КОНКУРС української ПРОЗИ!

Merime

New Member
Дмитро Симоненко
Народився у 1986 році в Сумах. Навчається на факультеті іноземних мов Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка. Відвідує протестантську церкву. Пише поезію і прозу. Вірші друкувались в альманахах «Орфей-2005» та «Слобожанщина» (Суми,2006), а також в періодиці.

Чорна скринька


04:39:21

Це запис чорної скриньки мого мозку.
На ньому міститься все, що моя свідомість встигла записати в останні хвилини життя. Заздалегідь прошу вибачення за можливу плутанину у всьому - я зовсім не підходжу для того, для чого мене вирішили застосувати. Аби не марнувати невеличкий об'єм пам'яті, одразу перейду до суті.

Чому все це важливо, чому взагалі потрібен цей запис? Сподіваюсь я зможу пояснити, і зрозуміти сам. Все почалось вранці вчорашнього дня. Я прокинувся від того, що в мене страшенно болить голова. Вони були навколо, просто сиділи в моїй кімнаті і чекали коли я відкрию очі. Меблі були кудись прибрані(окрім ліжка, звісно), посередині кімнати тільки сидіння, схоже на крісло дантиста, і маленький стіл у формі миски. У мисці були інструменти і вата, якою витирали кров.
Я, навіть, не почав хвилюватись. Просто коли я передозовую з транквілізатором, і коли мене облишає хвиля... тоді мені все до одного місця. Я наче плаваю всередині свого тіла, тому вся увага йде на зосередження і контроль. До того ж останнього разу, коли я отак прокинувся - в кімнаті був Маріо. Я беру всю біохімію у нього, часто в борг, і тоді довго йому не повертав гроші. Так він прийшов за ними, побачив, у якому я стані, розізлився і почав мені бити обличчя. Навіть тоді мені було все одно. Тому спочатку вони зовсім мене не налякали.

Коли я підвівся, один із них дав мені пігулку. Я її розжував і ковтнув - навіть смаку не помітив - до того мені було кепсько. Та вже за п'ять хвилин мій розум знову вміщався в голову, і я починав думати, що ж буде далі. Найрозумніше пояснення всьому, яке я здатен був знайти - це те, що під кайфом я щось втнув, та й не просто щось, а щось серйозне, бо вони виглядали саме серйозно. Зараз я не пам'ятаю ні їх облич, ні одягу - нічого. Чіп чорної скрині вмонтували саме вони, то ж у цьому немає нічого дивного.

Вони розповіли, що я підписав угоду на співпрацю і виконання будь-якого завдання. Звичайно я нічого такого не пригадував, та виявилось, що я втратив спогади за останні кілька діб. Вони стверджували, що це через передозування транками, та тепер я вважаю, що справа зовсім не в наркотику. Вони відкривали мою голову, і тепер мені здається, що там було змінено більше, ніж мені сказали. Та це ж ясна річ. Можливо навіть цей запис був створений заздалегідь, та я вже цього не дізнаюсь.

Отже, за їхньою версією все було так. Вони мене знайшли, виклали свої умови, і я погодився. Не можу збагнути, чому саме мене. Хоча, напевно, мене було обрано навмання з великого числа подібних, і особливої причини тут немає. То я дав згоду. І тепер вони прийшли, щоб дати завдання. Вони принесли з собою багато одягу, ну точніше не так вже й багато, але костюмів п'ять було. Виявилось, що в костюмі клерка я схожий на клерка, в одязі прибиральника на прибиральника, і так далі... Це мене здивувало, наче одяг робив мене іншим. Це така в мене напевно зовнішність унікальна, до того ж я завжди виглядав гарно-але-не-дуже. Такий собі пересічний хлопець... ну звичайно якщо не зважати на брудне волосся, бліду шкіру і темні кола під очима від прийому сусідських коктейлів.

Потім вони накачали мене різними вітамінами, внутрішньовенним гримом, яким користуються тільки зірки - і ось я вже виглядаю презентабельно. Голову довелось мити самому. Усе це майже почало здаватись трохи азартним, але мені надали чіткі інструкції, адресу і кейс, в який було складено деякий одяг. І я одразу став серйозним, починав думати про наслідки, до того ж ще трохи нудило від вчорашніх пригод. Тканина костюмів була тонкою та дуже міцною, що дозволило взяти одразу два костюма: класичний і комбінезон електрика. Мені заспокоїли, що чорну скриню і жучок ідентифікації місця мого знаходження вони імплантували лише для зручності, в разі чого я можу розраховувати на допомогу. Мені було майже все одно, і я пішов. Була десь третя година після обіду.

