі шапки. Я гукнула хлопців й побігла міліції назустріч, але моя бойова команда почала швидко тікати з даху в протилежному напрямку.
Нас лишилося троє, тримати оборону не було сенсу, залишилось тільки здаватися. Але виявилось, що міліція полонених не бере. Кремезний мент, який виліз першим, крикнув своїм: «Скинуть эту сучку на асфальт!» й сам кинувся на мене. Треба сказати розправа аж занадто сувора — дах був над асфальтом на висоті 4 метрів. А це якщо не смерть, то вірне каліцтво. Тому довелося боротися за своє життя до останнього. Над нами ріс каштан, який накидав на дах велику кількість гілля. Схопила один з дрючків, гілляка виявилась трухлявою, але від першого удару міліціонера врятувала. Коли він наче роз’ярений лев кинувся на мене, я тицнула йому гнилушку. Мент інстинктивно схопився за палицю, яка розсипалась в його руках, а я виграла кілька секунд, щоб відбитися від нападу ще двох. Однак сили були не рівні й скоро, я вже балансувала на самому краю даху над асфальтом, а кремезний правоохоронець вже був готовий виконати свій наказ сам. Ще секунда…й кінець. Але тут один з наших хлопців Василь стрибнув міліціонеру на спину, а я в цей час пірнула в ноги, й міцно обвила руками й ногами міліцейське коліно. Міліціонери кинулись гамселити мене, щоб відірвати від ноги. Посипались удари по спині й голові. «Хай б’ють, тільки не відпускай, тільки не на асфальт», — повторювала я собі наче гіпноз.
Міліціонери купою навалилися на мене, й в тісняві не могли завдати сильних ударів. Мені пощастило — купа-мала поступово підсунулась до південного боку даху, кудою залазили міліціонери, там два метри вниз й клумба. Я розуміла долі бути скиненою мені не уникнути, тому як тільки побачила, що внизу земля, відпустила ногу й дужі руки допомогли мені злетіти у повітря.
Внизу, щоправда, ловили. Запам’яталися протягнені назустріч долоні людей у цивільному й їх посмішки, я також посміхнулась, бо в голові мелькнула радісна думка, що це свої. Але вона проіснувала не більше миті, зразу при приземлені мені заламали руки й потягли до парканчика, який відокремлював земляний насип від тротуару. Перед самою загородкою грубо штовхнули в спину, інстинктивно встигла схопитись за грати паркана руками, й зробивши в повітрі сальто приземлилася на тротуар. Іншому хлопцю пощастило менше - перелетівши через паркан, він вдарився об асфальт обличчям. У розірваному одязі й залитим кров’ю обличчям Микола виглядав страшно. Щоправда в дечому йому таки пощастило, коли Миколу скидали з даху він прихопив з собою міліціонера й приземлився зверху.
Це він мені розповів пізніше, а тоді я його побачила краєм ока, коли хтось грубо схопив мене за волосся й розвернув обличчя в сторону міліцейської відеокамери. «Прізвище!» — жорстко пролунав голос. Я нічого не відповіла, не тому, що не вважала за потрібне, а тому що так вимагав внутрішній опір насиллю. Здалося зараз вдарять. Проте оператор тільки вголос констатував : «Понятно, это партизаны», й вимкнув камеру. Тоді хтось з керівництва порадив міліціонерам, які мене тримали, бити подалі від журналістських відеокамер. З матюками й погрозами мене потягли за ріг університету. Я розуміла, що мені туди зовсім не потрібно й пручалася, як могла. Мене охопив повний розпач, весь парк Шевченка був заповнений синіми мундирами, так багато міліції до того, я ніколи не бачила, й не було жодної людини, яка могла б припинити насилля.
