Справді, чому ж убили саме Петлюру, а не Денікіна, Волинця, Булака-Балаховича чи когось іншого з відомих погромників, які на той час теж перебували в Парижі і вільно жили під своїми прізвищами? Відповідь тут очевидна, одначе чомусь важко дається для розуміння Д. Табачника: Петлюра очолював український визвольний рух і саме цим був найбільш небезпечний. Теза про начебто "боязнь" СРСР нашкодити своєму міжнародному іміджу не витримує жодної критики, оскільки причетність Радянського Союзу до серії подальших убивств чільних опозиціонерів, а то й непримиренних діячів, як-от Коновальця, Троцького, Бандери та інших, свідчить якраз про протилежне. Хіба в усі інші роки, окрім 20-х, більшовикам потрібен був менш заплямований імідж на міжнародній арені?
Важливим аргументом, на який чомусь звертається мало уваги, є те, що ще у 1921 р. в Україні відбувся судовий процес проти членів уряду Української Народної Республіки і провідних діячів українських партій соціал-революціонерів та соціал-демократів. В обвинувальному висновку*, що готувався до процесу, серед інших винесено вирок (під порядковим № 10): "по відношенню до колишнього члена Генерального секретаріату, Голови Директорії і головного отамана, члена франкмасонської ложі України, члена світової франкмасонської ложі, члена Української соціал-демократичної партії Симона Васильовича Петлюри - застосувати вищу міру покарання, але позаяк він не заарештований, оголосити Симона Васильовича Петлюру поза законом"1344. Отже, Петлюрі був винесений смертний вирок ще за п'ять років до його виконання.
Убивство С. Петлюри пов'язується також з поверненням до влади у Польщі Ю. Пілсудського у травні 1926 р., що таїло в собі небезпеку поновлення польсько-українського союзу для боротьби проти Москви. Про це висловлювались різні відповідальні чинники з оточення Пілсудського та польська преса. Так, зокрема, газети "Кур'єр Варшавські" та "Діло" недвозначно заявляли, що "Симон Петлюра заплатив життям за поворот до влади маршала Пілсудського"1345.
На цю причину вбивства наголошували С. Єфремов, І. Кедрін, М. Ковалевський та ін. Так, С. Єфремов уже 26 травня записав у своєму щоденнику: "Розійшлася чутка, що вбито в Парижі на вулиці С.В. Петлюру… не без радянської руки тут. Надто під теперішній момент, коли в Польщі гору взяв Пілсудський, спільник Петлюри"1346.
Таку ж однозначну заяву зробив і М. Ковалевський: "Це була перша і найтяжча жертва нового "проукраїнського" курсу польської політики. Рука Москви діяла швидко, щоб знейтралізувати саму можливість актуалізації польської політики на Сході"1347.
Побоювання більшовиків не були безпідставними. Перейнявши владу, Пілсудський дозволив утворити штаб українського Військового міністерства на чолі з генералом В. Сальським, котрий розпочав роботу по розробці мобілізаційного плану. Про своє бажання вступити на службу заявило понад 100 українських старшин. Однак смерть Петлюри загальмувала здійснення цих планів. Пілсудський також відійшов від їх спільної з Петлюрою ідеї "прометеїзму" - об'єднання емігрантських сил поневолених Росією народів.
Кримінальне слідство розпочалося 2 червня і було проведено дуже поверхово. Маючи достатньо фактів, що злочин був скоєний не вбивцею-одинаком, а в результаті змови, воно не заглиблювалось у цей напрям і мало завершитися вже на початку 1927 р. Лише за наполяганням Ольги Петлюри та Олександра Петлюри, брата Головного Отамана, полковника Армії УНР, слідство було поновлено з метою переслухання свідків - М. Шаповала, Е. Добковського та М. Володіна. Але вже в квітні слідство закінчено, і справу передано прокурору.