Таксі зупинилось біля торгівельного центру, володарем якого є провідна компанія з виробництва біохімії і техніки. Величезне тіло споруди вавілоном входило в хмари, здавалось що й там воно не має завершення... Щось зі мною було не так, наче якийсь шум у голові, але я спокійно попрямував до входу. Жодної миті хвилювання. На мені звичайний одяг - я мав справляти враження звичайного хлопця, що прийшов повитріщатись на виставкові експонати абощо - охорона навіть не дивилась на мене. Пройшовши до вбиральні, одягся електриком. На кейс наліпив логотип якоїсь служби обслуговування і пішов далі. Так я пройшов через різні зони, призначені тільки для персоналу - напевно маршрут був закладений в мене заздалегідь - і потрапив до кімнати основного електрощита.

Вони в цей час, я певен, зламали захист і увімкнули сирену пожежної безпеки. Я одразу почув голос програми, який попереджував, що в центрі почалась пожежа в кількох місцях одразу. І щоб система не встигла ідентифікувати відсутність небезпеки, я висмикнув кабелі і розтрощив панель керування. Тоді переодягся знову - тепер вже на випадок того, що мене все ж знайдуть. В класичному костюмі я був за тутешнього робітника, який не встиг евакуюватись і залишився всередині - вийти не міг через відсутність електропостачання для дверей. Це алібі могло б подіяти коли пожежники б увійшли і була б суцільна біганина. Більшого мені було і не треба.

Далі я йшов по коридору, довгому як потяг. Усі двері вже були відкриті, а тепер, коли струм вимкнено, то вони й залишались нерухомі, хоча повинні були закритись в разі небезпеки. Та я якимось чудом встиг. Ось я доходжу до кінця коридору... а далі... я не пам'ятаю. Що ж було далі?..

Ось кінець коридору. Я бачу його як зараз. І двері з полірованого металу, моє відображення, піджак, дивний погляд. Доторкання до ручки... Замкнено. Розум вмить спустошується, щоб умістити величезний знак питання і розгублене „і що тепер”. Секунда, друга… - крізь чорну діру в мислення вливається час.
Позаду зазвучали кроки, напевно так усе і скінчиться. В ту мить я зрозумів, що так і не дізнаюсь, що там усередині. Обернувшись я побачив... людину. Нічого більше не пам’ятаю. Стерто. Замість постаті – біла пляма, голосу теж не можу згадати. Все, що я можу сказати – „людина”. Далі була розмова.
- Що ти тут шукаєш?
- Я... я... Мені треба увійти.
- Це абсолютно неможливо.
- ...Чому? – по-дитячому запитав я.
- Там нічого немає.
Це речення, як хвиля транквілізатора, врізалось у мозок.
- Двері неможливо відчинити, бо за ними нічого немає. Час від часу сюди приходять різні люди. Їм згодом починає пригадуватись будівля корпорації, інші деталі... Та ти мусиш погодитись, що це все безглуздя.
Я був не здатен відповісти.
- Є речі, до котрих доводиться приходити дивовижними шляхами, - не зупинявся голос, - і неможливо сказати де саме вони знаходяться. Та в цьому і немає потреби, розумієш? Не все незрозуміле мусить обов’язково бути зрозумілим, і не все зашифроване треба розшифровувати. Тепер, як порада, спробуй взяти якнайбільше користі з усього цього.
- Навіщо двері... якщо за ними нічого? – покривлена інтонація мого голосу.
- Щоб ти сюди прийшов. Тільки таким чином ти отримав усе, що треба. Тут тільки точка відліку, а далі тобі лишаються висновки.
- А хто ви?
Та людина посміхнулась. Не знаю яким чином, але я це запам’ятав.
- Тепер ти взяв досить. Залишилось зробити дещо, щоб спрацював механізм.
Рука тримає револьвер. Звук вмить щезає, перпендикуляром у тіло входить суміш страху і болю.

04:41:02
Кінець запису

На обличчі киснева маска. Я у тому ж кріслі у себе в квартирі. Навколо... вони. Потроху спаковують нейрохірургічне обладнання. Страшенно болить голова, в очах темнішає.

Прокидаюсь – моя кімната у звичайному стані. Навколо незмінний безлад, а я одягнений лежу у ліжку. Постіль зім'ято. Думки знаходяться в гармонії з виглядом кімнати. Нудить... Помацав груди – жодного будь-якого сліду. Виявляється, я просто передозувався – давно вже треба було облишити ці іграшки... Поволі в тіло приходить тремтіння. Суто нервове, запізнене. Дзвінок у двері. За звичаєм не дочекавшись відповіді, у квартирі з’являється Маріо.
- Хлопче, час вертати гроші.
-... Так, так, звичайно. Зараз...- намагаюсь підвестись.
- До речі, чому вчора не прийшов за щоденною пігулкою?
 

Merime

New Member
Ігор Стрельцов

Народився 1970 року в м. Суми. Закінчив Сумський державний педагогічний інститут ім. А.С.Макаренка у 1997 році. Працював у школі. Нині – головний інспектор зв’язків з громадськістю Сумської митниці. Як журналіст друкується у місцевій та центральній періодиці.
Вірші та мала проза виходили у місцевій періодиці та колективній збірці молодих літераторів Сумщини «Зерна» (Суми,2002).