Довелося взяти ситуацію в свої руки. Я почала говорити. Точно не пам’ятаю, яку маячню я тоді несла. Пам’ятаю лише, що одному молодому міліціонеру в цивільному, що не вийшов ростом, але весь стрибав від бажання вдарити, запропонувала спочатку підрости. Жіноче глузування, чомусь подіяло в потрібному напрямку. Міліціонери нарешті усвідомили, що смішно вп’ятьох бити одну дівчину, у якої ще й заламані руки. Закинули мене в «воронок» й замкнули в маленькій кабінці, в сусідню більшу кинули хлопців, там було чути удари й скрики. До нас трьох, з даху, додалися, ще кілька чоловік затриманих в парку. Один з них був Олег Бойко. Пізніше по справі «масових заворушень» 9 березня його засудили на три роки.
Бойко розповів нам, як він потрапив в тил ворога. Залишивши свою дружину саму святкувати 8 Березня, він облаштувався в парку Шевченка ще з вечора. Там було чимало правоохоронців в цивільному, він вів себе розкуто, тож приймали за свого. А коли офіційна делегація підійшла до Шевченка з квітами у натовпі закамуфльованих під простий народ учнів і викладачів міліцейської академії, в шанобливій тиші раптом, як грім пролунало: «Кучму — геть!», «Кучму — геть!». Прокричавши пару раз своє гасло, Бойко з приятелями, розвернулися й пішли, а заціпенілий від несподіванки рій правоохоронців ніяк не міг оговтатись. Спіймали порушників протоколу лише на краю парку. «Коли всю ніч ми блукали сквером, то дуже змерзли. Підхожу я до автобусу з «Беркутом», привітно поговорив й кажу: «Хлопці можна я у вас в автобусі погріюся». А вони, мовляв, уставом не положено, йди до свого загону. Так от ведуть мене попід руки в той самий автобус, а хлопці впізнали, сміються, що в ночі ледь опозиціонера не пригріли й кажуть: «Ну от тепер і погрієшся…», — розповів нам Бойко. Цю історію, я почула вже в райвідділі.
А в автозаку біля музею Західного мистецтва я займалася тим, що відправляла СМС Шкілю, а пізніше, виглядаючи через заґратоване віконечко, повідомляла куди нас везуть. Тому біля парадного входу в Залізничний райвідділ міліції вже чекало кілька нардепів, які вимагали нашого звільнення.
Однак «воронок» заїхав з чорного входу. В райвідділі нашу колоритну групу розглядали з зацікавленням. «Це звідки?», — запитала якась жіночка в погонах. «Опозиція!», — впевнено відповіли ми. «А-а-а..», — протягнула міліціонерша. Нас розмістили в якісь просторій й зовсім пустій кімнаті разом з голодними безпритульними дітьми. Я повишкрібала з кишень весь дріб’язок й приятелі бомжат на волі купили й передали їм через вікно батон. Хлопчаки з вдячності полагодили мені розбитий в «бою» годинник.
Потім нас знову посадили в «воронок» й кудись повезли. Як відкрили двері в автозак вирвалося яскраве світло й тисячі голосів. Навколо машини вирував мітинг. Люди кидали нам квіти й подавали руки, когось почали гойдати. А лідери опозиції в цей час, з підвищення на Михайлівській площі показували на нас й казали, що опозиція - сила, на її вимогу міліція звільняє затриманих. Народ кричав «Ура!», «Кучму геть!», ейфорія запанувала в кожному серці. Після такої перемоги, розходитися ніхто не хотів, натовп бажав дій.
Спочатку рушили до пам’ятника Шевченка. Там знову були виголошені промови, Тарас Чорновіл спалив жовту-блакитну стрічку з написом «від Президента України Леоніда Кучми» на вінку з квітами. Все йшло до завершення.
Але тут з’явилася інформація, що не всі «затримані» звільнені. Виникла ідея йти до МВС мітингувати. Народ сприймає її на "ура". Перша перемога окрилює. Хочеться ще. Натовп став неконтрольованим й події почали розвиватися сумбурно.
Але без мене. На жаль, власних спогадів подій біля Адміністрації Президента не маю. Бо біля пам’ятника Шевченка я перепитала Шкіля про подальші плани. «Нема жодних, — відповідає мені Шкіль. — Зараз підемо до МЗС трохи постовбичемо й будемо відправляти людей по областях».
Тому поїхала додому привести себе в порядок після польоту з даху, зафарбувала синці на лобі й скроні, переодяглася, й рушила на штаб розсилати прес-релізи.