Судовий процес відбувався з 18 по 27 жовтня 1927 р. Від самого початку процес пішов усупереч результатам слідства. До повного висвітлення всього, що залишалося поза лаштунками вбивства, не дійшло. Дебати на процесі під спритним "диригуванням" відомого адвоката, комуніста Анрі Тореса були спрямовані не на розгляд самого вбивства і його виконавця, а під кутом зору погромів в Україні*. Із суду над убивцею суд перетворився на публічний процес над тими силами українського національно-визвольного руху, яким приписали єврейські погроми. Адвокат Торес, талановитий адвокат і спеціаліст такого роду процесів, уміло перекрутив ролі позивача і підсудного, і таким чином весь хід суду зосередився на особі Петлюри, який, звісно, уже не міг боронити свою опінію.
Перебіг процесу і його висліди були і залишаються карикатурою процесуальної судової практики над кримінальним злочином. Інспірована навколосудова істерія зробила свій негативний внесок у сприйняття українського визвольного руху на досить тривалий час. М. Рябчук вважає, що "фактично судовий процес перетворився на показову розправу над фантастично здемонізованим українським "націоналізмом" і "сепаратизмом" - жодна Луб'янка нічого ліпшого не спромоглася б придумати"1348.
На суд чинився тиск єврейської громадськості через пресу, організовувались масові маніфестації, що розпалювали антиукраїнську стихію. Організовувались фальшиві свідчення, що межували з суцільною брехнею.
Велика частина єврейської діаспори цілком включилась в оборону Шварцбарда. Під впливом московської більшовицької пропаганди світова опінія євреїв зосередила увесь свій запал на особі виключно Петлюри. Спільними зусиллями усіх зацікавлених сторін дискредитація тих сил українського національного руху, складовою частиною яких був Петлюра, вдалася. На це С. Єфремов у своєму щоденнику 28 листопада 1926 р. записав: "Вражіння таке, що жидівство справу душегуба зробило своєю і за всяку ціну намагається очорнити замордованого. Вчинили насильство над неповинною людиною та ще й хочуть її затоптати"1349.
Судді постійно слухали про неймовірні злочини в Україні, про ріки єврейської крові, про участь у погромах денікінців, червоних, будьоннівців, навіть поляків. Але все це відбувалося в Україні, за яку, мовляв, був відповідальний Петлюра, і якщо він не припинив погромів, отже, він і винний.
На захист честі Петлюри представники українства провели велику, важку і складну роботу, збирали документальний матеріал, розшукували свідків, у пресі і на суді доводили безпідставність звинувачень проти нього.
Українському громадянству треба було зібрати всі свої моральні й матеріальні сили, щоб стати на захист честі С. Петлюри і цілого українського народу, якому кинуто звинувачення в антисемітизмі та погромництві. Судова комісія подала список свідків у кількості 31 особи, які дали свої свідчення перед слідчим суддею. Серед них - В. Прокопович, І. Токаржевський, О. Шульгин, О. Безпалко, О. Удовиченко, М. Шумицький, І. Косенко, В. Коваль, М. Шаповал, В. Сальський, О. Доценко, І. Мазепа, П. Феденко, Б. Мартос, І. Романченко та ін. Юридичну допомогу комісії надавав А. Яковлів.
За дорученням Слідчої комісії О. Шульгин написав меморандум, в якому висвітлив правду про ситуацію в Україні під час визвольної боротьби, про взаємовідносини українського і єврейського населення, про причини погромів, роль війська і населення, про ставлення до погромів С. Петлюри, уряду УНР, політичних партій. Меморандум був виданий французькою мовою під назвою "Україна у визвольній боротьбі".
На час судового процесу журнал "Тризуб" випустив 10 чисел надзвичайних щоденних видань з висвітленням ходу процесу. За підрахунками П. Зленка українські часописи в ці дні присвятили процесові 57 публікацій. Він також наводить (лише вибірково) 117 публікацій про процес в іншомовних періодичних виданнях1350.
На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Добковського до прокурора, в якій він твердив, що Володін є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству. Добковський впевнено пов'язував убивство з резолюцією Комінтерну про політичні вбивства від 9 січня 1926 р. Та свідчення Добковського були дискредитовані заявою російського есера А. Бурцева, що нібито Добковський є "агентом-провокатором царської охранки".