ТОРГОВЕЦЬ НАДІЄЮ

Фантастичне оповідання

Осінній вітер, зриваючи з клену жмутки мокрого жовтого листя, розлючено жбурляв їх у вікно. Знадвору віяло сирістю. Сьогодні за цілий день не було жодного прояснення в небі, і тільки багряний захід нагадав людям, що небесне світило все ще блукає десь за щільною завісою хмар.
Гліб сидів у єдиному кріслі своєї убогої однокімнатної квартири, читаючи з тупуватою зосередженістю об’яви у пухлій міській газеті. Спочатку він похапцем простудіював розділ „робота-пропозиція”, тому що ось уже три місяці, як він звільнився зі своєї контори, і з тих пір не міг знайти собі нового пристойного місця. Сьогодні він був готовий піти навіть простим робітником, але всі пропозиції у цій рубриці вимагали або певного досвіду, або розряду за спеціальністю, котрих у нього просто не було. Учора від нього пішла Оксана, забравши Христинку, сьогодні якийсь вайлак боляче наступив йому на ногу у переповненому міському автобусі. Замість листів, у поштовій скриньці було лише „Попередження” із комунальної служби з вимогою негайно погасити заборгованість за квартиру, інакше – погроза примусового виселення через суд.
У грудях вже давно засів клубок чогось гарячого та важкого. До цього клубка було не можливо звикнути, він постійно заважав ходити, сидіти, спати, а головне - думати. Останнім часом Гліб помітив, що в нього шаленими темпами почав розвиватися комплекс неповноцінності.
Закінчивши з „роботою”, Гліб уже без будь-якого ентузіазму почав понуро пробігати очима по всіх інших розділах. Зайнятись було нічим. Усе, що він міг сьогодні зробити, він уже зробив. А що, до біса, він справді сьогодні зробив?! Та нічого. Окрім втоми та розчарування, що розвалювали тіло на частини, не було більше аніяких почуттів. Навіть газета була зовсім марною річчю – ніякої інформації, одна порожнеча, як і його життя, усе його майбутнє! „Нерухомість”, „авто”, „будматеріали”, ... усе це було зараз ні до чого, як ні до чого і ця порожня квартира, у якій ще тиждень тому бринів дитячий сміх, лунав такий рідний, напрочуд мелодійний жіночий голос. Останнім часом він так був заклопотаний пошуками цієї триклятої роботи, що зовсім забув про родину, про те, що найрідніші істотки разом з ним переживають цю кризу їхньої маленької держави. Тепер на демографічній мапі світу цієї держави більше не існувало. Від такого образного порівняння Гліб криво посміхнувся. Ну й нехай, можливо вона скоро знайде собі більш достойного мужчину, а він - невдаха. Така жінка, як Оксана, гідна більшого, вона не повинна з ним панькатися усе життя, народжувати йому дітей... Клубок у грудях став ще більш тяжким та гарячим...
Ні, час кінчати з цим, треба переключитися. Гліб розсіяно перебігав поглядом по дрібних газетних рядках, намагаючись хоча б чимось відволіктися від сумних роздумів, і раптом, у рубриці „різне – пропозиції”, його увагу несподівано привернуло коротке повідомлення: „Продаю надію. Серж. Звертатися з 9-00 до 18-00 за телефоном...” Гліб, удруге за сьогоднішній день, криво посміхнувся: „Це ж треба – „продаю надію”! І саме у цей час йому запала в очі ця маячня. Скільки разів він читав номери цієї газети і ніколи не зустрічав подібних ідіотських об’яв, а от зараз, коли усе його життя пішло шкереберть, він натрапив на оголошення якогось дурнуватого „приколіста”! Гліб з силою жбурнув газету у куток, дістав із задньої кишені пачку сигарет, у якій знайшлася остання зім’ята біла паличка з відірваним фільтром. Він уже не здивувався цьому дрібному фаталізму. Зіскочив з крісла і, знервовано затягуючись тютюновим димом, почав ходити по кімнаті з кутка в куток. „Ні, ну куди дивляться редактори цієї зачуханої газетки, друкуючи таку нісенітницю!” – Гліб був радий хоча б на чомусь зірвати свою злість за всі негаразди останнього місяця. Він хотів щось іще довести самому собі, по темі закону „Про пресу”, але тому, що за все своє життя практично не прочитав жодного юридичного документу, ніби спіткнувся і ... тут до нього прийшла блискуча ідея. Гліб схопив газету, що лежала долі, знову швидко пробіг очима текст оголошення, глянув на наручного годинника – 17-45. Так, він іще встигне сказати по телефону усе, що в нього наболіло, цьому Сержу, якщо той взагалі існує у природі. Гліб підскочив до телефону, схопив слухавку: звичне монотонне гудіння - дивно, не відключили. Поспіхом набрав потрібний номер. На тому кінці дроту доволі швидко озвався чоловічий голос: „Алло – Серж, я Вас слухаю!”
 

