Запеклі україножери й російські шовіністи безкарно засмічують інформаційний простір України
«Інтеграст» від політичної аналітики
«Не первый раз русские земли переживают раздробленность […]. Не первый раз связанные с политической раздробленностью экономические и социальные проблемы стимулируют в отпавших западных провинциях нарастание центростремительных сил». Кінець цитати. Можливо, шановні читачі подумали, що наведений вище текст – уривок з виступу якого-небудь російського політика? Аж ніяк, цитата – зі статті нашого земляка Ростислава Іщенка «Служилый люд и интеграция: от Переяслава до Таможенного союза». «Русские земли», про які він згадує – це, звісно ж, «Матушка-Расєя», а західні провінції, відповідно – Україна. Отака «географія від Іщенка», нашого, прости Господи, земляка, якого язик не поворухнеться назвати українцем, з огляду на його відверто україножерські погляди і жлобсько-паразитичне ставлення до України.
Власне, на опуси цього автора можна було б і не звертати уваги, коли б не одне «але»: цей пан гидить в інформаційному просторі України, засмічуючи її громадянам мізки казочками про те, що нібито єдине спасіння для України – «інтеграція» з Росією. Мабуть, цей так званий «політолог-аналітик» дуже ностальгує за тими часами, коли в України тріщали ребра від братніх обіймів «русского медведя». Ось вам показовий зразок «аналітики» від Іщенка з вищезгаданої статті: «общественные силы, определяющие запрос на реинтеграцию, на Украине явно количественно мощнее, чем их центробежные оппоненты». Далі за текстом іде «підкріплення» цього сумнівного пасажу висмоктаним з пальця судженням, буцімто «социальный запрос на восстановление единого, если не государства, то политического пространства, существовал всегда». А насамкінець «інтеграст» Іщенко сам себе виводить на слизьке, перекреслюючи свої попередні думки прямо протилежними словами: «Сегодня Янукович, при полном одобрении на 90% русскоязычного и русскокультурного политического класса, отказывается выполнять свои предвыборные обещания о сближении с Россией, о предоставлении русскому статуса второго государственного и т.д.»
Зарапортувався пан аналітик, самому час аналізи здавати – факт! Цікаво, він сам розуміє, що верзе? Логіка кульгає на обидві ноги: очевидно, що 10% «інтеграстів» не можуть бути кількісно потужнішими за 90% незалежників. А ще цей «політ-олух» фактично звинувачує Президента України Віктора Януковича… в українському ж патріотизмі! Іщенко так пнеться у своєму прагненні загнати Україну назад до російсько-імперського стійла, що аж сам собі починає заперечувати. І тоді вдумливому читачеві не гріх сказати йому, за «системою Станіславського»: «Нє вєрю!». Втішає те, що цей доморощений «інтеграст» робить свою смердючу справу доволі тупо і бездарно. Проте регулярно, і, на жаль, безкарно, тому кількість засмічених мізків цілком може перейти в «якість» сили руйнівного впливу їх носіїв на життя нашої країни.
Інколи здається, що «інтеграст» Іщенко живе в якомусь іншому світі. Чого варте отаке його висловлювання: «Фактически развязана и уже два года упорно ведётся Украиной третья газовая война, на сей раз холодная». Залишимо у спокої чуднуватий стиль автора, а от закиди українській стороні, ніби вона, а не Росія, розв’язала і веде газову війну – це, погодьтеся, вже занадто! У «інтеграстівському» запалі пан Іщенко незчувся, як у парі «агресор-жертва» поміняв місцями дійових осіб. Проте, можливо, це не обмовка, а найвищий пропагандистський пілотаж. Нічого не скажеш, достойного продовжувача мають в його особі сталінська і геббельсівська пропаганди. Які, як відомо, брехали так запаморочливо, що обдуреним німцям і радянським здавалося правдою, що Польща напала на Німеччину, а Фінляндія – на СРСР.
