історія української мови

yasilda

Member
Зараз в форумі "Політика" подивилась на результати голосування щодо надання російській мові статусу другої державної.(Одна з найпопулярніших тем). Прочитала деякі пости стосовно цього і звернула увагу на такі два цікаві факти:

1. Не зважаючи на теперешнє домінуюче становище у побуті сумчан російської мови (про що говорять самі пости), переважна їх частина свідомо прагне утвердження української мови як національної, її розвитку і тому робить вибір: українська мова - єдина державна (56%).
2. В постах і прихильників російської, як державної, і противників цієї ідеї постійно фігурують різноманітні дані з історії мови (переважною більшістю своєю дуже непрофесійні).

З даних пунктів зробила висновок, що в нашому середовищі зростає інтерес до української мови. А відповідно і до її вивчення, і до розуміння різноманітних теоретичних аспектів. Тому, можливо, було би правильним створити цілий форум, присвячений лінгвістичним питання. До речі, саме лінгвістичним, бажано без зайвої політизації.

В даній темі вирішила торкнутись саме історії мови, бо останнім часом ця частина мовознавчої науки мене анйбільше цікавить. Хотілось би почути думки стосовно виникнення, розвитку мови, її звязків з іншими.

P.S. Тільки не припишіть мені, будь ласка, буржуазного націоналізму :icon_bigg : через відкриття даної теми. Я цікавлюсь історією не тільки української мови (а на даному етапі свого існування,так взагалі,найбільше займаюсь історією німецької). Але це так - жарт. Якщо серйозно, то було би непогано і про російську теж поговорити. Багато кому з нас буде корисно і цікаво і граматику російську пригадати, і фонетику. Бо хоча ми й свідомі українці, але це ж не означає, що в воїх російськомовних постах ми вже так повинні паскудити мову своїх сусідів.
 

Lion3D.cg

В поиске абсолютной истины
Ответ: історія української мови

Історія - історією...її потрібно знати, вивчати і поважати.
Але на мою думку сьогодні немає проблеми з історичним аспектом ураїнської мови.
Треба більше займатись сучасним станом і розвитком ураїнської мови. Якщо в літературному та розмовному аспектах українська мова досить розвинена бо має в цих напрямках солідний здобуток за роки свого розвитку і існування, то в технічній сфері ії стан на мій погляд просто жахливий, і більш того... ситуація не поліпшується, а тільки погіршується.
В технічному аспекті українська мова нездатна конкурувати з тією ж російською, база термінології якої набагато ширше і швидше адаптується до швидкої зміни та росту термінології в технічній та інформаційній сферах. Це призводить до практично повної відсутності дійсно професійної сучасної технічної літератури на українській мові. Чи не єдиними виключеннями з цього є вищі навчальні заклади де роблять спроби друкування технічної літератури на українській мові базових навчальних курсів. Але загальна картина дуже сумна. Це легко можливо підтвердити завітавши до книжкових магазинів нашого міста і столиці.
 
Останнє редагування:

Pluto

Everybody Dies
Ответ: історія української мови

на мой взгляд интересно, хотя и радикально...... :beammeup:

Олексій БРАТКО-КУТИНСЬКИЙ​
МОВА І МЕНТАЛЬНІСТЬ:УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ПОРІВНЯННЯ​