Не вдаючись до більш детального аналізу, слід сказати, що в тодішніх умовах обороні Шварцбарда легко вдалося схилити суддів на свій бік. Цьому сприяли слабкість оскаржуючої сторони на процесі, зокрема адвокатів Вільма і Кампінкі, порівняно з агресивністю і наполегливістю Тореса, а також незнання французької мови свідками з української сторони.
Навіть ряд чесних, правдивих свідків під тиском обставин відмовлялися від своїх позицій. Серед них - видатний публіцист і один з ідеологів сіонізму Володимир Жаботинський (Зеєв). Він добре знав Петлюру, а у вересні 1921 р. при підписанні договору у Карлсбаді про створення українсько-єврейського легіону у випадку повороту Петлюри в Україну говорив: "Я пишаюся угодою з Петлюрою, не зважаючи на те, що вона не дійшла до здійснення. Коли я вмру, ви зможете написати на моїй могилі: "Це була людина, що уклала угоду з Петлюрою"1351. Ще 4 липня 1926 р. у часописі "The Jewish Morning journal" В. Жаботинський писав: "Ані Ланс, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконати, що людей цього типу (С. Петлюри. - С. Л.) можна вважати за антисемітів"1352. Проте свідчити на процесі на користь Петлюри В. Жаботинський відмовився.
Суд Присяжних завдяки неймовірній допомозі так званих Комітетів оборони та політичним обставинам того часу виправдав убивцю. Відвертим глузуванням було рішення суду оштрафувати вбивцю за забруднення бруківки в сумі одного франка.
У заяві уряду УНР з приводу виправдання вбивці говорилось: "Правительство глибоко певне, що той факт, що убивця являється тільки знаряддям в руках Москви, що він є тільки слухняним агентом її, - на що й судове слідство і розправа сама постачили чимало доводів - вийде таки на світло денне і викриє раніше чи пізніше ту ганебну провокацію, якої допустилися наші вороги"1353.
С. Єфремов у щоденнику від 27 жовтня 1927 р. писав: "Чисту людину зроблено погромником, а убийника - героєм. Дванадцятеро французьких міщан, які навіть не уявляють собі, яка була складна ситуація та рахунки на Україні 1917-1920 рр., своїм "авторитетним" словом спробували розв'язати ті рахунки. Вийшла, звісно, обурлива кривда, якої без сорому і здумати не можна, якої не зрозуміти ніколи людям, що знали і замордованого, і його діла. Чи фанатик з убийника, чи найманий душогуб - тепер нам нема до цього діла, бо французький суд і жидівство усього світу взяли його провину на себе і зав'язали ще один вузол на майбутнє, ще одну кривду додали до тих, яких так рясно зазнав наш безчасний народ, винний тільки тим, що доля не дала йому створити своєї державності. "Сипнули грішми" - ось загальна у нас оцінка цього ганебного процесу. Виправданням Шварцбарта процес не скінчено, а тільки нову завдано рану, за яку може одбувати доведеться майбутнім поколінням"1354.
Головна управа товариства імені С. Петлюри в резолюції від 8 листопада 1927 р. відзначала, що вирок "є новою тяжкою кривдою для покривдженої української нації… трагічною помилкою французького суду, якому не були відомі обставини російської революції та українського визвольного руху і який був впроваджений в блуд свідомою і ганебною брехнею мобілізованого жидівства… Звичайного злодія, караного судом за крадіж і грабунок, жорстокого ката московської чрезвичайки, жиди зробили своїм національним героєм і перед цілим світом солідаризувалися з ним та гльорифікували його підлий злочин"1355.
Там само зберігається копія резолюції Українського Центрального Комітету в Польщі, ухваленої 5 листопада 1927 р. з цього приводу. У ній, зокрема, відзначається, що "внаслідок фатальної помилки французьких суддів присяжних українському народові, якому добре відома висококультурна й глибоко гуманна постать народного героя Симона Петлюри, нанесено тяжкий моральний удар, що надовго не зітреться з його пам'яті, і нанесена українському народові цим вироком кривда тим тяжче відчувається ним, що Симон Петлюра був виразником останньої історичної доби визвольних змагань… Комітет з обуренням відкидає свідомо безпідставне твердження представників світового жидівства про відповідальність Симона Петлюри за жидівські погроми"1356.