І невже «гаспадін» Іщенко такий дрімучий невіглас, що не знає про «Харківські угоди», після яких статус України можна порівняти хіба що з принизливим становищем капітулянта, прохача у власній хаті? Внаслідок яких Україна не тільки надовго втратила право розпоряджатися чималим шматком власної території, але й мільйонні надходження до свого куцого бюджету… І все це – в обмін на туманні натяки щодо можливої знижки на газ, більше схожі не на гарантії рівноправному партнерові з перемовин, а на репліку героя фільму «Здрастуйте, я ваша тьотя»: «Я тебе поцілую. Потім. Якщо захочеш…». Що потрібна «захотіти» Україна в перемовинах з Росією, відомо: вона повинна віддати їй ГТС. Як говорять улюблені паном Іщенком росіяни: «Отдай жену дяде, а сам иди к [рифме]». Але пан «інтеграст» на цьому не зупиняється. Ось до чого він добалакався: «На самом деле украинское государство является огромной фикцией – геополитическим миражом». Ущипніть себе, шановний читачу, бо, на думку пана Іщенка, всі ми – лише частина міражу і немає ніякої держави Україна. Коментарії тут зайві.
А ось ще зразок «ізячной словєсності» від Іщенка: на його думку, немає потреби в українському Президенті, Парламенті та Кабміні. Бо українське чиновництво, бачте, програє своїм російським колегам у боротьбі за ефективність. Так само, на думку «інтеграста» Іщенка, як воно програвало чиновництву Польщі за часів Хмельниччини «в плане интеллекта, образования, государственного мышления, организаторских способностей, опыта работы и т.д.)». Він вважає: «Только столкнувшись с безвыходной ситуацией и понимая, что управляемый народ перебьёт управителей раньше, чем последние смогут договориться с Польшей, паны сотники, полковники и прочая старшина повернули к России».
Це схоже на «Єралаш», але вийшло з-під пера не гумориста, а політичного аналітика, випускника історичного факультету Київського університету ім.Шевченка! Вочевидь, історію Іщенко вивчав не інакше, як за сталінським «Кратким курсом». Бо вважає, що головне прагнення народу України – «реставрация если не единого государства, то тесного политического и экономического союза государств (что, по существу, одно и то же)». Ясно, з ким повинен бути цей союз – з Росією. Але всю брехливість тверджень цього «інтеграста», ніби Україна-Русь тільки й мріяла про те, щоб з радісним муканням, беканням і меканням підставити шиї під московське ярмо, викриває не тільки справжня історія України, але й наша народна творчість, в якій Москва і все, що з нею пов’язане, викликає огиду.
«Дабро пажалавать» в російсько-імперський рай
Як же треба ненавидіти наш народ, щоб бажати приєднання України до Росії і стверджувати, що «вопрос о новом Переяславе – вопрос времени, но не принципа». Адже впродовж всієї своєї історії, як і за останні, пострадянські часи, Росія нічого не виправила в собі, а навпаки – лише погіршила, бо стала агресивнішою і не безпечнішою, і в першу чергу – щодо власного народу. До речі, історики (справжні, а не такі, як «інтеграст» Іщенко) нарахували не менше вісімнадцяти спроб модернізувати Росію, які, втім, геть усі зійшли на пси. Хіба така країна може вважатися «землею обітованою» для і без того багатостраждального українського народу? Бо вісім століть кривавого бидляцтва і тупої підлоти плюс 18 невдалих спроб модернізації в підсумку дали очевидну істину: будь-яка «російська модель розвитку» може призвести тільки до розвинення, закріплення і фетишизації найогидніших споконвічних вад цієї країни. Яка, до того ж, замість позбутися їх (як, наприклад, світові еталони успіху – Німеччина та Японія), робить з них предмет особливої гордості. До речі, головна провина російського пострадянського режиму – в тому, що він не забезпечив Нюрнберзького трибуналу над комунізмом, а сучасні російські реалії є прямим наслідком цього. Ну як тут не згадати класичний афоризм Віктора Черномирдіна: «Яку б ми партію не будували, все одно виходить КПРС!»
