КОНКУРС української ПРОЗИ!

Merime

New Member
Мистецька студія "Орфей" запрошує усіх форумчан взяти участь у літературному конкурсі в номінації "проза". За результатами конкурсу в кінці року відбудеться відзначення лауреатів та вийде друком колективна збірка авторів-переможців.
Прошу в цю тему викладувати власні прозові твори будь-яких жанрів, напрямків та стилів українською мовою.
 

Merime

New Member
Для початку познайомлю із переможцями попереднього конкурсу, серед яких є й наші форумчани. ЇХ твори увійшли до альманаху "Орфей:проза - 2006". Він вийшов друком. Уже розпочалась серія презентацій. Ось його зміст.
ЗМІСТ

ОЛЬГА БАШКИРОВА
СОН
ВИСОКА ТРАВА
УРРІ. КРИМІНАЛЬНО-СЕНТИМЕНТАЛЬНА ФАНТАЗІЯ. (УРИВОК)

СЕРГІЙ ЛАТИШЕВ

ВІКНА НАПРОТИ
АРКАДІЙ ПОВАЖНИЙ
ЕЯ
РОЖЕВА ПЛЯМА, АБО ПРИГОДИ КОПАЧА МОГИЛ
ЛІТЕРАТУРНИЙ ГУРТОК „КІНЕЦЬ АЛКОГОЛІЗМУ”

ОЛЕГ РОМАНЕНКО
ДІД МОРОЗ
П'ЯТЬ СЕКУНД
ВІН ПРОКОВТНУВ ЇЇ СЛИНУ
ЗУСТРІЧ
ВАНТАЖ
ЛІҐЕЙЯ

ДМИТРО СИМОНЕНКО
Чорна скринька
ІГОР СТРЕЛЬЦОВ
Торговець надією.
 
Останнє редагування:

libertine

I ♥ ♫
Искра света – фейерверк,
Вспыхнул где-то и померк,
Сгорел ярким огнем дотла.
Успел кто-то сказать: “Звезда”.
Дельфин.


...це начебто написати книгу своєї мрії, спалити її, а потім з задоволенням розтирати руками попіл. І відчувати, як всі старання багатьох років застрягли під нігтями. А потім дихати цим попелом, задихатися, кашляти кров'ю, і знову, і знову підкидати в небо жменьки спаленої мудрості, які проллються дощем на землю, розчиняться з нею й нагодують чиїсь квіти. А хтось буде довго думати, що це в нього "зелені руки" – але ні, це чиясь мрія, свідомо подавлена й убита, дає свою силу паростку - ту силу, що їй уже ніколи не знадобиться. І знову нескінченні мандрівки молекул, і ти почуваєш кожну - вона частина тебе, вона ніколи нікуди не дінеться - і лише своїм незримим сяйвом буде робити тобі боляче, нагадувати, як ти зім'яв своїми ж руками мрію. Ту мрію, що виношував пів-життя, пестив і плекав, а потім народив, як дитину, обмив проточною водою зі своїх очниць - і вбив своїми невірними неврівноваженими руками, убив безсердечно й безсоромно... І начебто не було тих нескінченних ночей при світлі денної лампи, тих поплутаних думок, які роблять сильніше, лише вбиваючи. Хтось буде нескінченно довго говорити про сенс життя, а ти, докурюючи свою останню сигарету, будеш дивитися на дно попільниці й згадувати той самий попіл...попіл твоєї мрії. А потім на дні попільниці утвориться солоне озеро - ти побачиш у ньому своє віддзеркалення - втілення людської смертності й безпорадності, втілення страхів і безсилля - і зло охопить тебе, ти разом скинеш попільницю зі стола, ти вб'єш її рухом руки - як убиваєш всі навколо - її треба вбити, вона занадто багато знає про тебе, вона знає твою слабкість. Осколки скла ранять тебе, але ти не будеш почувати болю - більше ніколи. Ти будеш сидіти, і дивитися, як промені світильника грають відблисками в розбитому склі. І стануть метушитися люди - жартувати й зло сміятися, обурюватися й цікавитися, кожний буде думати про щось своєму, але їм не буде тебе жаль - вони просто будуть шукати в тобі себе, вони будуть порівнювати, їм однаково, як почуваєш себе ти, їм цікаво те, як ти впливаєш на них. Хтось устане й піде, хтось просто відвернеться й повернеться до сніданку. Про тебе забудуть, як тільки переступлять поріг цієї забігайлівки. А ти, присоромлений власним прилюдним каяттям, своїм оголенням перед ними, вийдеш на вулицю й станеш посередині дороги. І ти станеш симетричний, як ніколи - біла розмітка дороги розділить тебе навпіл. Так було завжди – одна половина тебе прагнула додержуватися течії, а інша завжди незмінно виявлялася на зустрічній. І потік розривав їх, потік розірвав їх... Справа не в недостачі сили волі, справа у відсутності об'єктивного змісту знову злитися воєдино. І тоді твоя бунтівлива половинка, втомившись від людей-машин, які, проїжджаючи по ній щодня, залишають лише брудні сліди від шин і ніг, зробить єдиний можливий вибір. Коли всі напрямки вичерпані, залишається тільки одне - нагору! І нехай хтось боїться, хтось не розуміє, хтось крутить пальцем біля скроні - занадто легко додержуватися течії, якщо вона тобі така чужа, і ще складніше не розчинитися в ній, не стати ії частиною, не перестати розрізняти себе. І ти рвонеш нагору - сяйвом, темрявою, так, чорт заберай, усе зіллється в цьому нескінченному танці розпачу й відчуження...
Ти станеш ліхтарем на підвісній стелі неба - зіркою, одним з тих, хто був не зрозумілий, хто не зрозумів, хто не хотів розуміти. Мало хто буде пам'ятатиме твоє місцезнаходження на нескінченному цвинтарі неба – зрештою, ти був просто людиною без імені, без прізвища, без північної широти й західної довготи, без часового пояса й штрих-коду. І лише іноді тебе будуть оплакувати - ні, не люди - вони занадто безвірні для цього, а небо - краплями падаючи на грішну землю, на брудний асфальт, змиваючи твої сліди, змиваючи всі докази, небо буде плакати - великими мутними сльозами, буде стогнати гуркотами грому, змиє попіл твоєї ненароженої книги, змішає його із землею... І буде пахнути озоном і грибами, а ти, здобувши свою нову вітчизну, будеш посміхатися кудись униз, туди, де тебе прокляли й викинули, будеш посміхатися тим, хто ніколи про тебе не думав і ніколи не заплаче тому, що тебе немає, будеш посміхатися - відкрито й безоплатно, щоб коли-небудь, через мільйони років, світло твоєї зірки досягло третьої планети від Сонця й дало їй хоч трошки тепла... Того тепла, якого ти ніколи не бачив при житті.
 