Merime

New Member
(Продовження)

2.

Гліб сидів приблизно у такій же однокімнатній, я к і в нього, але тільки ця була обладнана під невеличкий офіс і знаходилася на першому поверсі солідного хмарочосоподібного будинку з дзеркальними вікнами, котрий височів у діловому центрі міста серед таких же респектабельних побратимів.
Перед комп’ютером, за столом, навпроти Гліба, діловито клацаючи клавішами, сидів типовий представник породи „лайнових” геніїв: певно ж невисокий, сухорлявий молодий чоловік з розкуйовдженою зачіскою та меткими оченятами, значно збільшеними діоптріями окулярів. А очкарик, він же Серж, між тим, як мовиться, „їздив по вухах”: „Ми реалізовуємо реальний продукт – без холестерину та сивушних олій, - він верескливо розсміявся, явно насолоджуючись хирлявими зародками своєї збоченої дотепності. – Наш продукт такий же справжній, як і будь-який товар, який Ви купуєте у супермаркеті”.
- Хочу зауважити, - безцеремонно урвав пишномовну проповідь очкарика Гліб, - але усі нормальні товари можна побачити й помацати, вони мають пакування, штрихкод та й інші „прибамбаси”, характерні для того лайна, котре продають у супермаркетах!
- Авжеж, - блиснувши лінзами, радісно верескнув очкарик, - Авжеж! Та коли Ви купуєте шоколадний батончик у яскравій упаковці, Ви ж напевно не бачите його, який він там? Вам досить поглянути на назву і все, Ваша уява продукує по пам’яті знайомі образи: Ви вже відчуваєте присмак шоколадної глазурі, у роті розтікається солодка молочна карамель, а на зубах починають хрускотіти смажені горішки. І чим більше Ви зголодніли, тим яскравіші образи. Що залишилось: подивитися строк реалізації – чи не згірк бува арахіс, не помутнів шоколад? Ага, все добре, і Ви віддаєте свої кровні за щось тверде у хрусткому поліетилені. До того ж точно знаючи, за що заплатили кошти - запорукою тому слугують ваш досвід та уява...
Тип за комп’ютером на хвилинку перервав своє інтелектуальне муркотіння, щоб оцінити підготовку клієнта. Явно вдоволений своєю промовою і тим, що його не перебивають, цей хирлявий котисько повів далі:
- У нас те ж саме! Ви знаєте, що таке надія, Вам знайомий цей стан, але зараз у Вас, так би мовити, із ним дефіцит, але ми готові Вам його продати. Помірний грошовий вклад і ... Ви отримуєте те, чого вам так бракує.
Останні слова він навмисне співчутливо розтягнув.
- Але ж надія – не ковбаса, - підозріло примружившись, заявив Гліб, - це стан душі, якась особлива хімія у мозку або, дідько його знає, щось іще, десь у гіпофізі?! Як ви можете мені це продати, із чого, на вашу думку, складається надія? Ви мені її з ложечки дасте чи поставите поживну клізму? А може внутрівенно?
У Гліба вже давно закралася підозра, що цей хлюст під хитромудрим поясненням має на увазі який-небудь „екстезі”, і на даний час просто випробовує його, Гліба, на предмет того, чи готовий він вжити цю гидоту, чи ні? Якщо готовий, то у якому вигляді? Можливо, ці пройдисвіти і ловлять людей, таких, як він – розчарованих у житті, готових повірити у диво, віддавши останню копійку за щось таке, що змінить їхнє життя. Але, нічого, він їх швидко виведе „на чисту воду”. Ще підходячи до під’їзду, де знаходилася фірма Сержа, Гліб уважно оглянув подвір’я на предмет „тусовки” яких-небудь здорованів - поплічників цього вундеркінда, готових швидко „привести до тями” упертого клієнта. Але, що дивно, таких поблизу не було. Як і в цьому мініатюрному офісі. Ну не міг же очкарик запхнути пару доморощених „термінаторів” у системний блок чи під пахву. Тому Гліб, стовідсотково упевнений у підступі, котрий старанно ховав від нього худорлявий Серж, рекламуючи „надію”, як товар, вирішив, що швидко розколе цього самовпевненого чиряка, а наостанку одмантулить, як слід –для профілактики.
- Внутрівенно? Ні, - Серж якось багатозначно розсміявся, - за кого Ви мене тримаєте?!
Він немовби читав думки Гліба. „Може, цей очкарик й насправді екстрасенс, - почала закрадатися нова підозра. „Може, він викличе у мені впевненість у собі, так, як психотерапевти лічать імпотенцію?”
А хазяїн офісу вже відповідав на потаємні думки свого клієнта:
- На Вашому місці я б також був підозрілим. Ще б пак, про такі продукти не крутять веселих рекламних роликів по телебаченню, де моргають пухнастими віями звабливі красуні у бікіні. Наша фірма це й не всесвітньо відома марка...
- Та й дійсно, - з єхидою зауважив Гліб – чому ви не рекламуєте свою продукцію? Боїтеся штрафних санкцій з боку Антимонопольного комітету? –Він не знав насправді, чим займається цей комітет, але хотів показати цьому куцому генію високих технологій, що й сам дечого вартий.