Очевидно, що в смердючому болоті імперської Росії загрузли й втонули всі найпрогресивніші і найсучасніші світові досягнення і починання (наприклад, порівняйте реальний європейський соціалізм з тим потворним монстром, якого виростили кремлівські комуняки). Російський імперський менталітет – це передусім люта ненависть до особистої свободи: у першу чергу, як це не парадоксально, до свободи власної, і вже як наслідок – до свободи чужої. А ще – презирство до почуття власної гідності та проявів інтелекту («іш, умний какой виіскалсі»), та й взагалі до людської особистості, ненависть до будь-кого, хто вибився в люди своєю працею і талантом. Ті, хто досяг особистого успіху за рахунок таланту і праці, є в Росії об’єктами набагато лютішої ненависті, аніж «везунчики», що виграли в лотерею. Бо вадою вважається саме бажання жити незалежно і здобувати особистий добробут, а чеснотою – тупа стадна покірність («табє што, больше всєх нада?!») Готовність жити в лайні є предметом особливої збоченої гордині, як і рефлекс тупої жертвенності «зараді обчєства» (малого стада – місцевої громади і великого – імперії).
Але ж у тому й полягає трагікомізм російської імперської теорії і практики, що вівчарі цього великого стада (від князів Московських та Володимирських до сучасних «кремлівських карликів») ніколи нічого для свого народу доброго не робили, а лише століттями стригли його і висмоктували з нього кров, натомість впорскуючи йому в душу отруту холуйства. І в результаті перетворили свій народ на тупу біомасу, яка щиро обожнює тиранів (як своїх, так і чужих), і чим вони кривавіші, тим більше викликають у натовпу сакрального обожнювання. Це навіть не раби (адже раби інколи прагнуть свободи) – це холуї, які мріють лишень про «гарного хазяїна». При цьому його домінуючою чеснотою має бути не доброта, а якраз навпаки – здатність навіювати жах на своїх та чужих («А наш-то крут! У ніво нє забалуіш!»)
При цьому гордість власним відшмаганим задом і битим писком (ну яка ще країна, окрім Росії, вимірює свою військову звитягу кількістю понесених втрат?) гармонійно поєднується з постійною готовністю обдурити або обікрасти свого хазяїна. Навіть способи висловити протест у них якісь холуйські – тихцем за спиною перекривити хазяїна, покепкувати з нього в Інтернеті і палець об палець не вдарити задля того, щоб змінитися самому і покращити своє становище. А знаменита «расєйська» внутрішня потреба, майже рефлекс, коли при зустрічі з чимось красивим, чистим, кращим за своє одразу ж виникає потреба загидити, поламати, вкрити похабними написами – у якого ще народу є таке?
Ось і маємо наочну демонстрацію того, що ленінсько-сталінська єзуїтська модель суспільства, в якому пропагандистські штампи вщент знищили здатність людей логічно мислити, жива-живісінька, нікуди не поділася. Бо в мізках переважної більшості населення Росії дивним чином уживаються прямо протилежні думки та ідеї. Наприклад, що Росія «справедливо захищала конституційний порядок у Чечні», і в той же час – що «Грузія підло напала на Осетію» (при цьому навіть не відрізняють Південну Осетію від Північної). Вони одночасно свято вірять і в те, що «чорні» з Кавказу є монстрами з пекла, і в те, що їх нізащо не можна відпускати зі складу Росії (а тих, хто ще не в складі – неодмінно приєднати).