libertine

I ♥ ♫
Сніг

У світі не залишилося нічого святого. Навіть сніг випадає для того, щоб стати брудом під ногами. Великі білі пластівці, кружляючись, падають під ноги - і ти проходиш повз них, невдоволено морщиш ніс і піднімаєш воріт.
У світі не залишилося нічого рідного. Сніг пахне снігом у будь-якому куточку світу, навіть якби в Африці був сніг, він би був таким же як тут, таким же як скрізь – пронизаний свіжістю й вогкістю, грузлим і липким.
У світі немає нічого теплого. Та тільки холодний сніг, від якого ти мружишся, гріє траву, зігріває й захищає озимі від холодного пронизуючого зимового вітру...
У світі не залишилося нічого непідкупного. Та тільки снігу однаково, чи падає він у двір, де діти будуть верещати від радощів, граючи в сніжки або ліплячи снігову бабу, із хрускотом руйнуючи ті самі маленькі сніжинки; або ж він упаде на тіло вбитого солдата десь неймовірно далеко звідси, укриваючи його білим простирадлом. Кожна сніжинка сама по собі не страшна, у неї своя траєкторія й своє життя, вона кротка й чиста, але при цьому, зібравшись у великій кількості, сніжинки можуть стати лавиною й знищити ціле місто, обрушившись на нього, розбуджені розкатом звуку в горах...
У світі не залишилося ні-чо-го незрозумілого. Ти думаєш, що навіть сніг банальний і простий - тільки не вникаючи. Тому що кожна сніжинка, як і кожна людина - це хитре сплетення молекул, неповторне й загадкове, непояснене й дивне, це кристали різної форми й розміру, точно підігнані між собою у випадковій, але геометрично правильній послідовності, що утворюють маленькі, непомітні сніжинки, які ти топчеш черевиками, не замислюючись. Як людське тіло, як душа - неможливо визначити, як сплетуться кристали води, який візерунок вони намалюють, і куди вони приземляться – чи до тебе на щоку, створюючи таку прекрасну, але штучну сльозу, на сірий асфальт брудних змерзлих тротуарів, на сплячі оголені дерева, або на мільйони людей, таких як ти, що складаються з тих же речовин і сполук, а в той же час - таких незрозумілих і нерозуміючих...

У світі, здається, зовсім не залишилося мене... Вийду на вулицю і підставлю обличчя під снігопад, ловлячи сніжинки ротом - я хочу, щоб вони очистили мене зсередини...
 
S

[stella_alpina]

Guest
Янголи не вміють літати...

Всім тим близьким і коханим людям,
з якими мене розлучили кордони.
Mi manchi tanto...I miss you so muсh...
Mir fehlst du... Falto a voce...
Мне тебя не хватает...


Як сумно бути птахом зі зламаними крилами. Знаєш, ти точно знаеш, що ти можеш літати, бо то є твоїм від природи. Але ж ці зламані крила... Хочеться вірити в диво. Робиш безглузді спроби, але... Але ти не летиш. А кожне нове намагання віддає пекучем болем. Він дужчає щоразу. А птах... Слабшає та помирає. Сумно...