На вулиці Димитрова біля штабу УНСО було кілька сот унсовців, які чекали, коли будуть сформовані групи на області. Поспілкувавшись зі знайомими, я дізналася, про сутичку біля адміністрації. Спочатку подумала — жартують. Але хлопці переконали, що це не жарти. Розповіли про розібрані турнікети, які кілька разів кинули на космонавтів, про гранати з газом, які міліціонери кидали в натовп, а демонстранти, наче м’ячі, перекидали назад. Розповіли про пляшку з запалювальною сумішшю, яка видовищно горіла на асфальті, але нікому не нашкодила, й про Чемериса, який не тікав від наступаючої лінії «Беркуту» й серйозно отримав по голові. «Чи когось затримали?», — перепитала я. «Ні, — хлопці посміялися, — «беркутівці» зробили черепаху, накрилися щитами. А ми зібрали, найбільш активних, які не могли заспокоїтися самі, й рушили геть». А я у відповідь пожартувала: «Знаєте мені це нагадує один анекдот. Прокинулась дружина о 5 ранку поламала вудилища, порізала ліску, викинула черв’ячків, потоптала поплавки, й ніжно притиснулась до плеча сплячого чоловіка. Бідолашна не знала, що жити їй лишилося годину». Як це не смішно, в’їхати в жарт ніхто не встиг, бо почулися крики. Вузьким проходом між будинком й парканом панічно побігла молодь, а ззаду замелькали кийки. Так вийшло, що перший удар прийняли на себе черкащани, вони трималися, як могли. Але за ними стояли зовсім юні львів’яни. У них не витримали нерви, тим паче цілий день без їжі й води — кинулись бігти заволікаючи за собою інших. Оборона штабу пала. Хто лишився в офісі, спішно забарикадували двері. Натовп потяг мене за собою, й скоро я опинилася у дворі інституту фізкультури. Хтось розумний крикнув: «Стояти». Ми зупинилися. Нас було десь з півсотні молодих хлопців й дівчат, деякі майже діти. Збилися в купу й взялися за руки. Це була найкраще в нашій ситуації. Треба було вистояти, поки на місце не прибудуть журналісти. Перед камерами правоохоронці зазвичай не дозволяють собі таких речей, які сталися пізніше. Однак спецназ діяв професійно: грізно стукаючи палицями в щити, він оточував молодь з трьох сторін, четверту залишаючи вільною. Спочатку їх стало, як нас, потім вдвічі більше, потім, коли їх перевага фізична й психологічна стала очевидною, пролунав голос: «Тікайте». Через мить, я озирнулась по сторонам, й побачила, що стою сама, всі кинулися в єдиний прохід, що заплановано залишив відкритим «Беркут». Треба було бігти й собі. Довге пальто зіграло злий жарт, я заплуталась й впала. Якийсь хлопчина підбіг до мене, протягнув руку й тут нас накрила хвиля «Беркуту». Коли хвиля зійшла, ми лишились мов дві рибини на асфальті. Хлопця били троє «беркутівців», мене двоє. Били важкими черевиками по голові. Вчасно захистила її ліктями. Болі не було, було здивування. Чому? Я ж навіть не чинила опору!
Спогади про 9 березня. Розповідь фашиста
Тетяна ЧОРНОВІЛ
Вже минуло 5 років з тих пір, як мене разом з тисячами громадян, яких сколихнуло звіряче вбивство Ґонґадзе й плівки Мельниченка, Віктор Ющенко назвав фашистами.
Щоправда потім, ті самі «фашисти», стояли під Верховною Радою, коли знімали уряд Ющенка, й нарешті стократно помножені вийшли на помаранчевий майдан, й отримали прізвисько «любі друзі». Однак звинувачення в «фашизмі» з нас так й не було знято. В наших душах, до сих пір стоять бігборди, що, як дві каплі води, схожі на ті, якими Донбас зустрів Ющенка напередодні виборів. До речі, фірма «Плазма» теж не вибачилась перед Президентом за його зображення в нацистській формі. Певно взяла приклад з голови держави… Однак це окрема тема.