Те, що мова і ментальність інтимно пов'язані, загальновідомо. Для характеристики особливостей їх взаємозв'язку в українській мові проаналізуємо глибинний зміст українських слів шляхом порівняння його з глибинним змістом однозначних слів російської мови. Російська мова обрана нами для порівняння виключно з тієї причини, що це єдина мова, яку на Україні знає кожен, отже кожен може критично оцінити наш аналіз і перевірити вірогідність висновків.
Порівнюємо слова, що в сучасних мовах вважаються однозначними, тобто такими, які всі російсько-українські і українсько-російські словники ставлять поряд як відповідні і взаємозамінні. Словники побудовані на встановленні тотожності слів як інформаційних сигналів. Ми ж, беручи ці тотожні за словниками пари, порівняємо їх первісне, глибинне, символічне значення.
Скажемо наперед, що пропоноване порівняння не має на меті звеличити чи принизити якусь із двох мов. Сьогодні, за словниковими запасами, обидві мови безмірно багаті на поняття й слова. Як українська, так і російська мова за останні десятиліття засвоїла або почала широко вживати такі українські слова як селяни (крестьяне), росіяни (русские), хлібороби (землепашцы), держава (государство), дівчата (девушки) і т.д. і т.п.
Ми будемо аналізувати не ці нові запозичені слова, а власні словотвори, що виникли сотні років тому, слова, які й виявляють ментальність, покладену в їх основу. Зрозуміло, що порівнювати всі десятки тисяч слів обох мов тут немає ні можливості, ні потреби. Розглянемо лише центральні поняття про державу, суспільство, родину, освіту, поступ тощо.
Виявлені в попередньому тексті розділу основні світоглядні ідеї української національної ідеології проступають вже при порівнянні найзагальніших термінів: "країна", "Батьківщина", "держава", "громадянство".
"Країна", "Край" (к+рай), тобто те, що виділене богом Ра, спрямоване до Раю, до Храму сонця. Рос. відповідник - "страна", тобто "сторона", та чи інша; тобто щось пасивне, безякісне.
"Батьківщина" ("Вітчизна"), тобто батьківський край, земля предків. Рос. відповідник - "Родина", тобто там де народився; безвідносно до батьківського краю. Звідси й вираз: "моя новая Родина". Для українця "нової батьківщини" не існує, бо земля предків лише одна. Неможливі для українця й сьогоднішні висловлювання деяких російських великодержавників - "Наша Родина везде, где живут русские".
Український менталітет теж знає слово "родина", але воно значно вужче, ніж "батьківщина", це, по суті, лише рідня. Так само й російська мова знає слово "Отчизна" ("Отечество"), але тут воно вживається лише поетами, вченими й політиками для високого стилю. Це й зрозуміло, бо його ментальне коріння не властиве імперській ідеології, слово є явною калькою з української, як і слово "отец". По це свідчить відсутність етимологічного кореня у слова "отец" і наявність такого кореня у слова "вітець".
"Держава" - суспільна організація, яка "держить", "утримує разом" певну громаду людей. Рос. відповідник - "государство", тобто суспільна організація, яка складається з государя (або самодержавця) і його підданих.
"Громадянство" - належність до "громади" (вільної, самокерованої суспільної організації з виборним керівництвом). Рос. відповідник - "гражданство" - належність до привілейованого ("служилого") прошарку підданих "государя", а саме до населення "гражд" (укріплених пунктів). Населення поза граждами (як правило, це упокорені народи й народності - "инородцы"), очевидно, не мало й тих куцих прав, які мали "граждане".
Зрозуміло, що при такому різному ставленні до суспільної формації у порівнюваних менталітетів не може бути однакового ставлення й до клітинки держави - "подружжя", або у рос.варіанті "супружество". За двомовними словниками ці поняття вважаються рівнозначними, однак символізують зовсім різне коріння у мисленні. На Україні дівчата й хлопці зустрічались і знайомились між собою з молодого віку. До шлюбу, у переважній більшості, ставали ті з них, між якими виникала взаємна приязнь, кохання, дружба. В давній Росії зустрічі молоді до шлюбу вважалися аморальними, про парування молодих, як правило, домовлялись батьки 1, а молодих, так би мовити, спрягали докупи, вони були не "подружжям", а спряженою парою, "супругами". Як бачимо, у цих словах з однаковими (на сьогодні) інформаційними сигналами стоять зовсім різні символи. Те ж бачимо й у порівнянні слів "шлюб" і "брак". Слово "шлюб", тобто "злюб", символізує поняття взаємного кохання, на що немає й натяку у слові "брак". Слово "шлюб", тобто "злюб", символізує поняття взаємного кохання, на що немає й натяку у слові "брак". Тут найбільше шанується не любов, ніжність ("Москва слезам не верит"), сила - "брать" і "спрягать". Ця відмінність в ментальностях чітко виявляється й у таких поняттях, як праця, навчання, співробітництво, тощо. Так слово "праця", пов'язане в українській ментальності з прагненням до розумової діяльності ("п+раціо"), з прагненням до світлого начала ("Ра"), а в російській мові це поняття пов'язане лише з труднощами - "труд".