Серж у свою чергу саркастично посміхнувся:
- Ось тут Ви не праві, ми далеко не монополісти!
- Та ну, - награно здивувався професійний невдаха, - Я, щось більше ніде не бачив рекламних щитів з продажу надії або чогось на зразок цього!
- У своєму роді ми єдині, хто продає чистий рафінований продукт. Усі інші, у порівнянні з нами – просто „халтурники”, - з пафосом зауважив компۥютерник, рефлекторно клацаючи „мишкою”.
- Так у чому ж справа?! – у голосі Гліба відчувався неприхований сарказм. – Як то кажуть, „на коня та гайда”!
- Насправді, - Серж зробив невдоволену гримаску: - Наші конкуренти - дуже серйозні хлопці. Якщо вони дізнаються про наше існування, то нас закриють наступного ж дня. Тому і доводиться ховатися за напівжартівливим приватним оголошенням. Та я не жаліюсь, наші клієнти завжди нас знаходять, та й з моменту відкриття фірми справи йдуть зі стабільним приростом, а більшого нам поки що й не треба.
- Але хто ж ваші конкуренти, - не відступався Гліб.
- Абсолютно всі політики, - сумно видихнув очкарик. – Що вони Вам продають, розмахуючи передвиборними листівками, обіймаючи з побожним патріотичним трепетом ветеранів та дітей? Надію! А ціна, яку Ви сплачуєте за цю підробку, опускаючи у виборчу урну свій бюлетень, у сотні разів перевищує ту, котру правимо ми за свій „натур продукт”. З екранів телевізорів Вас зваблюють диво-шампунем, котрий ефективно долає лупу. І навіть якщо у Вас ніколи не було лупи, наступного дня Ви все одно купите саме цей. А ще за день, після застосування дивного шампуню, на своїх плечах Ви побачите стільки лупи, що будь Ви Вернидубом, на Вашому піджаку можна було б проводити зимову олімпіаду!
- Та що ти мені тут казки розповідаєш?! - Несподівано розлючено заревів Гліб. – Чим ти сам відрізняєшся від усіх тих „бізнесперців”?! Тим, що не крутиш по „телеку” рекламу своєї контори „Роги та ратиці”? Так чи що? Що ти мені, кінець кінцем, можеш запропонувати, яку таку модернову надію? У гліцериновій обгортці чи на американських стероїдах? – Він навіть зіскочив зі стільця і готовий був затопити цьому солоному опеньку, та ніяк не міг визначитися з місцем прикладання своїх емоцій. На якусь мить Гліб навіть припустив, що цей очкарик мазохіст і навмисне витончено розпалює своїх відвідувачів, а потім безоплатно отримує солоденькі стусани.
- Спокійно, спокійно, - несподівано самовпевнено і авторитетно заявив Серж, від чого Гліб навіть осікся на півслові. – Присядьте та заповніть анкету. Ваша правда, ми дійсно надто відійшли від справи.
Швидко оговтавшись від такої нахабної впертості з боку хакера, при такій хирлявій його конституції, Гліб знову перейшов у наступ:
- Яка анкета, розкажи конкретно, як ти мені запихувати свою „рафіновану” надію будеш?
Серж був знову напрочуд незворушним:
- Сам механізм я Вам, звісна річ, не можу відкрити – „ноу-хау”, авторські права і все таке. Єдине, можу сказати, що ми із зовні нічого Вам уводити не будемо. Усе вже є у Вас самих, Ви просто не можете цим скористатись. Нехай моє порівняння Вас не збентежує, але Ви, як дикун з бляшанкою оселедців, котрий не знає, що з нею робити. Наша технологія допомагає людям вивільнити закладені у них здібності. Вам достатньо буде лише сісти у це затишне крісло, - при цьому очкарик показав рукою на крісло, що стояло у кутку, воно на вигляд було таким самісіньким, на якому сидів він сам, - і протягом нетривалого часу послухати приємну музику через навушники, - зовсім звичайні навушники висіли на підлокітнику вказаного крісла. – Після чого, звісно, Вам залишиться тільки розрахуватися за продукт.
- Так просто? У Гліба в середині затеплівся слабкий вогник того, що тільки-но збиралися йому продати у настільки незвичний спосіб. І він, вже зовсім невпевнено, запитав:
- Тобто, секрет у музиці?
- О ні, - поблажливо засміявся торговець. – Музика це фон, обгортка, якщо хочете. Кінець кінцем, Ви ж маєте щось робити 15 хвилин?!
Надто вже все просто, знову закралася підозра у Гліба, може у тих навушниках ховається якась пастка. Яка-небудь специфічна музика, під яку він засне, а потім цьому очкастому не стане за клопіт викликати дебелих колег по телефону, обчистити кишені клієнту і ... Але спокуса була великою. А якщо раптом? Та й чим ризикувати, грошей у принципі не багато, усе що можна було втратити у житті він уже втратив.
- Де анкета? – рішуче заявив Гліб.