Моя справа спогади про 9 березня 2001 року. Попереджаю одразу, спогади будуть дуже особистими, бо за ці роки, що минули, факти, які не стосувалися власної шкури, дещо призабулися, а від переживань та емоцій позбутися не так просто.
Про сценарій 9 березня 2001 року від опозиції, я, на той час прес-секретар УНА-УНСО, знала завчасно. Напередодні була спільна нарада представників всіх політичних партій, які підтримували «Україну без Кучми». За моєї участі, затверджений сценарій ввечері обговорювало керівництво УНСО. План був такий: не дати Леоніду Даниловичу покласти вінок до пам’ятника Шевченку.
На такі радикальні дії опозиція зважилась з декількох причин. Перша, Шевченко був символом громадської непокори. Друга причина важливіша. Хто брав участь в тих подіях, пам’ятає, яка думка опанувала свідомість громадян, що ходили на акції: тиждень-другий й Леоніду Даниловичу доведеться скласти президентські повноваження, а виконуючим обов’язки стане прем’єр-міністр Віктор Ющенко. З ним вже тоді пов’язувались всі сподівання на демократичну владу.
Однак проблема в тому, що фантазія лідерів опозиції, як це здійснити, потроху вичерпувалось. Тим паче, що Ющенко, якого кликав Майдан, уперто відмовлявся переходити на сторону опозиції. Акції непокори поступово захлиналися. Вже були в минулому найчисельніші мітинги, вже було в архівах видовищне повішання та спалення «пахана», й ізоляція Кучми на міжнародному рівні теж не приносила необхідних результатів. Потрібен був Ющенко або радикальніші дії… Так само Кучма чудово розумів, щоб зберегти владу, потрібний Ющенко або силові дії.
Леонід Данилович заручається підписом прем’єра «під листом трьох», де демонстрантів названо фашистами, й наказує стягувати до Києва міліцію. В останній момент він відміняє плани вшановувати Кобзаря в Каневі, й готується вийти до пам’ятника Шевченка. Сутичка 9 березня стала невідворотною.
За сценарієм влади, бойові підрозділи міліції до пам’ятника Шевченка почали підтягуватися ще напередодні вечором. А що опозиція? А опозиція певно святкувала 8 Березня, бо коли вранці біля пам’ятника Грушевського зібралися студенти «За Правду», унсовці й соціалісти, їх від парку Шевченка відокремлювали щільні ряди міліції в шоломах та щитах, по народному — «космонавтів».
Прорвати заслін з першого погляду виглядало нереальним, опозиція потрапила в дурнувату ситуацію — стрибати від злості біля живого паркану, поки Леонід Кучма спокійно під фанфари покладе свій вінок, або безуспішно пробивати ланцюг міліції. Щоб не розчаровувати народ, почали реалізовувати другий варіант. Тим паче, що різні чудеса бувають.
Коли людський клин з розгону врізався в правоохоронців, я дізналася, як помирають в натовпі. Грудну клітину мені так стиснули, що не було можливості дихати, однак стіна міліціонерів, захищена щитами та шоломами, не піддалася. Задні нарешті відступили, можна було віддихатися. Спробували другий раз, третій. Все безуспішно. Молодь ввійшла в азарт. Подекуди зав’язалися бійки з правоохоронцями, кілька разів отримала кийком по голові Валентина Семенюк. В цей час з іншої сторони бар’єру був повний порядок й штиль, Кучма разом з Ющенком й Плющем підносили до пам’ятника вінок, їх вітали в якості щасливого народу переодягнені в цивільне студенти Академії внутрішніх військ.