Якщо праця - для рос. менталітету - це труднощі, небажане, то бажаним, тим що робиться "охоче", є полювання - "охота". Укр. поняття "мисливець" (той, чия робота пов'язана з мисленням) має відповідником "того, хто захотів" - "охотника". Тоді, як російська ментальність в центр інтересу поставила полювання, то українська - хліборобство.
Хліборобська праця на Україні - найбільш шанована. Вона прирівняна тут до молитви. Слово "орати" первісно означало не стільки розворошувати землю для сівби, скільки "священнодійствувати". Слово походить з ритуалу хліборобського культу Бога Ора (іпостасі того ж світлого начала "Ра"). Рос. відповідник - "пахать" (розпанахувати, розпахувати) аж ніяк не пов'язаний із священнодійством 2. Творцям поняття "пахать" хліборобський культ був чужим, про що свідчить вживання слова "орать" у значенні "кричати", "галасувати", слова "орава" в значенні галасливої юрби. Це наводить на думку, що давній арійський (орійський) обряд оранки, пов'язаний з проголошенням молитви, був не тільки чужим, але й незрозумілим для угро-фінських предків росіян, якщо вони сприймали його лише як невпорядкований крик і галас.
Зауважимо, що культ сонячного бога Ора шанувався усіма арійськими племенами і народами, про що свідчать його сліди у мовах арійської групи. Так у грецькій мові "ора" означає "урожай", у латинській - "прорікати" (звідки слова "оракул", "оратор"); "ораре" в латині означає "молитись"; в англійській мові "ар" має значення золотого (сонячного) кольору і разом з тим "того, що було раніше", слово "оракул" - "пророцтво", "найсвятіше", "непорушна істина" і т.д. і т.п.
Об'єднання для співробітництва чи якої-небудь іншої діяльності - "спілка" (вільне рівноправне, "з піл", тобто "з половини", об'єднання) має рос. відповідник "союз" (тобто об'єднання не вільне, а пов'язане "узами"). Аналогічно й слово "спільник", тобто учасник "з половини", має рос. відповідником "союзник", або "співв'язень". Схильність до примусу як до основного засобу засобу розв'язання життєвих проблем проступає і в понятті "подавляющее большинство", якому
Ненасильницьке мислення українського етносу можна знайти в усіх напрямах словотворення. Порівняємо, наприклад, граматичну термінологію: "відмінок" (від "відмінний", "інший") і "падеж" (від "падати", "випадати"); "відмінювання" (від "відмінку"); "склонение" (від "склонять", пригинати). Порівняємо рос. "мятеж" (від "м'яти", "зминати") і укр. "керувати", або "кермувати" (від "керма", "керманича", того, хто стоїть за кермом, тобто (активно) працює сам на відповідальній ділянці, а не посилає інших).
Вшанування творчих якостей людини характерне й для іншихсловотворень українського менталітету. Порівняємо укр. "гідність" (тобто придатність до діяльності) і його російський відповідник "достоинство" (тобто належність до багачів, тих що мають "доста" 3).
До соціального спускання людини український менталітет виявляє тривогу, осуд, тоді як російський - байдужість. Порівняймо укр. "злидар", "злидень" (негативно-тривожна оцінка "зло") і рос. "нищий" (нейтральна оцінка, "ніщо"). Аналогічно укр. "злодій" і рос. "вор". Старослов'янське "вор" означало межу, отже рос. "вор" - "той, що не визнає "меж" (без засудження цього вчинку). Так само "злочинець" (засудження) і "преступник", тобто "той, що переступив" (теж без осуду). Разом з тим, український менталітет прагне мінімально принижувати людину, навіть ту, що зійшла з доброчинного шляху. Так, наприклад, жінку, що втратила цнотливість, українці називають "повія" (та що живе по "Вію", тобто за давніми законами пунуальної сім'ї, яка не ділилась на шлюбні пари); рос. відповідник цьому слову дуже образливий: "шлюха", "потаскуха".
У ключі насильства виступає й російське слово "пытка", відповідника до якого український менталітет взагалі не створив, задовольнившись латинським ("тортури"). Зате й український менталітет створив поняття "поступ", якого не має російська мова ("прогресс" - латинське слово). Те, що поняття поступу, зокрема як руху до знань і світла, характерне саме для української ментальності, свідчить порівняння цілої низки понять, пов'язаних з поступом як оволодінням знаннями. Якщо слово "образование" 4 означає підгінку під певний "образ", "образец", досягнення чогось "образцового", то українське слово "освіта" означає оволодіння знаннями, рухом до першої іпостасі Трійці - Світла. Взагалі, поняттям світла пройнята ціла низка фундаментальних понять українського менталітету: СВІТ (рос. мир), всеСВІТ (рос. вселенная), СВІТогляд (рос. мировоззрение), СВІТозарний (рос. лучезарний), СВІТоправний (немає рос. відповідника), СВІТлочолий (немає рос. відповідника) і т.д. і т.п. Навіть укр. поняття "свято" походить від божественного світла святості, тоді як рос. відповідник - "праздник" походить від поняття "праздності", тобто "неробства", "порожнечі".
"Світло", "ясність" для української ментальності - найвища характеристика; для російської - найвищою є сила, величина. Порівняймо, наприклад, титули вищих посадових осіб: "ясновельможність" і "величество".
У своєму гімні українці просять зберегти їх Батьківщину і просвітити їх; росіяни - зберегти царя і дати йому силу, щоб настрашити.
Боже Великий, Єдиний
Нам Україну храни
Волі і Світу промінням