Вони вважають, що комунізм та інтернаціоналізм, вигадані євреєм Марксом – це основний непорушний принцип світобудови, і в той же час – що все зло «від жидів». Вони до оскаженіння будуть сперечатися, доводячи, що не було жодних ленінсько-сталінських репресій і голодоморів, як і масових зґвалтувань та грабунків червоноармійцями в переможеній Німеччині – і з гордим блиском в очах казатимуть, що «так тим проклятим фріцам і треба». Їм здається, що фашисти, які загарбали Польщу і Прибалтику – підлі окупанти, а СРСР, який зробив те ж саме спільно з Гітлером – «благородний визволитель». Вони впевнені, що миролюбна «святая Русь» николи ні на кого не нападала і розширила свої території тільки внаслідок оборони, побиваються, за що ж її, таку святу й пухнасту, боїться весь світ – і в той же час пишаються цим страхом і ненавистю («Баятся – значит уважают!»). Для них кожен російський чиновник окремо – негідник, злодій, хабарник, і в той же час «за дєржаву абідна», бо вона в цілому – дещо святе, яке треба захищати за будь-яку ціну.
Для них найвищою цінністю є не сукупний показник «якості життя», а саме імперія (як би вона не називалася), і це подається як аксіома, без будь-яких логічних аргументів. Головне для них – щоб це була держава колосальних розмірів (чим більше, тим краще), колосальної ж могутності (байдуже, що ця могутність не слугує нічому, крім подальшого її самонарощування, на острах навколишнього світу і власного населення). Їх влаштовує, що імперія існує не задля забезпечення добробуту й безпеки її народу – навпаки, всі прояви прагнення до цього зневажаються і тавруються як «бездуховність і зрада». Особистість в цій імперії зведено до статусу «гвинтика», який повинен принести себе в жертву тому ж імперському монстру (це в них називається колективізмом або общинністю). На чолі імперії обов’язково стоїть сакралізований вождь, який за визначенням має право на будь-який «бєспрєдєл» щодо своїх підданих, не говорячи вже про інші народи – «будім мачіть в сартірє» (звісно ж, заради «величі держави»). Щось не дуже хочеться українцям інтегруватися в таку імперію, бо якась вона «недороблена», щось на кшталт «Третього-з-половиною Риму»…
P.S. Найзапекліші україножери мають чомусь саме українські прізвища (наприклад, Іщенко, Колесніченко, Чаленко і т.д., і т.п.). Єдиним уродженцем Іудеї з-поміж Дванадцяти був саме Іуда Іскаріот. Цікава паралель простежується, чи не так?..
«Інтеграст» від політичної аналітики
«Не первый раз русские земли переживают раздробленность […]. Не первый раз связанные с политической раздробленностью экономические и социальные проблемы стимулируют в отпавших западных провинциях нарастание центростремительных сил». Кінець цитати. Можливо, шановні читачі подумали, що наведений вище текст – уривок з виступу якого-небудь російського політика? Аж ніяк, цитата – зі статті нашого земляка Ростислава Іщенка «Служилый люд и интеграция: от Переяслава до Таможенного союза». «Русские земли», про які він згадує – це, звісно ж, «Матушка-Расєя», а західні провінції, відповідно – Україна. Отака «географія від Іщенка», нашого, прости Господи, земляка, якого язик не поворухнеться назвати українцем, з огляду на його відверто україножерські погляди і жлобсько-паразитичне ставлення до України.
Власне, на опуси цього автора можна було б і не звертати уваги, коли б не одне «але»: цей пан гидить в інформаційному просторі України, засмічуючи її громадянам мізки казочками про те, що нібито єдине спасіння для України – «інтеграція» з Росією. Мабуть, цей так званий «політолог-аналітик» дуже ностальгує за тими часами, коли в України тріщали ребра від братніх обіймів «русского медведя». Ось вам показовий зразок «аналітики» від Іщенка з вищезгаданої статті: «общественные силы, определяющие запрос на реинтеграцию, на Украине явно количественно мощнее, чем их центробежные оппоненты». Далі за текстом іде «підкріплення» цього сумнівного пасажу висмоктаним з пальця судженням, буцімто «социальный запрос на восстановление единого, если не государства, то политического пространства, существовал всегда». А насамкінець «інтеграст» Іщенко сам себе виводить на слизьке, перекреслюючи свої попередні думки прямо протилежними словами: «Сегодня Янукович, при полном одобрении на 90% русскоязычного и русскокультурного политического класса, отказывается выполнять свои предвыборные обещания о сближении с Россией, о предоставлении русскому статуса второго государственного и т.д.»