У стані опозиції розуміли — потрібні свіжі ідеї. Юрій Луценко, який кількома хвилинами раніше мирно запихав в щити міліціонерів гвоздики, підійшов до Шкіля. «Андрій, дай хлопців. Спробуємо протаранити ряди міліції», — Луценко кивнув в бік білих «Жигулів». Однак Шкіль не був готовий до прийняття таких радикальних рішень: «Я своїх не дам. Бери своїх». В цей час мені в голову прийшла думка, не менш божевільна ніж у Луценка, але принаймні вона не передбачала пошкодження майна. Захопивши з собою 10 хлопців я влізла на паркан, що оточував університет Шевченка. До внутрішньої сторони паркану примикали дахи університетських прибудов, по яких дуже просто можна було зіскочити в тил міліції. Однак плани у нас були інші — коли натовп вкотре буде пробивати стрій міліції, зістрибнути вниз. Сподівалися, що в рядах міліції почнеться паніка, якщо щось-хтось буде падати з неба й відповідно ланцюг правоохоронців буде легше прорвати.
Але цьому плану не судилося здійснитися, бо міліція сама пішла в наступ. З гори добре було видно, як демонстранти розбіглися окремими купками, й їх гамселять дубцями.
Помітили й нас. Якийсь товстий полковник дав знак, й з десяток міліціонерів побігли до південної сторони даху. Очевидно там було нижче, бо через мить з-за краю визирнули сірі шапки. Я гукнула хлопців й побігла міліції назустріч, але моя бойова команда почала швидко тікати з даху в протилежному напрямку.
Нас лишилося троє, тримати оборону не було сенсу, залишилось тільки здаватися. Але виявилось, що міліція полонених не бере. Кремезний мент, який виліз першим, крикнув своїм: «Скинуть эту сучку на асфальт!» й сам кинувся на мене. Треба сказати розправа аж занадто сувора — дах був над асфальтом на висоті 4 метрів. А це якщо не смерть, то вірне каліцтво. Тому довелося боротися за своє життя до останнього. Над нами ріс каштан, який накидав на дах велику кількість гілля. Схопила один з дрючків, гілляка виявилась трухлявою, але від першого удару міліціонера врятувала. Коли він наче роз’ярений лев кинувся на мене, я тицнула йому гнилушку. Мент інстинктивно схопився за палицю, яка розсипалась в його руках, а я виграла кілька секунд, щоб відбитися від нападу ще двох. Однак сили були не рівні й скоро, я вже балансувала на самому краю даху над асфальтом, а кремезний правоохоронець вже був готовий виконати свій наказ сам. Ще секунда…й кінець. Але тут один з наших хлопців Василь стрибнув міліціонеру на спину, а я в цей час пірнула в ноги, й міцно обвила руками й ногами міліцейське коліно. Міліціонери кинулись гамселити мене, щоб відірвати від ноги. Посипались удари по спині й голові. «Хай б’ють, тільки не відпускай, тільки не на асфальт», — повторювала я собі наче гіпноз.
Міліціонери купою навалилися на мене, й в тісняві не могли завдати сильних ударів. Мені пощастило — купа-мала поступово підсунулась до південного боку даху, кудою залазили міліціонери, там два метри вниз й клумба. Я розуміла долі бути скиненою мені не уникнути, тому як тільки побачила, що внизу земля, відпустила ногу й дужі руки допомогли мені злетіти у повітря.
Внизу, щоправда, ловили. Запам’яталися протягнені назустріч долоні людей у цивільному й їх посмішки, я також посміхнулась, бо в голові мелькнула радісна думка, що це свої. Але вона проіснувала не більше миті, зразу при приземлені мені заламали руки й потягли до парканчика, який відокремлював земляний насип від тротуару. Перед самою загородкою грубо штовхнули в спину, інстинктивно встигла схопитись за грати паркана руками, й зробивши в повітрі сальто приземлилася на тротуар. Іншому хлопцю пощастило менше - перелетівши через паркан, він вдарився об асфальт обличчям. У розірваному одязі й залитим кров’ю обличчям Микола виглядав страшно. Щоправда в дечому йому таки пощастило, коли Миколу скидали з даху він прихопив з собою міліціонера й приземлився зверху.