3

Місяць потому Гліб знову сидів у тому ж кріслі і знову сперечався з власником старомодних окулярів, але вже зовсім з іншого приводу:
- Як це ви більше не можете? Що, немає на складі чи закваска не визріла? Ви ж самі казали, що це ресурси мого власного організму?
У голосі Гліба більше не було тієї колишньої уїдливої підозрілості, якою він щедро обдаровував свого співрозмовника при першому знайомстві. Навпаки, тепер у його голосі чулися нотки благання та відчаю:
- Як же так, після трьох ваших сеансів у мене все тільки-но почало налагоджуватися: Оксана змінила своє ставлення до мене, дозволивши зустрічатися з Христинкою, у одній із солідних фірм я вдало пройшов співбесіду, і тут ви кажете, що все?
- Послухайте, - спокійно перебив Гліба фірмач, - хіба значилося у договорі, що продамо Вам вдалу кар’єру, повернемо дружину? Погляньте, у графі „товар” тільки один запис: „надія”. „На-ді-я”, - повторив по складах Серж, як це роблять шкільні вчителі, для того, щоб, може, у такий спосіб втлумачити прописні істини у голови своїх особливо тупих вихованців.
– А що таке надія? – продовжував у тому ж дусі очкарик, з філософським виглядом розглядаючи стелю, відкинувшись на високу спинку свого шкіряного крісла: - Це, як там: „особливий електричний потенціал, заряд у гіпофізі”? Я не помилився?
- Ну, як же, це ж ви фахівець у цій сфері, - безпорадно зауважив Гліб. Брови його скорботно зламалися, як у скривдженої дитини: - Це ж ви самі мусите знати, що і з чого ви вивільняєте?
- „Ноу-хау”! – мелодійно відрізав спеціаліст у галузі новітніх технологій. Це, до кінця не зрозуміле для Гліба іноземне слово, зараз лунало, як „табу”. Після цього, між співрозмовниками у повітрі зависла невелика пауза. Гліб, крутнувшись на маленькому стільці, заклопотано втупився у підлогу, не знаючи, що далі говорити, а його опонент, похитуючись у розкішному кріслі взад-вперед, злегка підкушував кінчик своєї дорогої кулькової ручки. Він вичікував, удаючи заклопотаність.
Гліб хотів перервати мовчанку якоюсь фразою, та хазяїн офісу перебив його тоном великого фахівця у своїй сфері:
- Справа у тому, що Ви для нас рідкісний випадок, - почав він здалеку.
- Тобто як це? – брови Гліба знову поповзли в гору.
- Сутність Вашої унікальності полягає у тому, - продовжував Серж, підкушуючи ручку, - Що у Вас виявився надто замалим життєвий потенціал цієї самої „надії”. У середньостатистичної людини його повною мірою вистачає на десять сеансів, після чого, як Ви можете самі здогадатись, життя наших клієнтів настільки змінює полярність з „мінусу” на „плюс”, що вони просто більше не звертаються до нас. Ну, хіба що, зателефонують на Різдво, пришлють листівку до Нового року. Такі, знаєте, дружні знаки вдячності. Але Ви – зовсім унікальний випадок! – очі Сержа, і без того збільшені лінзами, випромінювали „рафіноване” здивування та занепокоєння.
Гліб принишк. Від минулої впевненості у собі, котру він відчував останні два тижні, отримуючи натуральну „надію” із власних запасів, не залишилося й духу. Що тепер, як жити? А якщо, з цими мізерними запасами його полишать останні життєві сили? Як необачно він вчинив, звернувшись до цих приватників! Схоже, що вони ще й самі не до кінця вивчили можливості людського організму у цій сфері. Але власник великих окулярів знову, як тоді, у перший день їх знайомства, прочитав його тяжкі думки:
- І між тим, у нас розроблено вихід із цієї кризової ситуації.
Гліб швидко підняв голову і глянув на співрозмовника, в його очах крихітними вогниками зажевріли іскорки останнього недоторканого запасу настільки необхідного зараз для нього почуття:
- Так Ви кажете, ще не все втрачено? – слабо протягнув він.