Зарапортувався пан аналітик, самому час аналізи здавати – факт! Цікаво, він сам розуміє, що верзе? Логіка кульгає на обидві ноги: очевидно, що 10% «інтеграстів» не можуть бути кількісно потужнішими за 90% незалежників. А ще цей «політ-олух» фактично звинувачує Президента України Віктора Януковича… в українському ж патріотизмі! Іщенко так пнеться у своєму прагненні загнати Україну назад до російсько-імперського стійла, що аж сам собі починає заперечувати. І тоді вдумливому читачеві не гріх сказати йому, за «системою Станіславського»: «Нє вєрю!». Втішає те, що цей доморощений «інтеграст» робить свою смердючу справу доволі тупо і бездарно. Проте регулярно, і, на жаль, безкарно, тому кількість засмічених мізків цілком може перейти в «якість» сили руйнівного впливу їх носіїв на життя нашої країни.
Інколи здається, що «інтеграст» Іщенко живе в якомусь іншому світі. Чого варте отаке його висловлювання: «Фактически развязана и уже два года упорно ведётся Украиной третья газовая война, на сей раз холодная». Залишимо у спокої чуднуватий стиль автора, а от закиди українській стороні, ніби вона, а не Росія, розв’язала і веде газову війну – це, погодьтеся, вже занадто! У «інтеграстівському» запалі пан Іщенко незчувся, як у парі «агресор-жертва» поміняв місцями дійових осіб. Проте, можливо, це не обмовка, а найвищий пропагандистський пілотаж. Нічого не скажеш, достойного продовжувача мають в його особі сталінська і геббельсівська пропаганди. Які, як відомо, брехали так запаморочливо, що обдуреним німцям і радянським здавалося правдою, що Польща напала на Німеччину, а Фінляндія – на СРСР.
І невже «гаспадін» Іщенко такий дрімучий невіглас, що не знає про «Харківські угоди», після яких статус України можна порівняти хіба що з принизливим становищем капітулянта, прохача у власній хаті? Внаслідок яких Україна не тільки надовго втратила право розпоряджатися чималим шматком власної території, але й мільйонні надходження до свого куцого бюджету… І все це – в обмін на туманні натяки щодо можливої знижки на газ, більше схожі не на гарантії рівноправному партнерові з перемовин, а на репліку героя фільму «Здрастуйте, я ваша тьотя»: «Я тебе поцілую. Потім. Якщо захочеш…». Що потрібна «захотіти» Україна в перемовинах з Росією, відомо: вона повинна віддати їй ГТС. Як говорять улюблені паном Іщенком росіяни: «Отдай жену дяде, а сам иди к [рифме]». Але пан «інтеграст» на цьому не зупиняється. Ось до чого він добалакався: «На самом деле украинское государство является огромной фикцией – геополитическим миражом». Ущипніть себе, шановний читачу, бо, на думку пана Іщенка, всі ми – лише частина міражу і немає ніякої держави Україна. Коментарії тут зайві.
А ось ще зразок «ізячной словєсності» від Іщенка: на його думку, немає потреби в українському Президенті, Парламенті та Кабміні. Бо українське чиновництво, бачте, програє своїм російським колегам у боротьбі за ефективність. Так само, на думку «інтеграста» Іщенка, як воно програвало чиновництву Польщі за часів Хмельниччини «в плане интеллекта, образования, государственного мышления, организаторских способностей, опыта работы и т.д.)». Він вважає: «Только столкнувшись с безвыходной ситуацией и понимая, что управляемый народ перебьёт управителей раньше, чем последние смогут договориться с Польшей, паны сотники, полковники и прочая старшина повернули к России».