Це він мені розповів пізніше, а тоді я його побачила краєм ока, коли хтось грубо схопив мене за волосся й розвернув обличчя в сторону міліцейської відеокамери. «Прізвище!» — жорстко пролунав голос. Я нічого не відповіла, не тому, що не вважала за потрібне, а тому що так вимагав внутрішній опір насиллю. Здалося зараз вдарять. Проте оператор тільки вголос констатував : «Понятно, это партизаны», й вимкнув камеру. Тоді хтось з керівництва порадив міліціонерам, які мене тримали, бити подалі від журналістських відеокамер. З матюками й погрозами мене потягли за ріг університету. Я розуміла, що мені туди зовсім не потрібно й пручалася, як могла. Мене охопив повний розпач, весь парк Шевченка був заповнений синіми мундирами, так багато міліції до того, я ніколи не бачила, й не було жодної людини, яка могла б припинити насилля.
Довелося взяти ситуацію в свої руки. Я почала говорити. Точно не пам’ятаю, яку маячню я тоді несла. Пам’ятаю лише, що одному молодому міліціонеру в цивільному, що не вийшов ростом, але весь стрибав від бажання вдарити, запропонувала спочатку підрости. Жіноче глузування, чомусь подіяло в потрібному напрямку. Міліціонери нарешті усвідомили, що смішно вп’ятьох бити одну дівчину, у якої ще й заламані руки. Закинули мене в «воронок» й замкнули в маленькій кабінці, в сусідню більшу кинули хлопців, там було чути удари й скрики. До нас трьох, з даху, додалися, ще кілька чоловік затриманих в парку. Один з них був Олег Бойко. Пізніше по справі «масових заворушень» 9 березня його засудили на три роки.
Бойко розповів нам, як він потрапив в тил ворога. Залишивши свою дружину саму святкувати 8 Березня, він облаштувався в парку Шевченка ще з вечора. Там було чимало правоохоронців в цивільному, він вів себе розкуто, тож приймали за свого. А коли офіційна делегація підійшла до Шевченка з квітами у натовпі закамуфльованих під простий народ учнів і викладачів міліцейської академії, в шанобливій тиші раптом, як грім пролунало: «Кучму — геть!», «Кучму — геть!». Прокричавши пару раз своє гасло, Бойко з приятелями, розвернулися й пішли, а заціпенілий від несподіванки рій правоохоронців ніяк не міг оговтатись. Спіймали порушників протоколу лише на краю парку. «Коли всю ніч ми блукали сквером, то дуже змерзли. Підхожу я до автобусу з «Беркутом», привітно поговорив й кажу: «Хлопці можна я у вас в автобусі погріюся». А вони, мовляв, уставом не положено, йди до свого загону. Так от ведуть мене попід руки в той самий автобус, а хлопці впізнали, сміються, що в ночі ледь опозиціонера не пригріли й кажуть: «Ну от тепер і погрієшся…», — розповів нам Бойко. Цю історію, я почула вже в райвідділі.
А в автозаку біля музею Західного мистецтва я займалася тим, що відправляла СМС Шкілю, а пізніше, виглядаючи через заґратоване віконечко, повідомляла куди нас везуть. Тому біля парадного входу в Залізничний райвідділ міліції вже чекало кілька нардепів, які вимагали нашого звільнення.
Однак «воронок» заїхав з чорного входу. В райвідділі нашу колоритну групу розглядали з зацікавленням. «Це звідки?», — запитала якась жіночка в погонах. «Опозиція!», — впевнено відповіли ми. «А-а-а..», — протягнула міліціонерша. Нас розмістили в якісь просторій й зовсім пустій кімнаті разом з голодними безпритульними дітьми. Я повишкрібала з кишень весь дріб’язок й приятелі бомжат на волі купили й передали їм через вікно батон. Хлопчаки з вдячності полагодили мені розбитий в «бою» годинник.
Потім нас знову посадили в «воронок» й кудись повезли. Як відкрили двері в автозак вирвалося яскраве світло й тисячі голосів. Навколо машини вирував мітинг. Люди кидали нам квіти й подавали руки, когось почали гойдати. А лідери опозиції в цей час, з підвищення на Михайлівській площі показували на нас й казали, що опозиція - сила, на її вимогу міліція звільняє затриманих. Народ кричав «Ура!», «Кучму геть!», ейфорія запанувала в кожному серці. Після такої перемоги, розходитися ніхто не хотів, натовп бажав дій.