Ти її осіни.
Світлом Науки і Знання
Нас усіх просвіти! Боже, Царя храни!
Крепкий, державный
Царь православный
Царствуй на славу,
На славу нам,
На стах врагам!
Українці шанують не уподібнення до зразка ("образованность"), а протилежну якість - самобутність, особливість. Звідси українські слова "особа", "особистість", яким, за словниками, мають відповідати російські слова "лицо", "личность". Як бачимо, й тут немає рівнозначності, оскільки в першому разі йдеться про поглиблену, внутрішню характеристику чогось особливого, неповторного, а в другому - про зовнішню. Слово "личность" походить навіть не від слова "лицо", а від ще більш зовнішнього, несуттєвого, від "личини", тобто маски.
Наведемо ще кілька порівнянь нібито рівнозначних слів: "захист" ("за+хист", тобто за власні здібності) - "защита" ("за+щит", тобто за щось); "звитяжець" (той що витягнув, підніс вище) - "победитель" (той, що лишився живим "по бідах"); "перемога" ("пере+могти", тобто вище, ніж могутність) - "победа" ("по+бедах"); "лікарня" (місце де дають ліки, лікують) - "больница" (місце де панує біль). Природно, що від такого життя, яке відбилось у російському менталітеті, алкоголь - єдине спасіння. Тому й "водка" для нього - ліки, і творить він це слово від поняття лікувальної води, а не від поняття пекучого вогню, як це бачимо в українській мові, де відповідником є "горілка", чи "паленка".
Можна й далі наводити подібні порівняння, однак це, мабуть, буде зайвим, оскільки протилежність ментальностей, що стоять за словотворенням в обох мовах, очевидна й з наведених прикладів.
Підбиваючи підсумки нашій першій мандрівці в океан рідних слів, скажемо кілька слів про підводні рифи та отруйні течії, що іноді трапляються в цьому океані. Отруйними течіями є лайки й брутальні слова, а підводними рифами - спрощений підхід до розкриття глибинного змісту слова, який породжує дезинформацію ("вор+скла", "у+горці" тощо), та бездумне користування спотвореними "ходячими" виразами. [...]
Від ненавмисних спотворень змісту - рифів нашого океану - набагато небезпечнішими є отруйні течії - лихослів'я. Такі слова не хочеться вимовляти, але про них не можна й змовчати, оскільки вони несуть страшну загрозу для нашої ментальності, мови й нашого існування як самобутньої нації. Особливо небезпечна матерщина, яка останнім часом мов смертельна отрута вливається в океан рідних слів.
Коли більшовицькі кремлівські володарі вирішили покласти край українському духовному відродженню, до столиці України був посланий Молотов. Не скидаючи шапки, він вийшов на трибуну і покрив відбірним російським матом весь український провід, що зібрався вершити подальшу долю України. Очевидці розповідають, що цей вчинок Молотова викликав шок, розгубленість, відчай. Слухачі були повністю деморалізовані, що полегшило присланим з Москви чекістам і місцевим негідникам досить легко розправитися з урядом та партійним керівництвом України. За короткий час вони були роз'єднані, ошельмовані й постріляні.
Ефективність матерщини в руйнуванні совісті і духовності добре усвідомлювали стратеги й тактики Кремля. Вони ввели її до партійної і державної мови, вона рясніла в усних висловлюваннях і в державних документах. Був випадок, коли чекістські кати завагались, що чинити з дітьми і дружинами "ворогів народу"? Вони подали список дітей на рішення партії, і той самий Молотов наклав резолюцію "расстрелять к ... матери!"
Офіційна матерщина з Москви за часів панування комуністичної партії зафіксована не лише в документах органів терору, а й у численних телетайпограмах на заводи і в урядові установи. В ті часи часто можна було чути не лише від приватних осіб, а й від російських теле- і радіожурналістів слова гордості за "найсильнішу у світі" російську лайку.
У чому ж особливість російської національної лайки? А в тому, що ця лайка втоптує в бруд, обливає нечистотами такі найсвятіші для людини поняття як Бог, Душа, Матір. Людей, що живуть без мату і шанують матір, душу і Бога російська лайка буквально вибиває з колії, деморалізує, травмує їх почуття і мислення, робить беззахисними. І цей удар по психіці не уявний, а можна сказати, цілком матеріальний. Екстрасенси і йоги знають, що вібрації грубої лайки руйнують тонку матерію астралу і менталу, тобто руйнують середовище наших почуттів і думок.
Чому ж не страждають від цього матерщинники? А вони призвичаєні, вони ростуть в родинах, де лаються батьки й матері, бабусі і дідусі, дівчатка і хлопчики і закохана молодь... Все, що може зруйнуватись, - у їхніх душах вже зруйновано, вони призвичаїлись жити в словесному смороді, отже можуть користуватися ним як зброєю в той же спосіб як користується фізичним смородом скунс. [...]
У короткому висвітленні проблеми взаємозв'язку мови і ментальності та характеристики національної особливості цього взаємозв'язку не має можливості охопити проблему в усіх деталях. Однак, сподіваємось, що основні принципи структурування української мови і ментальності вдалося виявити. Це дає змогу нам перейти до аналізу такого аспекту феномену україни, як її культура, тобто зовнішній, так би мовити, матеріалізований вияв ментальності.
 