4

Рік потому, в одному із кабінетів серйозної силової установи. Доволі випещений чоловік бальзаківських років у генеральській формі кинув у слухавку:
- Алло, Машо, виклич мені Лохотронова, нехай зайде з доповіддю по програмі „А”.
Приблизно через десять хвилин важкі двері кабінету безшумно відчинилися, у щілину, що утворилася пролізла майже лиса голова з прилизаним блискучим волоссям і з такими ж, здавалося, масними, лискучими, глибоко посадженими оченятами. Розтягнувши у послужливій посмішці тонкогубого рота, голова ледь підкреслено, боязко запитала:
- Викликали, Аркадію Семеновичу?
- Заходь, Лохотронов, доповідай, які результати роботи по державній програмі „А”! – проревів густим басом хазяїн апартаментів. Між тим товсті волохаті пальці міністра клацнули по клавішах невеликого приладу, що зовні нагадував ноутбук. „Так, зараз подивимось, - розмірковував генерал, не досить вправно натискаючи мініатюрні клавіші апарату своїми неандертальськими „сардельками”, - як працює цей „емоціовізор”? Чим нас можуть потішити жовтопикі? Обіцяли, що програма цього електронного примусу адаптована під наших „хохлів”, от зараз і перевіримо на цьому хробаку, що нам „збухали” недобиті самураї за двісті штук „японських тугриків”?
А між тим Лохотронов обережно викотився з-за дверей, обережно зачинивши їх за собою, і почав, також повільно, наближатися до танкоподібного столу шефа. За довгі роки роботи в Управлінні у його спинному мозку розвинулася особлива зона – нервовий центр, що попереджував хазяїна про небезпеку. Ось і зараз, Лохотронов не знав, що відбувається, але відчував – щось неладне. Щось було сьогодні не так у поведінці шефа, але що, цього головний державний радник Лохотронов не міг визначити. Між тим, генерал, не відриваючись, дивився на невеличкий екран свого нового апарату, площа якого була розбита програмою на чотири сектора. Зверху ліворуч відображалася фігура головного радника, що наближався до столу. Вона вигравала усіма відтінками блакитного, доходячи до синього та фіолетового кольорів. У нижньому лівому секторі ішло текстове пояснення кольорів сканованого об’єкта: задавленість, переляк, нервове напруження, нерішучість. У правому верхньому секторі скакали якісь хитромудрі синусоїди, а у нижньому – пропонувалися моделі поведінки для користувача „емоціовізора” щодо об’єкту спостереження: психологічна атака, пресинг, заспокоїти, підбадьорити і таке інше. Генерал тільки вилаявся подумки: „Дідька лисого-чорта сизого, та я й без цього репаного пісуара знаю, що мені робити! Хоча, може, й варто почитати їхню косооку писанину про те, як ним до пуття користуватися? І тут міністр помітив, що радник впритул наблизився до його робочого столу та підозріло зиркає на „емоціовізор”. Генерал миттю шарпонув долонею по екрану, склавши прилад однім рухом, і заволав на підлеглого:
- Ну що ти підповзаєш до мене, як тхір до курей, скоріше давай!
Радник Лохотронов, миттю став по ліву руку від міністра, поспіхом дістав із дебелої папки з грифом „Цілком таємно” кольорові графіки та складні таблиці.
- Та ти не мовчи, не мовчи – прогуркотів низьким тембром Аркадій Семенович, - ти розповідай, що тут у тебе за маячня...
- Отже, передусім, хочу зауважити, що за останніми даними першого етапу – програмою „Надія” охоплено 43 % населення, а програмою „Щастя” – поки що 18 %.
- Чому так мало, чому не вкладаєтеся у графік, - знову заревів владний баритон міністра, стрясаючи стіни урядового кабінету.
- На це вплинуло багато факторів, - обачно замуркотів радник, - котрі не могли прорахувати наші аналітики і психологи.
- Які, наприклад? – підозріло загудів у відповідь пан міністр.
Тут Лохотронов трішки зам’явся, але, подолавши свою хвилинну нерішучість, почав сипати науковими викладками й цифрами:
- Коли програмою „Щастя” буде охоплено 56 % населення, такі інститути, як суспільна думка, засоби масової інформації і навіть цивільний кодекс стануть суто умовними.
- Ви стверджуєте, що в нашій країні будуть повністю викорчувані злочинність та інакомислення?
- Не зовсім, - солодкувато зауважив радник, - але їх кількість зменшиться настільки, що ми повною мірою зможемо узяти під контроль все суспільство. Коли більша частина населення буде абсолютно „щасливою”, проблеми та ідеї меншості, себто відщепенців, вже нікого не будуть хвилювати.
- А щодо світової спільноти, якщо здіймуть ґвалт у країнах з розвинутою цією „дупократією”, в ООН? Що маємо робити?
- О, не хвилюйтеся, пане міністре, нашими продуктами „надія” та „щастя” вже зацікавилися керівники провідних світових країн. Отже, невдовзі почнемо експорт! – при цих словах Лохотронов лукаво посміхнувся, примруживши свої маленькі блискучі оченята.
- Ти диви, і їх це цікавить, - іронічно посміхнувся хазяїн кабінету, вдоволено почісуючи товстими пальцями важку нижню щелепу. – А що, зворотних процесів не спостерігається? До речі, як там наша „перша ластівка”, як його.... – генерал насупив брови, натужно пригадуючи щось.
- Гліб, - послужливо зігнувшись і заглядаючи водянистими намистинками у очі начальнику, випалив Лохотронов.
- - Так, так, Гліб, - зверхньо підвівши ліву брову, зауважив міністр. - Як він себе почуває? Його поведінка?
- Нірвана, суцільне щастя – розлився улесливою посмішкою головний радник, - про родину навіть не згадує, нехай безініціативно, але постійно працює за мізерну зарплатню чорноробом у одному з супермаркетів. Газет не читає, громадським та культурним життям не цікавиться. Ніяких хобі та захоплень. Лише дивиться по телевізору розважальні програми.
- Так, добре, а що ти там казав щодо експорту?
 