Я - птаха без візи та закордонного паспорту, птаха, що живе надіями і сподіваннями, що колись буде те диво... Але де, розкажіть мені, де? Де ж воно те диво? А нема...Натомість є щоденні півгодинні ін"єкції життя. Вони спливають швидко. Це як кляті наркотики, коли ти вже міцно сидиш на системі. Ломка, ломка, ломка... Ти почуваеш, що тобі потрібен він, цей порошок життя і смерті. Від самого початку ж знала, що це мене вб"є. Але... Підсіла. І тепер вже цей наркотик має для мене інше значення. Без нього я помру. Він - моя жага до безболісного і щасливого життя. А за все треба платити. І я розплачуюся утридорого.

Ні, я нестандартна наркоманка... Я не вживаю наркотиків, бо а нащо? В мене є один-єдиний наркотик - Він. Мій любий і коханий. Такий мені близький, і так географічно від мене далекий. Щодня на півгодини мені байдуже, хай навіть стеля впаде, нехай згорить мій дім, розпочнеться війна або землетрус я все одно не випущу з рук мобільного. Бо знаю, що о пів на десяту буде дзвонити Він. Так і живемо. А раз на рік Він приїздить до мене. На два тижні. Два тижні повного щастя у його чистому вигляді. Чиста отрута, що починає труїти душу, щойно ти її вип"єш до останньої краплини...

[шість із половиною днів щастя. і остання прогулянка під дощем]
...-Дивися набо, воно таке...
-Але ж іде дощ.
-Дивися, а потім, коли у тебе там, вдома буде іти дощ, ти будеш на нього дивитися і згадувати мої сльози.
-Ти зробиш свої ідіотськи документи і неодмінно до мене прилетиш, правда? Ми будемо жити довго і щасливо, а помремо в
один день...
-Фу! Безглузда казочка... Ні, коханий, ти помреш першим, залишиш мені спадок, а я знайду собі молодого коханця. Але ти
не здихай занадто рано.
-Чому?
-Е, ні. Я не хочу рюмсати над твоєю труною. То ж ти мені маєш набриднути.
-Матеріалістка бісова. За що я тебе тільки кохаю?
-Дурний, ти мені повірив? Я ж тебе кохаю... Мені тільки ти і потрібен...
-Правда?
-Ну а якого ж біса я б на тебе чекала сім років?
-Щоб потім мати молодого коханця...
-Та ну тебе, на дощ дивися... І на небо...
-Тепер я точно зненавиджу дощі.
-Чому?
-Бо буду згадувати цей день. Цей дощ... Тебе... А мені буде так сумно, і ніхто мене не пригорне...
-А я тобі смс напишу /me gives you a hug
-А я відповім, що /me loves you...[а далі - літак... сльози... обіцянки... обійми]



... Мені подобається, як пахне асфальт після дощу. Він каже, що я збоченка. Я люблю пити каву і палити. А він каже, що я
дуренька і вбиваю сама себе. Він мені намагається заборонити. Каже, я не маю права вбивати його кохану. А коли я хворію,
мені до нестями хочеться щоб він приніс мені зеленого чаю із персиками. Я так люблю, коли він так робить...
[його смс-ка: Ide tsey tupuy doshch. ya hochu do tebe. obiymu mene...
answer: /me hugs you :)
ще одна: hochet1sya tse vidchuvatu, a ne chutatu
не вистачає залишку на рахунку...]


...Свободи не дають. Не дають мені до тебе летіти. Не дають ані прописки, тож і закордонного не дадуть. Свободу хочеться
купити. Але на неї не стане грошей. Так дико і дивно... Майже все можна купити. Я знаю, що можу купити щастя. Бо моє щастя -
це ти. Я можу купити мрію. Бо моя мрія - обійняти тебе. Я можу купити всесвіт, бо він і ти – то одне ціле... Я можу купити собі such a perfect
life. Знаю, що можу. В принципі. А у жорстокій дійсності принципів, теорій та гіпотез замало. Потрібні кляті гроші. А їх
у мене немає...[болісне і безпідставне відчуття, що я більше ніколи не побачу його]

...Нещоданвно перечитала "Фауста" і згадала свій шкільний твір. Писала, що ніколи не продала б душі. Нахабно
брехала. Продала б, легко. За закордонний паспорт із шенгенською візою. І все. Ну хіба що білет на літак до Верони. А до
Верони є літаки? Не знаю. Ну добре, як вже продаю душу, то будуть. Дияволе... Дияволе... Ти де? Ходи до мене, я тобі душу
продати хочу... Дияволе...[година голосних криків та коньяку. паршивого дешевого коньяку] Нема. Певно його не існує. Я ж
голосно кричала, він би почув...[багато дешевого коньяку і вишневого соку]

...-Ти мій янгол...
-Ні, треба менше пити. Коньяк глушити, як я тобі не до снаги. і не намагайся. У тебе вже глюки.
-Ні. Ти - мій янгол. Я це знаю.
- А чому ж ніхто інший не знає?
- Тому що ти - лише мій янгол. А інші цього не бачать.
-Скажи, а яногли вміють літати?
-Тільки на літаках.
-Шкода...
-Чому?
-Інакше я б до тебе неодмінно прилетіла...
-Прилетиш...
-Я обов"язково прилечу до тебе... Обов"язково...