Pluto

Everybody Dies
Ответ: історія української мови

что-тоо в этой теме царит молчание ягнят:)
продвигаемсссс

Олексій БРАТКО-КУТИНСЬКИЙ
ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ "УКРАЇНА"​
Мова являє собою складний інформаційний аспект феномену України, а саме сиґнальну систему, яка забезпечує взаєморозуміння між її носіями. Отже, мова є основним засобом згуртування етносу, його розвитку і, зрештою, його самоусвідомлення як нації. Разом з тим мова це система слів. А "слово було на початку і слово було Богом". Цей аспект слова, поряд з інформаційним, живе й досі, на жаль, не для кожного. У грецькій мові відповідний термін "лоґос" позначає як слово, так і розум, і Боготворця. Цей містичний аспект слова дає змогу здійснити й іншу, не менш важливу, ніж взаєморозуміння, функцію мови, функцію самопізнання, пізнання світу, пізнання Бога.
У тісній взаємодії з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. В процесі безперервної взаємодії своїх елементів протягом віків мова розвивається, збагачується, видозмінює значення слів, однак її загальна структура зберігає свої особливості. [...]
Почнемо зі слова "Правда". В українській мові цим словом позначаються два поняття - поняття права, закону ("Правда Ярослава", "Руська правда") і поняття істини. Слово це поєднує імена сонячного, чоловічого начала ("Ра") і жіночого, вологого ("Да"). За реставрацією О.П.Знойка воно утворилось з прадавнього словосполучення "пра-в-да", яке означало "дитя неба", тобто божественну істину і водночас - вищий (небесний) закон. М.Я.Марр писав, - двозначність слова "правда" є рудиментом полісемантизму і характеризує українську мову мірою розвитку більш давньою, ніж інші індоєвропейські мови".
Польський мовознавець М.Красуський у своєму дослідженні коренів санскриту та індоєвропейських мов дійшов висновку, що їх основою є українська мова. [...]
Античні греки слушно вважали, що серед багатозначності слів лише одне, а саме первісне значення є істинним. Дослідження істини, яка у грецькій мові позначена словом "етимон" і було названо етимологією. Якщо переглянути етимологічний словник, виданий у Києві у 80 роках XX ст., то створиться враження, ніби переважна більшість слів української мови запозичена з інших мов.
Причиною такої спотвореної подачі матеріалу була згадана у вступі імперська тенденція трактувати українців як недозріле, неповноцінне відгалудження російської нації, що не має ні своїх культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні власного словникового запасу, ні навіть достойної назви для своєї землі.
Ця брехня викладалась так гучно і впевнено, що чимало навіть непересічних людей повірили у її істинність. Виступаючи в Києві, американський президент Буш, між іншим, висловився приблизно так: "...ви назвали свою країну Вкраїною, Кордоном...". Якби не такою навальною і приголомшливою була пропаганда російських істориків, хіба могла б людина рангу Буша, людина здатна мислити, припустити, що існує у світі народ, який міг би назвати свою країну Околицею, Кордоном?.. Отже, почнемо свої етимологічні екскурси в українську мову й ментальність саме з найдорожчого для нашого народу слова, слова Україна.
Поширене, але поверхове пояснення цього слова зводиться до того, ніби слово Україна означає - "земля, що лежить скраю". Такої думки дотримуються, зокрема, російські історики, які переконують себе й усіх, ніби наші землі є окраїною Росії, звідки й назва. Однак слово "Україна" набагато старше від самої Росії. Коли це слово вже писалося у давніх документах як назва нашої держави, то ще не існувало не тільки Росії, але й бодай маленького Московського князівства, а майбутня столиця Росії - Москва була пограничною заставою київських князів на околиці України.
Канадський професор Орест Субтельний, автор англомовної історії України, розуміє безглуздість претензії російських істориків, однак підхоплює їх тлумачення терміну, твердячи, що Україна це таки "земля скраю", але вже не Росії, а Європи. Пан Субтельний, однак не може пояснити чому Україна, на якій міститься географічний центр Європи, а не, скажімо, Шотландія, є "землею скраю". Він не може також вказати, яка конкретна європейська держава (згадаймо, що Росії тоді ще не було) могла надати нашій землі назву Окраїна? Такої держави тоді просто не існувало. Не могли ж сусідні невеликі князівства чи королівства молдаван, валахів, чехів, угрів, литовців або поляків назвати своєю окраїною могутню Київську імперію, що простяглась від Чорного моря до Балтійського і від Карпат до Кавказу...
Те, що назва наших земель не має нічого спільного з поняттям околиці-периферії, цілком очевидно. Тому деякі дослідники намагаються довести, що серед давніх арійців існував загадковий народ укрів, який нібито й заснував свою державу Україну. Кілька років автор витратив на пошук згадок про цих укрів у міфології, історичних документах, мовознавстві, але безуспішно... Довелось визнати, що історія укрів реально існує лише в гіпотезах їхніх прихильників. До того ж муляли запитання: "в який спосіб від назви "укра" утворилась не "Укрія", а "Україна""? Ні, не фантомні укри дали нам цю назву!
Але хтось її дав...
Так от, назву Україна дали нашій землі наші наші предки, нашою мовою... Природно, що не в розумінні окраїни... Цього слова та ще з таким значенням тоді не існувало. Воно уведено до української мови у XX столітті для її зближення з російською. Але в ті часи широко вживалось слово, яке живе й досі, це дієслово "украяти" ("вкраяти"). Слово означало "виділити", "відірвати", "відокремити". І досі в українській мові існує вираз "вкраяти хліба" (тобто виділити, відокремити частину хліба). І досі існують слова "кравець", "краяти" сукню, "викроїти" годинку тощо... Але зовсім не в розумінні околиці, а в значенні виділення, відокремлення. Так само, як хліб, матерію або час, можна "украяти" землю.
Так само, як вкраяний хліб зветься окрайкою, украяна (тобто відокремлена від решти, виділена з-поміж інших) земля, буде зватись Україною (Вкраїною). Ми й сьогодні вживаємо слово "країна", утворене від слова краяти, як загальну назву виокремлених з загалу земель. За своєю рідною землею зберігся термін - Україна (Вкраїна), з пізнішим переносом наголосу на "ї" - Україна. Однак у Шевченка часто зустрічаємо й первісний варіант наголосу: "Я так її люблю, мою Україну убогу...".
Отже назва нашої землі, нашої держави і нашої тисячолітньої традиції - "Україна" - означає буквально - "земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти", коротше - "наша власна земля".
Термін "Україна" дуже давній, ймовірно, давніший, ніж термін "Русь", хоча в офіційному київському літописі його вперше згадано лише у XII ст. Причиною замовчування є те, що літописець був на княжій службі, а князі з певних причин популяризували термін Русь. Колись П.Куліш писав: "по-письменськи Мала Росія, а по народному Україна". У словарі української мови Бориса Грінченка наведено таку цитату з давньої історії України: "Настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, руською землею її називати". Реставруючи світогляд наших далеких предків маємо припустити, що в давнину слово Україна найімовірніше несло в собі таки зміст: "земля, виділена нам Богом..."
 