Це схоже на «Єралаш», але вийшло з-під пера не гумориста, а політичного аналітика, випускника історичного факультету Київського університету ім.Шевченка! Вочевидь, історію Іщенко вивчав не інакше, як за сталінським «Кратким курсом». Бо вважає, що головне прагнення народу України – «реставрация если не единого государства, то тесного политического и экономического союза государств (что, по существу, одно и то же)». Ясно, з ким повинен бути цей союз – з Росією. Але всю брехливість тверджень цього «інтеграста», ніби Україна-Русь тільки й мріяла про те, щоб з радісним муканням, беканням і меканням підставити шиї під московське ярмо, викриває не тільки справжня історія України, але й наша народна творчість, в якій Москва і все, що з нею пов’язане, викликає огиду.
«Дабро пажалавать» в російсько-імперський рай
Як же треба ненавидіти наш народ, щоб бажати приєднання України до Росії і стверджувати, що «вопрос о новом Переяславе – вопрос времени, но не принципа». Адже впродовж всієї своєї історії, як і за останні, пострадянські часи, Росія нічого не виправила в собі, а навпаки – лише погіршила, бо стала агресивнішою і не безпечнішою, і в першу чергу – щодо власного народу. До речі, історики (справжні, а не такі, як «інтеграст» Іщенко) нарахували не менше вісімнадцяти спроб модернізувати Росію, які, втім, геть усі зійшли на пси. Хіба така країна може вважатися «землею обітованою» для і без того багатостраждального українського народу? Бо вісім століть кривавого бидляцтва і тупої підлоти плюс 18 невдалих спроб модернізації в підсумку дали очевидну істину: будь-яка «російська модель розвитку» може призвести тільки до розвинення, закріплення і фетишизації найогидніших споконвічних вад цієї країни. Яка, до того ж, замість позбутися їх (як, наприклад, світові еталони успіху – Німеччина та Японія), робить з них предмет особливої гордості. До речі, головна провина російського пострадянського режиму – в тому, що він не забезпечив Нюрнберзького трибуналу над комунізмом, а сучасні російські реалії є прямим наслідком цього. Ну як тут не згадати класичний афоризм Віктора Черномирдіна: «Яку б ми партію не будували, все одно виходить КПРС!»
Очевидно, що в смердючому болоті імперської Росії загрузли й втонули всі найпрогресивніші і найсучасніші світові досягнення і починання (наприклад, порівняйте реальний європейський соціалізм з тим потворним монстром, якого виростили кремлівські комуняки). Російський імперський менталітет – це передусім люта ненависть до особистої свободи: у першу чергу, як це не парадоксально, до свободи власної, і вже як наслідок – до свободи чужої. А ще – презирство до почуття власної гідності та проявів інтелекту («іш, умний какой виіскалсі»), та й взагалі до людської особистості, ненависть до будь-кого, хто вибився в люди своєю працею і талантом. Ті, хто досяг особистого успіху за рахунок таланту і праці, є в Росії об’єктами набагато лютішої ненависті, аніж «везунчики», що виграли в лотерею. Бо вадою вважається саме бажання жити незалежно і здобувати особистий добробут, а чеснотою – тупа стадна покірність («табє што, больше всєх нада?!») Готовність жити в лайні є предметом особливої збоченої гордині, як і рефлекс тупої жертвенності «зараді обчєства» (малого стада – місцевої громади і великого – імперії).
Але ж у тому й полягає трагікомізм російської імперської теорії і практики, що вівчарі цього великого стада (від князів Московських та Володимирських до сучасних «кремлівських карликів») ніколи нічого для свого народу доброго не робили, а лише століттями стригли його і висмоктували з нього кров, натомість впорскуючи йому в душу отруту холуйства. І в результаті перетворили свій народ на тупу біомасу, яка щиро обожнює тиранів (як своїх, так і чужих), і чим вони кривавіші, тим більше викликають у натовпу сакрального обожнювання. Це навіть не раби (адже раби інколи прагнуть свободи) – це холуї, які мріють лишень про «гарного хазяїна». При цьому його домінуючою чеснотою має бути не доброта, а якраз навпаки – здатність навіювати жах на своїх та чужих («А наш-то крут! У ніво нє забалуіш!»)