...Тепер я точно знаю, що у світі немає ані диявола, ні бога. Я зверталась до них обох. Ніхто не відповів.
НЕ іс-ну-є!!! Я давно підозрювала це, а ось тепер знаю напевно...[кава та цигарка]

...Мені не зроблять закордонного паспорту... Не буде мені щастя у вигляді шенгенської візи. Щоб виїхати нелегально
мені навряд чи стане грошей, навіть якщо я продам усе своє майно. Та і що там того майна? У мене навіть квартири немає.
Кімната у гуртожитку, і ту винаймаю. Я хочу йти пішки. Я зможу перейти кордон? Будь реалісткою, дівчинко, ти не зможеш
цього фізично....[ti vogliu bene, mi manchi tanto]

...Я не можу без тебе. Я хочу тебе бачити, чути, бути поруч. Я божеволію від розлуки... Ти - мій кисень. Мені не
вистачає тебе. Ти віриш у янголів? Мені хотілося б, щоб вірив. І тоді після смерті я стану твоїм. Я вже не можу без тебе.
Будь ласка, дозволь мені бути твоїм янголом. я обіцяю, що буду поруч щосекунди і ніколи тебе не покину. Дозволяєш? Я не чую
тебе... Це найважче. Мені не стає на це сили. Вибачте, що я така слабка... [...і птаха зі зламаними крилами полетіла... вона
робила останню спробу знову відчути радість свободи. байдуже, що не стало сили... але ж лічені долі секунди вона летіла.
не знаю чому, але я впевнена, що птахи воліють помирати у полоьті]



Шкода, що янголи не вміють літати без літаків. Інакше я неодмінно до тебе прилетіла би на крилах свободи та кохання. Проте, без літака такі янголи (та чи і справді янголи?) не літають. Хіба що згори вниз, вщент розбиваючись об асфальт законів і бюрократизму.


______
PS: я знаю, что рассказ - сплошные сопли, наверное, даже без сахара... про красивую, блин, любоff, которой просто нет... но каждый имеет право на плохое настроение и глупые желания :(
 
Останнє редагування модератором:
S

[stella_alpina]

Guest
Відокремлюючи слова, які я пишу, від думок, що оселилися дивними хмарами в отруєному нікотином та алкоголем мозку, відсилаю тобі смс. Так само я пишу тобі листи, так же розмовляю з тобою, щоразу боюсь сказати щось непотрібне. Ти пробач мені, будь ласка, за те, чого я тобі не розповідаю. Тобі просто непотрібно цього знати. Я намагаюся захистити тебе від усього негативу, що був у моєму житті до тебе. Ні, не треба лізти до мене у шафу. Там забагато скелетів.

Скажи мені, а кістки горять? Старі, брудні, окровавлені, декотрі, можливо і гнилі... Скажи, горять? Якщо так, то я спалю все своє минуле. А попіл... Ні, я його не буду віяти по вітру. Це занадто просто. та і де гарантії, що попіл не повернеться разом із вітром? Я подарую його тобі. Це буде символом мого розставання з минулим. І так ти будеш знати, що вся моя дійсність - це ти. Лише заради тебе я відрікаюся від свого минулого. Хоча, віриш, непогано мені жилося. За моми стандартами. Та ти маєш інші... Але я полишаю все те назавжди, у найщиріших побажаннях бути вартою тебе.

Мені чомусь стало моторошно... А якщо ти не приймеш мого минулого? Якщо тобі не потрібен попіл моїх щоденників і книжок? Що як ти захоччеш все про мене знати? Я тобі цього ніколи не розповім... Та ж є ще інші. Вони - свідки. Але ж тоді мені доведеться їх усіх вбити? Скажіть, а за групове вбивство у стані кохання скільки років ув"язнення дають?
 

Merime

New Member
Дякую усім авторам за увагу до конкурсу. Також запрошую "критиків" висловлювати свої конструктивні (!) зауваження та міркування, оскільки майбутнє видання буде орієнтоване на молодіжну аудиторію, хотілося б знати думку читаючої молоді.
 