Merime

New Member
Ответ: історія української мови

Шкода, що тема заглохла, бо є досить цікавою і актуальною. А щодо вміщеної тут "статті" цього добродія маю пару думок.
Можна позитивно ставитись до патріотичних переконань, але наука вища за суб’єктивізм. І писати антинаукові дурниці на кшталт того, що слово край походить від бога Ра і спрямованості до раю – це робити ведмежу послугу українській мові. Ці „рідновірські” неуки, які скрізь бачать бога Ра (єгипетського, до речі) лише морочать людям голови, замість того, щоб взяти етимологічний словник і побачити, що „край”, „краяти” (відрізати) вказує на обмежений простір, а „праця” ніякого відношення немає не лише до бага Ра, але й латинського ratio. Те ж саме і з сміхотворними тлумаченнями семантики слова „правда”, яке нібито „поєднує імена сонячного, чоловічого начала ("Ра") і жіночого, вологого ("Да")”. Так можна скрізь, де є буквосполучення „ра” шукати божественне начало. Напр.: рагу (страва для бога Ра), радгосп (колектив послідовників бога Ра), радіо (божественний пристрій, щоб слухати бога Ра), Верховна Рада (жерці бога Ра). А ще є „райвиконком” – божественна (рай-ська) установа на виконання одкровень бога Ра).
Такі ж перли можна утворювати до безкінечності, якщо взяти за основу маячню цього неука. Чого варте твердження: "повія" (та що живе по "Вію"). По якому Вію? Гоголівському? Про іншого жодних даних немає в науці.
І взагалі штучне зштовхування мов одного мовного гнізда не є плідним. А бажання віддати росіянам цілу купу староукраїнських слів, які зустрічаються в наших пам’ятках 12-17 ст., а інші перекрутити до невпізнанності – це є саме тим, про пише сам же невідомий мені Олексій БРАТКО-КУТИНСЬКИЙ - „ спрощеним підхідом до розкриття глибинного змісту слова, який породжує дезінформацію”.
 