Merime

New Member
Бажаю цікавого читання! І власних творчих успіхів!
 

Merime

New Member
Із збіркою "Орфей-2006: ПРОЗА" можна ознайомитись у новому книжковому магазині "Кобзар" за адресою: пров. 9 травня (між Соборною і Воскресенською, поруч з "Їжачком"). Там же можна її придбати.
 

Illusion_

New Member
Лист Вітру


«Все наши дороги выбираем сами,
ошибаемся и ищем и живем мечтами,
вертом и дождем стать или всё ж землею?
это всё не важно, важно, что с тобою...»
([stella_alpina])

«I will fly,
spread my wings
up into the sky.
You will stay,
in my dreams,
love would never die»
(НеДіля)​


Ти сильний, могутній, незалежний, вільний. Твоя свобода вабить мене, твоя рішучість валить мене з ніг. Твою непостійність, змінність ніхто і ніколи не зможе передбачити. Твій ніжний, лагідний, пестливий подих обнадіює мене на вічну весну. А іноді твоя колюча холодна маса повітря пронизує мене аж до серця, я навіть відчуваю, як на серці з’являється крижана шкоринка, яка здавлює його і завдає великий біль. Ти навіть не зважаєш, що робиш мені зле, бо ти вітер, ти керуєшся свободою і зникаєш.

Мені здається, що я не зможу без тебе прожити.. та нічого, звикну якось…
Навіть, якщо ти полетиш геть, я всеодно не зможу забути твої ніжні повітряні обійми і біль, який мені приніс твій пронизливий колючий холод..
Але ж як жити без вітра…? Це теж саме, що і квітка без сонячних променів. Може я і зсохну, як та квітка без сонця, та всеодно залишусь, як той гербарій, якого поклали в книгу, щоб він був схожий на квітку, але мертва. Всі будуть дивитися на прив’ялий гербарій і будуть бачити, «як не живу без тебе я».

Може я адаптуюсь… може я зможу… Так, обов’язково зможу! Я звикну до клімату без вітру. Може мені без твоїх подихів буде і легше… ні.. навіщо я себе обманюю… розуміється, що мені буде дуже важко…
Краще лети! Лети куди-небудь! Тільки не вертайся, якщо не хочеш! Може десь там, ти знайдеш чудове місце, захочеш залишитися там назавжди… будеш пестити там своїм ніжним повітрям чарівні азалії…

14.V.2007​
Литюга Влада​
 
Останнє редагування:

Susy

New Member
Дякую, за дуже цікаву тему та можливість прочитати молодих талановитих українських літераторів, особливо на рідній мові, адже вона така ..... Особливо не знаходжу слів та епітетів після прочитаного.
Через те, що я живу в іншому місті, я не можу придбати дану збірку. Отож, хотіла б запитати, чи можна її якось отримати на електронну пошту звісно в електронному варіанті ( про всяк випадок додаю адресу_susy_@mail.ru). Просто мені так хочеться прочитати і поділитися з кимось.
Дуже дякую!
 

Merime

New Member
Відповідь: КОНКУРС української ПРОЗИ!

Дякую і Вам, Susy, за увагу до нашого проекту. Книгу надішлю обов'язково. Можу також вислати на поштову адресу друкований варіант.Хотілось би, щоб про творчість сумчан знали і в інших містах.
Сподіваюсь також, що на осінь ми назбираємо на нову книжку.
 

Susy

New Member
Дуже приємно, що так швидко відгукнулися і не полишили мене у стані знаків запитань. Отож чекаю!
А сумчанам бажаю творчих натхнень!
 

Юлія

New Member
Ответ: КОНКУРС української ПРОЗИ!

Доброго дня. записалася у ваш форум, щоб взяти участь у конкурсі прози. але як це зробити? щось не розберуся.
 
Зверху