МВольная

Промінь Заходу
солодкі плоди сольоних сліз

Кинджалом в серце ввійшли твої слова. Такий холодний і тупий… так боляче рве серце. І стікає кров сльозами з очей. Сухими сльозами.
Минув ще один день. Ще один… минув. Знову ніч. Знову химерні думки малюють сни… Яке все пусте! І як швидко спливає життя в цих порожніх гранях…
Ранок.
Йду по дорозі на зустріч безупинний потік машин. Подалі б звідси! Вже так набрид цей одноманітний шум. Спалене повітря, море людей, які й не помітять тебе, хіба що кинуть заздрісний погляд на модне взуття, або критичним оцінять старенькі штани. Їм на тебе начхати. Нема їм діла до твоїх проблем, твоїх думок… Я втомився… Втомився від всього цього, й від людей втомився. Вони всього лиш люди. Кожен з них по-своєму егоїстичний… подивись на них. Кожен думає про своє, і своє хвилює найбільше… Кожен кудись спішить, наче декілька хвилин можуть щось вирішити. Можуть…
Он хлопець стрибнув в маршрутку поперед старої жінки… куди їй за ним вгнатись… їй не вистачило місця… Вона зосталась
- От… і що за молодь пішла! – досадує… А якби знала, що то остання поїздка, і що через декілька хвилин аварія забере життя того хлопця… певно сама б відступилася.
Егоїзм. Егоїзм навколо…

Купив свіжу газету. Сідаю на лавці в парку. Мені добре. Як насправді мало треба для щастя… мені справді чудово… й немає діла до отих тисяч людей, які все ще кудись поспішають…
"…Встигнути б купити хліб, поки свіжий…"
"… втекти б поганіше з роботи, сьогодні вирішальна серія…"
"… де б вихідні провести.."
"…яке ж купити?.. синє наче модніше…"
Ха! Якби почули ви свої думки зі сторони, певно вам би самим стало смішно. Безглузді, нікчемні… Пусте. Все пусте… Та мені байдуже, набридло ганятись за часом. Набридло шукати смислу
Відкриваю газету. "Війна. Відносини загострюються… (та хай хоч поперерізають один одного, аби мене не чіпали)… цунамі, землетруси, пташиний грип… тисячі людей загинули… (теж непогано… нам чистого повітря більше буде)…"
І я егоїст… жорстокий егоїст… але чи можна в цім світі інакше?.. чим зможу допомогти їм я… людина… така ж сама людина…
Відкидаю новини в сторону. Набридло. Все набридло. Хай живуть своїми проблемами, я житиму своїми… навіщо мені взагалі те знати…

Піднімаю очі.
Навпроти сидить дівчинка з мамою. Мати читає якусь книжку, а дівчинка… який чистий погляд… яка тепла посмішка…
Зашумів вітер, тріпаючи листя. Вона з цікавістю підняла маленьку голівку… Дерева… що вона в них бачить? Їй все таке цікаве, таке нове… вона тільки пізнає світ. Що вона в ньому зустріне?..
Щеня. Мале, бездомне, худе… я б навіть не помітив, а вона… Загорілись її оченята… пішла до нього… такими невпевненими кроками… певно тільки навчилась ходити… Підійшла й віддає йому своє печиво, яке ще не встигла навіть надкусити… Мені чомусь стало так сумно, так боляче, і сльоза… так… сльоза. Чиста, щира сльоза скотилася по щоці. А я думав не вмію плакати… Відвернувся. Мені було соромно тієї одинокої сльози… соромно… за що?..
Знову піднімаю погляд. Дівча збирає квіти. Квіти на які навіть не звернув уваги, які я просто не помічав… стали букетом любові в її маленьких рученятах. Вона подарувала їх мамі. Та привітно посміхнулася, взяла доню на руки, почала про щось з нею говорити… Та я того вже не бачив. Я йшов, я біг, я втікав... і сльози… сльози розмивали мій шлях… вони просто-таки лилися, і я вже не в силах був їх стримувати… Все прискорював кроки… тікав від тої маленької дівчинки й того великого і щирого серця, що билося в її грудях. Мені було соромно, мені було радісно… було відчуття, наче я знову народився. І хотілося жити… Жити для когось…

Мама. Вона любить маму. Згадав свою стареньку та хвору… давно її не навідував… Купив букет квітів і прямо до неї… вона була здивована… я й сам був здивований. На її очах сльози… сльози радості. А я й не знав які солодкі плоди можуть принести солоні сльози…

Я був так вдячний тій маленькій дівчинці. Багато вона мне навчила… І так хотілося, щоб вона не втратила свого чистого погляду, не загубила своєї теплої усмішки… і щоб цей жорстокий світ не вкрав її відкритого й доброго серця…
 

Merime

New Member
Як і обіцяв, познайомлю із творами переможців минулорічного конкурсу, що увійшли до альманаху "Орфей-2006. Проза".

Як годиться, для початку передмова.