HNIW

Member
Ответ: історія української мови

2 Pluto

Я долго смеялся прочитав эти "опусы". Попытка самоутверждения за счет обгаживания русского языка-признак комплекса неполноценности у автора и встречается у великого множества этнических украинцев(чем западнее тем выраженнее).

Подобного пошиба откровений можно про дер.мову выложить кучу. Да вот нет в том нужды ибо я и так знаю что русский язык как наиболее универсальное средство общения на послесоветском пространстве жил и живет и даже выходит на новые территории. Показателен пример с проникновением в бизнесс-общение русского даже во Львове. И еще пример: в 90-е гг. прибалты стали устанавливать контакты с китайцами. Китайцев встречали вчерашние "мойданщики" с ужасным английским, после чего китайцы предложили вести беседу на русском, который обе стороны прекрасно понимали.
 

mangust

патріот
Відповідь: історія української мови

Українська мова

Українська мова - державна мова України.

Вона є рідною для 67,5% населення України, тобто для 33 млн. чоловік (перепис населення 2001 р.) і має до 50 мільйонів носіїв (рідна та друга мова) в Україні та за її межами. У результаті кількох хвиль еміграції, носії української мови проживають у Росії (Воронезька, Ростовська області, Краснодарський, Ставропольський край, Поволжя, Алтай, Далекий Схід), пострадянських державах (Молдова, Казахстан та ін.), західнослов'янських країнах, Румунії, Угорщині, Сербії, Хорватії, Канаді, США, Бразилії, Австралії та ін.

Українська мова належить до східної групи слов'янської гілки індоєвропейської родини мов. Найближче українська споріднена з русинською (котра походить з лемківського діалекту української мови), також багато спільного з іншими мовами групи - білоруською, російською. У цих мовах багато спільного у фонетичній та граматичній будові, зокрема у формах словозміни, у будові словосполучень та речень. За лексичним складом до української найближча білоруська мова (бл. 75% спільної лексики), а також польська, словацька, болгарська (бл. 70%), чеська, російська (бл. 60%).


Історія

З історією української мови пов'язано багато суперечок. Після розпаду гіпотетичної праслов'янської (протослов'янської) мовної єдності у IV-VI століттях утворилось три етномовні групи: західна, східна, південна (VII ст.). У VIIІ-ІХ століттях формується давньосхіднослов'янська (правдавньоруська, протосхіднослов'янська) мова. Ця мова не була однорідною, вона складалась з безлічі різних говірок, відомості про які суперечливі і недостатні, оскільки писемності не було (принаймні, вона не збереглась).

З утворенням Київської Русі у ІХ столітті, що об'єднала всі східнослов'янські племена державною мовою стала старослов'янська (староболгарська), а згодом її варіант - церковнослов'янська. Відтоді риси народної мови поступово почали проникати у ці мови, що сильно відрізнялись від тих говорів, якими говорили жителі Русі. Спочатку ці риси незначні - лише окремі слова, чи більш-менш послідовні фонетичні заміни. У XVI-XVII століттях паралельне існування двох літературних мов (старослов'янської і староукраїнської) вже переконливо засвідчене пам'ятками останньої (Учительні Євангелія, Пересопницьке Євангеліє). У XVII-XVIII століттях староукраїнська мова існує в двох варіантах - книжному і "простому". Перший дуже близький до старослов'янської мови, другий до народної. Проте диференціація за жанрами втрачається, твори одного й того ж жанру могли писатися різними варіантами мови - літопис Самовидця написаний "простою мовою", а літопис Граб'янки книжною (слов'яноукраїнською).

У другій половині ХVIІI століття у Центральній та Лівобережній Україні мовою ділового спілкування стає російська, що призводить до занепаду обох варіантів староукраїнської літературної мови. Деякий час книжна мова ще зберігалась у художніх творах високого стилю, але невдовзі була витіснена народною мовою.