Спочатку рушили до пам’ятника Шевченка. Там знову були виголошені промови, Тарас Чорновіл спалив жовту-блакитну стрічку з написом «від Президента України Леоніда Кучми» на вінку з квітами. Все йшло до завершення.
Але тут з’явилася інформація, що не всі «затримані» звільнені. Виникла ідея йти до МВС мітингувати. Народ сприймає її на "ура". Перша перемога окрилює. Хочеться ще. Натовп став неконтрольованим й події почали розвиватися сумбурно.
Але без мене. На жаль, власних спогадів подій біля Адміністрації Президента не маю. Бо біля пам’ятника Шевченка я перепитала Шкіля про подальші плани. «Нема жодних, — відповідає мені Шкіль. — Зараз підемо до МЗС трохи постовбичемо й будемо відправляти людей по областях».
Тому поїхала додому привести себе в порядок після польоту з даху, зафарбувала синці на лобі й скроні, переодяглася, й рушила на штаб розсилати прес-релізи.
На вулиці Димитрова біля штабу УНСО було кілька сот унсовців, які чекали, коли будуть сформовані групи на області. Поспілкувавшись зі знайомими, я дізналася, про сутичку біля адміністрації. Спочатку подумала — жартують. Але хлопці переконали, що це не жарти. Розповіли про розібрані турнікети, які кілька разів кинули на космонавтів, про гранати з газом, які міліціонери кидали в натовп, а демонстранти, наче м’ячі, перекидали назад. Розповіли про пляшку з запалювальною сумішшю, яка видовищно горіла на асфальті, але нікому не нашкодила, й про Чемериса, який не тікав від наступаючої лінії «Беркуту» й серйозно отримав по голові. «Чи когось затримали?», — перепитала я. «Ні, — хлопці посміялися, — «беркутівці» зробили черепаху, накрилися щитами. А ми зібрали, найбільш активних, які не могли заспокоїтися самі, й рушили геть». А я у відповідь пожартувала: «Знаєте мені це нагадує один анекдот. Прокинулась дружина о 5 ранку поламала вудилища, порізала ліску, викинула черв’ячків, потоптала поплавки, й ніжно притиснулась до плеча сплячого чоловіка. Бідолашна не знала, що жити їй лишилося годину». Як це не смішно, в’їхати в жарт ніхто не встиг, бо почулися крики. Вузьким проходом між будинком й парканом панічно побігла молодь, а ззаду замелькали кийки. Так вийшло, що перший удар прийняли на себе черкащани, вони трималися, як могли. Але за ними стояли зовсім юні львів’яни. У них не витримали нерви, тим паче цілий день без їжі й води — кинулись бігти заволікаючи за собою інших. Оборона штабу пала. Хто лишився в офісі, спішно забарикадували двері. Натовп потяг мене за собою, й скоро я опинилася у дворі інституту фізкультури. Хтось розумний крикнув: «Стояти». Ми зупинилися. Нас було десь з півсотні молодих хлопців й дівчат, деякі майже діти. Збилися в купу й взялися за руки. Це була найкраще в нашій ситуації. Треба було вистояти, поки на місце не прибудуть журналісти. Перед камерами правоохоронці зазвичай не дозволяють собі таких речей, які сталися пізніше. Однак спецназ діяв професійно: грізно стукаючи палицями в щити, він оточував молодь з трьох сторін, четверту залишаючи вільною. Спочатку їх стало, як нас, потім вдвічі більше, потім, коли їх перевага фізична й психологічна стала очевидною, пролунав голос: «Тікайте». Через мить, я озирнулась по сторонам, й побачила, що стою сама, всі кинулися в єдиний прохід, що заплановано залишив відкритим «Беркут». Треба було бігти й собі. Довге пальто зіграло злий жарт, я заплуталась й впала. Якийсь хлопчина підбіг до мене, протягнув руку й тут нас накрила хвиля «Беркуту». Коли хвиля зійшла, ми лишились мов дві рибини на асфальті. Хлопця били троє «беркутівців», мене двоє. Били важкими черевиками по голові. Вчасно захистила її ліктями. Болі не було, було здивування. Чому? Я ж навіть не чинила опору!