Свідомість уголос
(Слово до читача)


Колективні збірки та альманахи поезії вряди-годи виходять на Сумщині, а ось збірок прози, особливо молодих авторів, я щось не пригадую. До того ж автори, а молоді так особливо, більше тяжіють до поезії, а читач найчастіше обирає прозу: історичні романи, детективи, фантастику, пригодницьку літературу, фентезі або просто щось із модних авторів. Та й власне нинішній виток літературного процесу має особливий інтерес до прози, оскільки сьогодні саме в прозі втілюється те, що прийнято називати «духом часу». А ось поезія, здається, поступово відходить на другий план, говорячи словами сучасної дослідниці Роксани Харчук, «неухильно перетворюється на антикварне мистецтво». Та й патріарх сучасної української літератури Юрій Андрухович видрукував у часи свого переходу від поезії до прози статтю із симптоматичною назвою «Світ пізнає національну літературу за прозою».
Роздуми в цьому напрямку привели нас до того, що Мистецька студія «Орфей» у цьому році до традиційного вже літературного конкурсу для молоді додала ще й номінацію «проза». Не скажу, що претендентів було хоч греблю гати – усе ж проза молодому авторові не завжди приступна, тут потрібне й знання життя, і людської психології, і вміння будувати сюжет та вести фабулу. До того ж, повторюсь, можливостей для друкування й традиції відповідної моральної та матеріальної підтримки для молодої прози на Сумщині ще не сформовано. Але разом із тим ми знайшли шістьох авторів, твори яких, на нашу думку, зацікавлять читача.
Трохи змінюючи відомий вислів філософа М.Мамардашвілі, можна стверджувати, що література – це «свідомість уголос». Якою є сьогоднішня свідомість, які процеси її формують, якими річищами вона тече? Ці думки обов’язково виникнуть у читача цієї книжечки, адже під обкладинкою кілька зрізів та варіантів цієї «свідомості вголос». Одне можна стверджувати впевнено – сучасні сумські автори шукають себе в руслі української культури, яка характеризується поліваріантністю та відкритістю до нових загальносвітових віянь, не забуваючи при цьому про національне коріння.
Той же Мамардашвілі наголошував, що однією з найбільших небезпек сьогодення, є сучасне варварство. Варвар, як відомо, це – людина без мови, саме так їх визначили греки, які не лише не розуміли мови варварів, але й відмовляли їм у володінні артикульованим простором думки, що й було на думку греків справжньою мовою. Втрата мови, особливо мови як форми мислення та спілкування, неминуче веде націю до загибелі. Тому ці спроби перетворюючої думки молодих авторів можна з успіхом екстраполювати на новітні націєтворчі процеси.
Вони всі різні – і за віком, і за життєвим досвідом, і специфікою творчого світобачення. У кожного є свій стиль, або, принаймні, він до нього прагне. Загальновідомим є афоризм Ж.Бюффона про те, що «стиль – це людина», але враховуючи індивідуальність кожного автора, від якої залежить самобутність твору, можна стверджувати й зворотнє: «людина – це стиль». Тому спробую познайомити з нашими цьогорічними переможцями.
Ольга Башкирова, вихованка конотопської літстудії «Джерела», має вже відоме в поетичному та науковому світі ім’я. Вона кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників України, автор поетичної збірки “Флейта з передмістя” (Київ, 2001). Авторське поетичне єство відчувається й у її прозі – наскрізь метафоричній та образній, що особливо відчутно в її прозових мініатюрах «Сон» та «Висока трава». Кримінально-сентиментальна інтрига очікує на нас у її романі «Уррі», з якого ми подаємо уривок. Художня манера авторки цікава, вона вміє будувати розповідь та втримувати цікавість читача. Отож, будемо чекати виходу друком її роману.
Оповідання «Вікна напроти» - дебют Сергія Латишева в прозі. До цього він був переможцем нашого минулорічного конкурсу в номінації «поезія», і його вірші ввійшли до альманаху «Орфей-2005». Як і у віршах, Сергій сповідує лаконізм і сконденсованість думки, заснованої на внутрішній рефлексії автора. Використана форма щоденникового запису дозволяє скупими імпресіоністичними мазками створити візуальний і, головне, динамічний образ.
Найдосвідченішим і, не можу втриматись від каламбуру, – «найповажнішим», прозаїком у цій компанії є Аркадій Поважний. Адже він уже має у своєму творчому заплічнику збірку оповідань «Останній ветеран». Хоча слово «має» не зовсім доречне, оскільки цю книгу мають читачі та бібліотеки, а Аркадій – щедра душа – не залишив собі жодного примірника. Принагідно відзначу, що її видання також було на конкурсній основі, у рамках «орфеївського» конкурсу в 2002 році.
Аркадію Поважному вдається успішно продовжувати на сучасному етапі фольклорно-демонологічні мотиви, започатковані в українській прозі М.Гоголем, П.Кулішем, М.Костомаровим, М.Вовчком, О.Стороженком. Тут і розкопані могили, і привиди, і чарівні русалки, через яких гинуть необачні парубки. Але тут же й колорит сучасності, виписаний, щоправда, не без іронічної усмішки: п’яні гості сільського весілля, недорікуваті гробокопачі, налякані вигаданою русалкою хуторяни, учасники «алкогольно-літературного» гуртка та інші не менш колоритні постаті. Усе це, загалом, теж близьке до оповідної манери гоголівського Рудого Панька. Заінтригувати якоюсь таємницею, трохи пострашити, трохи посмішити, замішати все це на густому українському колориті, додати до смаку кілька солоних та перчених слівець – і готова фірмова страва від Аркадія Поважного. Не менш успішним обіцяє бути його новий роман «Печера», над яким Аркадій працював кілька останніх років і який уже майже готовий до видання. Це роман пригод, захованих скарбів, підземних козацьких монастирів, мордовських печер, шукачів пригод і коштовностей, найбільшими з яких є людська мудрість і любов до ближнього. Переконаний, роман буде мати успіх у читача.
Не можна назвати новачком іще одного нашого автора - лауреата багатьох премій, випускника філологічного факультету Сумського педуніверситету та вихованця літературної студії «Орфей» Олега Романенка, автора двох поетичних збірок. Але в якості прозаїка він дебютує вперше, якщо не брати до уваги публікації його студентських оповідань у літстудійській газеті. Саме серед перших його прозових експериментів – іронічно фантастична оповідка «Дід Мороз» та футуристично-ліричні «П’ять секунд». Сьогодні до них Олег ставиться з дещо іронічною відстороненістю, мовляв, що там, дитячі забавки. Натомість пропонує свої нові творіння, у яких моделює умовні ситуації навколо стереотипів людської поведінки («Він проковтнув її слину»), розгортає фантастично-психіатричні візії («Зустріч») або пропонує замислитись над швидкоплинністю життя («Вантаж») та вічністю кохання («Ліґейя»).
Починає себе шукати в прозі й наш минулорічний лауреат у номінації «поезія» Дмитро Симоненко. Він пропонує зазирнути в гіпотетичне кібернетично-футуристичне майбуття (або позачасся) за допомогою «чорної скриньки мозку».
Досвідчений журналіст Ігор Стрельцов (Назаренко) трохи, напевне, лукавить, називаючи своє оповідання «Торговець надією» фантастичним, адже там з-за умовно фантастичних декорацій виглядають та шкіряться наші нинішні меткі майстри маніпулювання людською свідомістю.
Отже, перед нами шість абсолютно різних спроб описати наш зовнішній та внутрішній світи. Але ж відомо, що мистецтво має справу не лише зі сферою естетики чи психології, воно постійно вирішує завдання етики – вступає у вічну боротьбу добра й зла. І будь-який літературний текст можна звести до основних життєвих питань – любові, смерті, смислу й гідності існування, до того, що ми реально відчуваємо в житті й очікуємо від нього. Саме це й об’єднує наших сьогоднішніх авторів, кожен з яких зробив свій крок назустріч читачеві.
Тепер черга за нами, адже твір може існувати лише в силовому полі спільних зусиль автора й читача.