При цьому гордість власним відшмаганим задом і битим писком (ну яка ще країна, окрім Росії, вимірює свою військову звитягу кількістю понесених втрат?) гармонійно поєднується з постійною готовністю обдурити або обікрасти свого хазяїна. Навіть способи висловити протест у них якісь холуйські – тихцем за спиною перекривити хазяїна, покепкувати з нього в Інтернеті і палець об палець не вдарити задля того, щоб змінитися самому і покращити своє становище. А знаменита «расєйська» внутрішня потреба, майже рефлекс, коли при зустрічі з чимось красивим, чистим, кращим за своє одразу ж виникає потреба загидити, поламати, вкрити похабними написами – у якого ще народу є таке?
Ось і маємо наочну демонстрацію того, що ленінсько-сталінська єзуїтська модель суспільства, в якому пропагандистські штампи вщент знищили здатність людей логічно мислити, жива-живісінька, нікуди не поділася. Бо в мізках переважної більшості населення Росії дивним чином уживаються прямо протилежні думки та ідеї. Наприклад, що Росія «справедливо захищала конституційний порядок у Чечні», і в той же час – що «Грузія підло напала на Осетію» (при цьому навіть не відрізняють Південну Осетію від Північної). Вони одночасно свято вірять і в те, що «чорні» з Кавказу є монстрами з пекла, і в те, що їх нізащо не можна відпускати зі складу Росії (а тих, хто ще не в складі – неодмінно приєднати).
Вони вважають, що комунізм та інтернаціоналізм, вигадані євреєм Марксом – це основний непорушний принцип світобудови, і в той же час – що все зло «від жидів». Вони до оскаженіння будуть сперечатися, доводячи, що не було жодних ленінсько-сталінських репресій і голодоморів, як і масових зґвалтувань та грабунків червоноармійцями в переможеній Німеччині – і з гордим блиском в очах казатимуть, що «так тим проклятим фріцам і треба». Їм здається, що фашисти, які загарбали Польщу і Прибалтику – підлі окупанти, а СРСР, який зробив те ж саме спільно з Гітлером – «благородний визволитель». Вони впевнені, що миролюбна «святая Русь» николи ні на кого не нападала і розширила свої території тільки внаслідок оборони, побиваються, за що ж її, таку святу й пухнасту, боїться весь світ – і в той же час пишаються цим страхом і ненавистю («Баятся – значит уважают!»). Для них кожен російський чиновник окремо – негідник, злодій, хабарник, і в той же час «за дєржаву абідна», бо вона в цілому – дещо святе, яке треба захищати за будь-яку ціну.
Для них найвищою цінністю є не сукупний показник «якості життя», а саме імперія (як би вона не називалася), і це подається як аксіома, без будь-яких логічних аргументів. Головне для них – щоб це була держава колосальних розмірів (чим більше, тим краще), колосальної ж могутності (байдуже, що ця могутність не слугує нічому, крім подальшого її самонарощування, на острах навколишнього світу і власного населення). Їх влаштовує, що імперія існує не задля забезпечення добробуту й безпеки її народу – навпаки, всі прояви прагнення до цього зневажаються і тавруються як «бездуховність і зрада». Особистість в цій імперії зведено до статусу «гвинтика», який повинен принести себе в жертву тому ж імперському монстру (це в них називається колективізмом або общинністю). На чолі імперії обов’язково стоїть сакралізований вождь, який за визначенням має право на будь-який «бєспрєдєл» щодо своїх підданих, не говорячи вже про інші народи – «будім мачіть в сартірє» (звісно ж, заради «величі держави»). Щось не дуже хочеться українцям інтегруватися в таку імперію, бо якась вона «недороблена», щось на кшталт «Третього-з-половиною Риму»…
P.S. Найзапекліші україножери мають чомусь саме українські прізвища (наприклад, Іщенко, Колесніченко, Чаленко і т.д., і т.п.). Єдиним уродженцем Іудеї з-поміж Дванадцяти був саме Іуда Іскаріот. Цікава паралель простежується, чи не так?..