Сучасна українська

Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

У 1798 році виходить друком "Енеїда" Котляревського, від якої починає свою історію літературна українська мова. Наступні письменники сприяли виробленню її норм - Є.Гребінка, Г.Квітка-Основ'яненко, поети-романтики і, звичайно, Тарас Шевченко. У 20-40-х роках ХІХ століття починають з'являтися перші граматики української мови (О.Павловського, 1818), словники (П.Білецького-Носенка, 1840). Загалом протягом ХІХ століття виникло більше 50 правописних систем і граматик, що говорить про відсутність єдиної норми.

Перший фонетичний український правопис було видано у 1-му томі "Записок юго-западного отдела Русского географического общества" 1873 року. Його уклали П.Чубинський, М.Драгоманов, П.Житецький та ін. Проте він був заборонений царським урядом, допускалося видавати українські тексти лише з російським написанням. Надалі українська мова пережила короткотривале піднесення за часів Гетьманату, коли була створена Академія наук, видавалось багато книг українською, вона була державною мовою. У 1918 році було видано проект правопису запропонований проф. І.Огієнком. Згодом його доопрацювали акад. А.Кримський та проф. Є.Тимченко і був виданий у 1919 під назвою "Головніші правила українського правопису". Цей правопис і був основою для всіх подальших. За Радянської влади його значною мірою русифікували. Новий правопис був введений у 1993 році, проте радикальних змін він не вніс.
 

yasilda

Member
З підручника "Українська мова". Автор - Ющук І.П.:

Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникнути, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі у своїй основі - галльська, в англійській - кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська - від білоруської й російської.
Фонетична система української, якість її звуків напрочуд близькі до латинської. (тут автор робить посилання на Нидерман Н. Историческая фонетика латинского языка та на Тронский И.М. Очерки из истории латинского языка. В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то тут слід зазанчити про спільність таких явищ, як чергування, редукція (та ін.) однакових для обох мов звуків. Така подібність двох фонетичних систем, незважаючи на відстань між ними у дві з половиною - три тисячі років і на всі ті зміни, що відбулися за цей час у них, не може бути просто випадковістю. Це, безумовно, вияв якихось давніх спільних тривких мовних законів.
 

yasilda

Member
Теж у Ющука:

Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою. І тут слід зазначити, що збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова.
В архаїчній латині (VII - II ст. до н. е.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцевих (у класичній, а це вже І ст. до н. е., їх залишилось тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і здебільшого їхні значення збереглись. Навіть закінчення в деяких відмінникових формах обох мов ті самі.
Ще більша тотожність спостерігається в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови (у дужках наводяться форми класичної латини):

однина множина
1-а ос. sedeo - сиджу sedmos (sedemus) - сидимо
2-а ос. sedesi (sedes) - сидиш sedetes (sedetis) -сидите
3-а ос. sedeti (sedet) - сидить sedenti (sedent) - сидять

За час 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни: у другій особі однини відпав кінцевий -і, але м'якість кінцевих приголосних, викликана вимовлянням цього голосного залишилась (внаслідок цієї м'якості звук с у другій особі однини перейшов у ш)
 

Ger

Странник
Теж у Ющука:

Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою. І тут слід зазначити, що збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова.
В архаїчній латині (VII - II ст. до н. е.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцевих (у класичній, а це вже І ст. до н. е., їх залишилось тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і здебільшого їхні значення збереглись. Навіть закінчення в деяких відмінникових формах обох мов ті самі.
Ще більша тотожність спостерігається в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови (у дужках наводяться форми класичної латини):

однина множина
1-а ос. sedeo - сиджу sedmos (sedemus) - сидимо
2-а ос. sedesi (sedes) - сидиш sedetes (sedetis) -сидите
3-а ос. sedeti (sedet) - сидить sedenti (sedent) - сидять

За час 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни: у другій особі однини відпав кінцевий -і, але м'якість кінцевих приголосних, викликана вимовлянням цього голосного залишилась (внаслідок цієї м'якості звук с у другій особі однини перейшов у ш)
Це буде спостерігатись не тільки при порівнянні української мови з латиною, а й будь-якою іншою мовою індоєвропейської язикової групи;)
Хоч фарсі, хоч вірменська мова, хоч іспанська... Треба брати просто більш ранній часовий проміжок:yes:
P.S. А якщо брати час до V—VI тис. років тому, то всі індоєвропейці розмовляли зовсім однією мовою:wheelcha:
 
Зверху