Сергій П’ятаченко,
голова оргкомітету конкурсу «Орфей-2006»
 

Merime

New Member
Ольга Башкирова

Народилася 1979 року в м. Конотопі у вчительській родині. Закінчила Конотопську середню школу № 13, потім філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Кандидат філологічних наук. Член Національної спілки письменників України з 2001 року.
Автор поетичної збірки “Флейта з передмістя” (Київ, 2001).
Вихованка літературної студії „Джерела” (м.Конотоп).


СОН

Поверталися увечері з ріки. Повітря було м’яке, солодке, тягуче від далекого мукання корів. Сюрчала переднічними комашиними голосами висока трава. А ближній ліс, що вдень сяяв смарагдами та бурштином, потемнішав. Десь за лісом тихо гув трансформатор, і здавалося, що це гудуть похмуро стовбури дерев.
Вона – ясноока, ніжна, мов тепле молоко, – сказала тихо:
– Дивний сон я бачила сьогодні вночі. Ніби ми з тобою лежимо поряд на горищі. Ми спимо, але бачимо, як у віконце зазирає синій місяць, чуємо, як павуки плетуть навколо нас свої сіті. Ми хочемо прокинутись і .. не можемо. А десь минають роки, залишають світ люди і приходять нові. А ми спимо, спимо, такі ж молоді, як і зараз.
– І насниться ж таке! – Засміявся він – стрункий, смаглявий, темноокий.
Вона посміхнулась якоюсь сумною місячною посмішкою.
Йшли лугом. Великі пухнасті кущі сірими їжаками розповзлися в сутінках. Слався лугом туман – білий, замріяний, сонний. І з того туману виринула сіра вросла в землю хатина. Поряд самі ворота, без паркана, а на воротах згорбився серпик місяця – застиг, прибитий іржавим цвяшком. Старенький тинок похилився, мов п’яний, а за тинком пасеться чорна корова з білою зірочкою на розумному чолі, щось задумливо жує, поводить віястими очима.
– Хочу молока, – тихо сказала вона.
– Господаря нема, – відповів він.
– Я господар, – сказав хтось з туману.
І виринув із сутінок маленький згорблений дідок – сірий, як сутінки, сивий, як туман. Очей не видно з-під сірого картузика – тільки сторожкі тіні, а під ними – горбик носа та білі вуса. А в руці у нього – кухлик, а в кухлику – молоко, біле, як сніг, ніжне, як вона.
– Пий, доню.
І ніжні її долоні обхопили кухлик, і вона пила молоко, а потім дала йому. І спорожнів кухлик, і сталося дивне. Вони перестали бути собою, стали – солодким повітрям, переднічним сюрчанням трави, тремтінням темних віт і вже не пам’ятали, як пішли за дідком до хати, як піднялися на горище, як поклав їх сивий господар на солому під запорошеним віконцем.
І настав ранок. Зійшло сонце і золотими вістрями простромило ліси. І засяяв ліс смарагдами й бурштином, і заплакали від щастя гарячими густими сльозами сосни.



ВИСОКА ТРАВА

Звідки я?
З далеких вітряних островів, де вічно хвилюються високі сиві трави. Де покручені сосни нижчі за трави, а між їх корінням живуть маленькі верткі ящірки.
У долинах там не розсіюється туман, а виткі стежки пересновують лісисті скелі. Там дерева на скелях схожі здаля на ієрогліфи, а ієрогліфи, що їх пишуть по шовку, проростають навесні травами.
Коли часом вранці з півночі приходив пругкий бадьорий вітер, у долину долинав дзвін зі старого монастиря на горі, і наш учитель піднімав угору просвітліле обличчя. Вилиці в нього були тверді і лискучі, як відшліфоване дерево чи слонова кість. Очі його так довго дивилися на світ, що почали ховатися від нього, западаючи все глибше в печери очниць. Вечорами з-під його пензлів текли на шовк ієрогліфи. А ми лежали на циновках – жваві звірята, спраглі за дивовижним, – і слухали, слухали...
А перед самим світанком я прокидався. За стінами шепотіла висока трава, і щось велике звершувалося в надрах ночі. Кожною клітиною відчував я тоді Велике Звершення, хоч і не знав для нього назви. Це був не день і не ніч, це було таємне єднання первин, злиття Інь і Янь, і десь між ними передсвітанковою свіжістю струменіло дивне, загадкове Ци – те, що зараз можу назвати, але вже не здатен відчути. А тоді відчував...
У ці години перед світанком я був усім – сивою гладінню ріки, важкою водою, що глибоко зітхає під рибальським човном, високою травою, і в мої глибини падав далекий дзвін монастиря, і я здригався від того дзвону, як гіркувате повітря, що ним дихав від народження.
А вранці з півночі приходив усе той же вітер – молодий бадьорий вітер, так не схожий на все те, до чого я звик. І одного разу навесні, коли далина стає прозорою, так що можна прочитати ієрогліфи, що деревами ростуть на скелях, разом з вітром прийшов він – ставний, юний, схожий на древніх героїв з учителевих оповідань. Він приніс на грудях сонце, що його я, живучи в долині, бачив так рідко, а за спиною в нього схрестилися два мечі – двоє стомлених крил, що їм було затісно в піхвах.
Як і раніше, мовчали долини за серпанком туману, як і раніше, хвилювалися від вітру високі трави – тільки просвітлене обличчя мого вчителя зблякло, мов сиве осіннє небо, тільки солоно, юно повіяло на мене небаченим морем.
А вночі я вже не чув трави, і не текли на шовк ієрогліфи з-під чорного пензля, і таємне єднання первин перестало бути дивом. Уночі я прокрався за ширму до гостя, і всю ніч інші, не схожі на вчителеві, слова звивалися в дивну, розкішну оповідь. Там, за сивою травою, був не тільки вічний диск сонця – там були далекі провінції, осяйні столиці, там жили молоді герої, що носили за спиною сталеві крила. Так марилося мені – жадібному, сильному звіряті, так говорив юний лицар із сонцем на грудях.
А коли зійшло справжнє сонце, він дав мені дивного напою – і вогненні дракони вжалили моє піднебіння, зазміїлися по жилах, і там, у надрах мого тіла, вперше голосно обізвалося серце – серце чоловіка.
„Слухай”, – говорив учитель.
„Будь”, – говорило серце.
Коли того дня пругкий північний вітер приніс у долину дзвін старого монастиря, ми були вже далеко.
Я був далеко і на власні очі побачив таємничі провінції і осяйні столиці. Я був і вільним, і рабом. Тонкостанні дівчата звивалися в моїх обіймах, а вуста їх пахли теплою гіркотою, як повітря на тому першому острові, і вилиці мого сюзерена були твердими, як у вчителя. Багряний шал битв, гамір бенкетів, стогін найсолодших любощів зіткалися в те, що звуть життям.
Я став іншим.
Я втік із острова, але острів прийшов за мною.
І все частіше перед світанком глибоко в мені шумлять високі сиві трави, і туга, завелика для людини, стискає мені серце, і тоді, знеможений, я запитую у дивного, загадкового Ци:
„Звідки я?..”
 
Зверху